Різдвяне свято

Далека Різдвяна Святвечір. Морозний день. З вікон видно, як білий пухнастий сніг покрив вулиці, дахи будинків та дерева. Ранні сутінки. Небо синіє.

Ми з Лідою стоїмо біля вікна та дивимося на небо.

- Няня, скоро прийде зірка? — питаю я.

— Скоро, скоро, — квапливо відказує бабуся. Вона накриває стіл.

— Няня, дивись, он уже зірка прийшла на небо, — радісно каже Ліда.

— Це не та.

- Чому не та? Подивися гарненько.

— Та буде більше… Ця дуже маленька, — каже няня, ледь глянувши у вікно.

- Ти сказала до першої зірки, - плаксиво зауважує сестра,

— Адже ми зголодніли. Дуже їсти хочеться, — говорю я.

— Зачекайте, дітлахи... Тепер уже скоро... Потерпіть.

— Дай ти їм чогось перекусити… Зовсім заморила дівчаток. — Мама почула нашу розмову, вийшла зі своєї кімнати та міцно цілує нас.

— Ось ще, що вигадала!.. Хіба ж можна їсти до зірки? Цілий день постили. І раптом не дотерпіти. Адже грішно, - серйозно заперечує няня. Нам теж здається, що це грішно, адже у нас буде кутя. Потрібно її дочекатися. Дорослі цілий день постили і не їдять до зірки. Ми теж вирішили постити, як і великі... Але дуже зголодніли і нетерпляче повторюємо: "Ах, швидше б, швидше прийшла зірка".

Няня та мама накрили стіл чистою скатертиною і під скатертину поклали сіно… Нам це дуже подобається. Ми знаємо, що це робиться на згадку про найбільшу подію: Господь наш народився в печері і був покладений у ясла на сіно.

Ми не обідали, як завжди, о третій годині, а вечерятимемо "із зіркою", тобто коли стемніє і на небі загоряться перші зірочки. У нас буде “кутя” з рису, “кутя” з горіхів, пшениця з медом та різні пісні страви з риби. Крім того, на столі поставлять у банках пучки колосків пшениці та вівса. Все це здавалося нам, дітям, важливим та знаменним. У нашій квартирі так було чисто прибрано, скрізь горіли лампади; настрій був благоговійний, і цілий день посту і ця “куття” раз на рік – все говорило про настання великого свята… Няня, звичайно, не раз нагадувала нам, що “Волхви принесли Божественному немовляті ладан, смирну, золото та пшеницю”. Тому на Святвечір треба їсти пшеницю.

Папа наш був малорос, і багато обрядів відбувалися для нього. Десь далеко в маленькому хуторі Полтавської губернії жила його мати з сестрою та братом. І там вони справляли свою українську вечерю та “кутю”. Тато нам це розповідав і дуже любив цей звичай. Але в сірому будиночку бабусі й дідуся теж у Різдвяний Святвечір завжди справлялася “куття”… Як у них, так і в нас неодмінно бував цього вечора запрошений якийсь самотній гість чи гостя: дідусь товариш по службі чи батько, якому ніде було зустріти свято . Справивши "кутю", ми вирушали до Всеношної. Але ми з сестрою хвилюємося: чекаємо чогось надзвичайного, радісного. Та й як не хвилюватися: адже настало Різдво. Можливо, буде ялинка... Яке дитяче серце не заб'ється радістю при цьому спогаді? Велике свято Різдва, оточене духовною поезією, особливо зрозуміле і близьке дитині… Народилося Божественне Немовля, і Йому хвала, слава та почесті світу. Все тріумфувало і раділо. І на згадку про Святе Немовля в ці дні світлих спогадів, всі діти повинні веселитися і радіти. Це їхній день, свято невинного, чистого дитинства.

А тут ще є вона — зелена струнка ялинка, з якою збереглося стільки легенд і спогадів… Привіт тобі, люба люба ялинка! очі Святого Немовля. У нас у сім'ї був звичай до великих свят робити один одному подарунки, сюрпризи, несподівано порадувати, повеселити… Усі потихеньку готували свої рукоділля, ми вчили вірші; під Новий рік та на Великдень під серветки кожному клали приготовлені подарунки… Нас, дітей, це дуже цікавило та раділо. Подарунки бували прості, дешеві, але викликали велике захоплення.

Ялинку показували несподівано, сюрпризом, і батьки, няня та тітоньки готували її, коли ми лягали спати.

За два чи за три дні до Різдва мама сумно говорила: “Бідні дівчатка, нині їм ялинки не буде… Грошей у нас із татом немає. Та й ялинки дорогі. Наступного року ми зробимо вам велику гарну ялинку. А нині вже проживемо без ялинки”.„ Проти таких слів нічого не можна було заперечити… Але в засмученій дитячій душі таки таїлася і образа, і невиразна надія. Віриш і не віриш словам мами та близьких.

