Різдвяний ангел

— Подайте, Христа — заради, милостиню! Милостиньку, Христа — заради!

Ніхто не чув цих жалібних слів, ніхто не звертав уваги на сльози, що звучали в словах бідно-одягненої жінки, яка самотньо стояла на розі великої та жвавої міської вулиці.

— Подайте милостиню!..

Перехожі квапливо крокували повз неї, з шумом мчали екіпажі сніговою дорогою. Навколо чувся сміх, жвавий гомін...

На землю спускалася свята, велика ніч під Різдво Христове. Вона сяяла зірками, огортала місто таємничою імлою.

Милостиньку ... не собі, діткам моїм прошу ...

Голос жінки раптом обірвався, і вона тихо заплакала, тремтячи під своїми лахміттями, вона витирала сльози задубілими пальцями, але вони знову лилися по її схудлих щоках. Нікому не було до неї справи.

Та вона й сама не думала про себе, про те, що зовсім замерзла, що з ранку не їла ані крихти… Уся думка її належала дітям, серце боліло за них…

Сидять вони, бідні, там, у холодній темній будці, голодні, зябкі… і чекають на неї… Що вона принесе чи що скаже? Завтра велике свято, всім дітям веселощі, тільки її бідні дітки голодні та нещасні.

Що їй робити? Що робити? Останнім часом вона працювала, як могла, надривала останні сили.

Потім злягла і втратила останню роботу.

Підійшло свято, їй нема де взяти шматка хліба.

О, діти, бідні дітки! Заради них, вона наважилася, вперше в житті, просити милостиню... Рука не піднімалася, язик не повертався... Але думка, що діти її хочуть, що вони зустрінуть свято — голодні, нещасні, ця думка мучила її, як тортури. Вона була готова на все. І за кілька годин їй удалося набрати кілька копійок... Нещасні діти! В інших дітей — ялинка, вони — веселі, задоволені у це велике свято, тільки її діти…

“Милостиньку, добрі люди, подайте! Подайте, Христа—заради!”.

І ніби у відповідь на її розпач, неподалік пролунав благовіст... до всеношної. Так, треба піти, помолитися... Можливо, молитва полегшить її душу... Вона помолиться старанно за них, за дітей... Невірними кроками доплилася вона до церкви...

Храм освітлений, залитий вогнями… Скрізь безліч людей… веселі задоволені обличчя. Причаївшись у куточку, вона впала на коліна і завмерла… Вся безмежна, материнська любов, вся її скорбота про дітей вилилася в гарячій молитві, у глухих скорботних риданнях. “Господи, допоможи! Допоможи!” плаче вона. І кому, як не Господу Покровителю та Захиснику слабких і нещасних, вилити їй усе своє горе, весь душевний біль свій? Тихо молилася вона в куточку, і сльози градом лилися по бідному обличчю.

Вона не помітила, як скінчилася всеношна, не бачила, як до неї підійшов хтось.

— Про що ви плачете? - пролунав за нею ніжний голос, що здався їй небесною музикою.

Вона прийшла до тями, підвела очі і побачила перед собою маленьку, багато одягнену дівчинку. На неї дивилися з милою участю ясні дитячі очі. Позаду дівчинки стояла бабуся-нянька.

- У вас є горе? Так? Бідолашна ви, бідна! Ці слова, сказані ніжним, дитячим голосом, глибоко зачепили її.

Горе! Дітки у мене голодні, з ранку не їли... Завтра свято таке... велике...

- Не їли? Голодні? — На обличчі дівчинки виразився жах.

- Няня, що ж це! Діти нічого не їли! І завтра будуть голодні! Нянечка! Як це?

Маленька дитяча ручка ковзнула в муфту.

— Ось, візьміть, тут є гроші… скільки, я не знаю… погодуйте дітей… заради Бога… Ах, нянько, це жахливо! Вони нічого не їли! Хіба це можна, нянько!

На очах дівчинки навернулися великі сльози.