У перший день Різдва скільки щасливих дитячих голів піднімається від сну з радісною мрією, в якій мерехтить хвойне деревце, скільки наївних очікувань наповнює дитячу уяву… І як весело, привабливо мріяти про золоту різдвяну зірку, про якусь ляльку, барабан, яскраві гілки улюбленого деревця. У всіх дітей стільки мрій, бажань, стільки надій пов'язано зі святом Різдва.

— Лідо, Лідо, понюхай, бо ялинкою пахне, — кажу я, прокидаючись різдвяного ранку в найвеселішому настрої. Рум'яне, повне обличчя сестри відривається від подушки. Вона сміливо морщить свій маленький ніс.

— Так, пахне… Правда… Ніби пахне.

— А як же казали, що ялинки цього року не буде!

— Може, й буде. Торік також сказали: не буде. А потім усе було, – згадує сестра. Няня вже тут.

— Нянько, чому ялинкою пахне? — серйозно питаю я.

— Звідки їй пахнути... Коли її й близько немає... Вставайте, панночки-государні. Зараз “христослави” прийдуть…

— Це дідусині хлопчаки?

— Мабуть, із зіркою. Дідусь їм гарну склеїв.

— Звичайно, наш забавник старався для своїх хлопців... Була я в них, вся підлога в кабінеті засмічена, наче золотом залита... А зірка горить, переливається... От побачите, що то за зірка.

У той далекий час був звичай “христославам” ходити по квартирах “із зіркою” та співати різдвяних пісень. Зазвичай у кожному будинку збиралася місцева біднота: хлопчики-підлітки вивчали різдвяні пісні, робили зірку і йшли по квартирах славити Христа. Не встигнеш одягтися, вмитися, як, бувало, нянька скаже: "Прийшли із зіркою". Чуємо тупіт дитячих ніг і партія чоловік шість-десять увійде до кімнати. Хлопчики стануть перед образами і заспівають “Різдво Твоє” та “Діва днесь”… Потім голосно привітають зі святом. Іноді цей спів виходив дуже струнко і гарно. Було щось зворушливе та святкове у появі “христославів”. Ми з сестрою дуже це любили, раділи і з нетерпінням чекали їхнього приходу.

“Христослави” приходили першого дня кілька разів. У нас нікому не відмовляли: усіх одягали копійками та пряниками… Але ми особливо чекали “дідусиних хлопчаків”. Ми б впізнали їх із тисячі, вони з'являлися з такою прекрасною, хитромудрою зіркою, якої ні в кого не було. Адже її робив сам наш художник – дідусь. Навіть нянечка і та, якось особливо ласкаво та привітно говорила:

- Ну от, нарешті й дідусі хлопці йдуть.

Ми завмирали від хвилювання... Хлопці сором'язливо входять до кімнати, а попереду їх рухається прекрасна золота зірка... Вона на високому держаку, навколо золоте сяйво — тремтить і переливається... А в середині — зображення Різдва Христового.

— Бачиш, Лідо, там Христос народився, — вказую сестрі на зірку.

- Бачу ... Це дідусь намалював ... Знаю ...

Нам здавалося, що дідусині хлопчики співали якось особливо голосно і струнко… Знайомі привітні обличчя “босоногої команди” посміхалися нам із сестрою… А ми конфузилися і ховалися за няньку, маму. "Дідусиних хлопчиків" одягали, звичайно, щедріше за інших. Їх навіть напували гарячим збитнем... Як вони були раді і довго згадували про це.

Першого дня Різдва дещо затьмарювався наш радісний настрій… Ми не знали, буде у нас ялинка чи ні…

- Мама каже, що не буде.

- А чому вона сміється, - схвильовано говорю я сестрі. — Відвернулась і засміялася.

- Вона завжди сміється.

- А чому двері в їхню кімнату зачинені? І ялинкою пахне!

- Мама сказала, що там був чад... І кімнату провітрюють... Холодно там.

Розповідь про чад схожа на правду і починаєш йому вірити. Все-таки хвилювання не залишає нас. І ми таємниче радимося:

- Можна піддивитися в лужок.

- Ні, нянечка казала, що недобре підглядати.

Але спокуса була така велика, що ми крадькома підглядали в лужок... І бачили щось прекрасне, блискуче, зелене... Схоже на ялинку... Бувало, у своєму куточку ми вже переграємо в “христославів”, влаштуємо з якоїсь квітки лялькам ялинку. Але коли прийдуть бабуся і дідусь з тітками і принесуть у руках пакети, то надія знову наповнить наші серця... Незабаром тітка Манюша займе нас розповіддю... Заслухаєшся і забудеш на якийсь час про ялинку... Раптом мама заспіває щось веселе... І нас урочисто введуть у закриту кімнату. Двері відчинилися — і там сяє вогнями ялинка. Не знаю, чи був гарний старовинний прийом раптово радувати дітей ялинкою. Захват був такий сильний, що дух захоплювало від радості. Стоїш довго, рота роззявляє, і слова не можеш сказати. Очі сяють, щоки розгоряться і не знаєш, на що дивитись. А мама з татом схоплять за руки і почнуть кружляти навколо ялинки з піснями.