— Що ж, Маничко, робити! Бідність у них! І сидять, бідні, в голоді та в холоді. Чекають, чи не допоможе їм Господь!

— Ах, няничко, мені їх шкода! Де живете, скільки у вас дітей?

— Чоловік помер — із півроку буде... Троє хлопців на руках лишилося. Працювати не могла, хворіла весь час... От і довелося з рукою по світу йти... Живемо ми, недалеко... ось тут... у підвалі, на розі, у великому кам'яному будинку купця Осипова...

— Няня, майже поряд із нами, а я й не знала! .. Ходімо швидше, тепер я знаю, що треба робити!

Дівчинка швидко вийшла з церкви, у супроводі старої.

Бідолашна жінка машинально пішла за ними. У гаманці, що був у неї в руках, лежав п'ятирубльовий папірець. Забувши все, крім того, що вона може тепер зігріти і нагодувати дорогих дітлахів, вона зайшла до крамниці, купила харчі, хліба, чаю, цукру і побігла додому. Щеп залишилося ще досить, піч витопити ними вистачить.

Вона бігла додому щосили.

Ось і темна будка. Три дитячі фігурки кинулися до неї на зустріч.

- Мамочко! Їсти хочеться! Чи принесла ти? Рідна!

— Вона обняла їх усіх трьох і облила сльозами.

- Послав Господь! Надя, затопи грубку, Петюша, став самовар! Погріємось, поїмо, заради великого свята!

У будці, сирій і похмурій, настало свято. Діти були веселі, зігрілися і балакали. Мати раділа їхньому пожвавленню, їх балаканину. Лише зрідка спадала на думку сумна думка… що ж далі? Що буде далі?

- Ну, Господь не залишить! — казала вона собі, покладаючи надію на Бога.

Маленька Надя тихо підійшла до матері, притулилася до неї і заговорила.

— Скажи мамо, правда, що різдвяної ночі з неба злітає різдвяний ангел і приносить подарунки бідним дітям! Скажи, мамо!

Хлопчики також підійшли до матері. І бажаючи втішити дітей, вона почала їм розповідати, що Господь дбає про бідних дітей і посилає їм Свого ангела у велику, різдвяну ніч, і цей ангел приносить їм подарунки та гостинці!

— І ялинку, мамо?

— І ялинку, дітки, гарну, блискучу ялинку! У двері підвалу хтось стукнув. Діти кинулися відчинити. З'явився чоловік, з маленькою зеленою ялинкою в руках. За ним гарненька, білява дівчинка з кошиком, у супроводі няні, яка несла за нею різні пакунки та пакети.

Діти несміливо притиснулися до матері.

- Це ангел, мамо, це ангел? — тихо шепотіли вони, побожно дивлячись на гарненьку ошатну дівчинку.

Ялинка давно стояла вже на підлозі. Стара няня розв'язала пакети, витягла з них смачні булочки, кренделя, сир, олію, яйця, прибирала ялинку свічками та гостинцями. Діти все ще не могли прийти до тями. Вони милувалися "ангела". І мовчали, не рухаючись із місця.

— Ось вам, весело зустрічайте Різдво! - пролунав дитячий голосок. Зі святом!

Дівчинка поставила на стіл кошик і зникла, перш ніж діти і мати схаменулися і прийшли до тями.

"Різдвяний ангел" прилетів, приніс дітям ялинку, гостинці, радість і зник, як променисте бачення.

Вдома на Маню чекала мама, гаряче обняла її і притиснула до себе.

- Добра моя дівчинка! — казала вона, цілуючи щасливе обличчя дочки. Ти відмовилася сама від ялинки, від гостинців та все віддала бідним дітям! Золоте у тебе серце! Бог нагородить тебе...

“Маня залишилася без ялинки та подарунків, але вся сяяла щастям. Зі своїм милим обличчям, золотистим волоссям вона справді була схожа на “різдвяного ангела”.