Ялинка наша була скромна, маленька, але вбрана красиво, з любов'ю. Під ялинкою лежать подарунки. Кожен чимось порадує іншого. Тітоньки вишили нам фартухи. Бабуся пошила по м'ячику з ганчір'я. Тато з дідусем зробили лавки; мама намалювала картинки. Няня одягла наших ляльок. Ми також усім зробили подарунки: кому вірші, кому закладку, кому пов'язали якісь нарукавнички. Все було зроблено під силу і за допомогою няні. Дорослі, особливо мама та тітоньки, з нами співали та танцювали навколо ялинки. Було весело. Але, на жаль, у ранньому дитинстві на наших ялинках та святах ніколи не було дітей; у нас зовсім не було маленьких друзів… Пам'ятаю, якось няня привела дітей прачки і посадила під ялинку. Спочатку ми думали, що це величезні ляльки… Але коли розглянули, то не було межі захоплення та радості. Ми не знали, як і чим зайняти, повеселити та обдарувати наших друзів… Дитина все ж таки рветься до суспільства своїх однолітків, до дитячих інтересів та ігор з товаришами. І здається, та наша ялинка, коли в нас були в гостях діти прачки, була найвеселіша та найпам'ятніша.

Зовсім інші ялинки бували у дідуся... На них бувало надто багато дітей. "Тату для своїх хлопчиків старається, а зовсім не про онуків думає", - невдоволеним голосом говорила тітка Саша. Але й онуки бували в невимовному захваті від ялинки дідуся. У маленькій квартирці сірого будиночка приховати саме дерево було неможливо… І ми його бачили заздалегідь — чарівне й прикрашене химерними ланцюжками, ліхтариками, зірками та бонбоньєрками. Все це дідусь клеїв сам, і йому допомагали тато та мама…

Але, крім ялинки, на святі нас і хлопців "босоногої команди", яких у кабінеті дідуся набиралося чоловік дванадцять-п'ятнадцять, завжди чекав якийсь сюрприз, який нас радував і захоплював не менше ялинки. Наш витівник дідусь робив дивовижні речі: адже він був майстер на всі руки. “Щось покаже нам дідусь? Що він ще вигадав?! - хвилювалися ми з Лідою. Нас та інших гостей відправляли на кухню, а в кабінеті чути було шепіт нетерплячих голосів. Дідусь ішов у залу і там спочатку дзвонив у якісь дзвінки, потім у свистульку, кричав півнем. Потім сідав за своє фортепіано і сам грав старовинний тріскучий марш. Він тільки його й знав. Під цей марш ми виходили з кухні, а хлопчики з кабінету. Їх зазвичай виводила мама чи наш батько. Ми всі під дідусь марш обходили ялинку і сідали на приготовані лавки. Відразу ж починалася вистава. Щороку воно було різне: одного разу дідусь влаштував ляльковий театр, і всі його паперові актори говорили на різні голоси, кланялися, співали, танцювали, як справжні. Іншим разом він показував фокуси. При цьому в нього на голові була одягнена гостра шапка і чорна мантія із золотими зірками. Наївні глядачі були вражені, як у дідуся з рота виходить цілий десяток яблук, з носа падають монети, зникає в руках хустка. Ми всі вважали його великим магом і чарівником.

Але найкраще дідусь влаштовував туманні картини. За допомогою нашого батька він сам зробив чудовий чарівний ліхтар, сам намалював на шибках масу картин: це були зірочки, що крутяться, стрибають один через одного креслята, що виростає у старого ніс незвичайних розмірів ... При цьому всі картини, що показуються, старий пересипав розповідями і примовками, жартами; показуючи на екрані якусь худеньку дівчину, він казав: “Ось вам дівчина Софія, три роки на печі сохла, встала, вклонилася та й переломилася. Хотів її спаяти, не стоятиме; хотів сколотити — не ходитиме… Я взяв її голкою пошив і легенько пустив”.

Всі, звісно, погойдувались від сміху, особливо хлопчики.

Після вистави йшли веселощі навколо запаленої ялинки. Дідусь грав свій марш, і хлопці ходили і навіть танцювали… Пам'ятаю, що всіх хлопців, як і у нас, напували гарячим збитнем і чимось пригощали… Під кінець був такий номер, проти якого завжди повставали бабуся та тітки. І нам у ньому було суворо заборонено брати участь. Але нас він займав та приваблював, і ми заздрили, що не можемо взяти участі. Ялинку гасили; дідусь валив її на підлогу і кричав: "Розбирай, хлопці!" Тут уже починалося звалище, крики та шум. Хлопці кидалися на ялинку і очищали її до останнього пряника… Потім зі сміхом витягували на подвір'я і там обдирали навіть гілки…

Дідусь був дуже веселий і задоволений за свою босоногу команду. Він сам перетворювався на дитину: співав, жартував, порався, грав свій марш… Яким світлим променем бувало це свято в сіренькому будиночку для хлопців гіркої бідноти, які потрапляли на цю ялинку “радника”. Вона їм снилася цілий рік і блищала ще яскравіше, ніж та різдвяна зірка, яку клеїв їм дідусь і з якою вони славили Христа.