Золоті туфельки

Це було за чотири дні до Різдва. Дух сезону опанував нарешті і мною. Зібравшись із силами, я вийшов із дому, сповнений рішучості забезпечити подарунками всіх своїх незліченних рідних та друзів.

А зробити це було непросто. Почати з того, що я довго не міг знайти місце, куди поставити машину. Стоянки були забиті повністю, адже весь Нью-Йорк разом зі мною вийшов на полювання за різдвяними сюрпризами.

Усередині магазину було ще гірше. Натовпи людей гасали по всіх поверхах, як божевільні, візки, набиті блискучими коробками та пакетами, щохвилини погрожували збити мене з ніг.

Минула година, друга. Мої ноги хворіли майже так само сильно, як і моя голова. Я згадував тих, для кого намагаюся, і міркував: що робитимуть вони потім із усіма цими купами непотрібних речей? заради чого я тут мучуся?

- На жаль, - зітхнув я, уявивши, як образяться ті, кого я обійду увагою, - діватися нікуди.

Коли підходив до каси, кошик мій був повний уже догори.

Попереду, в черзі, стояло чоловік двадцять, серед них хлопчик у здертих кросівках та пошарпаній куртці. У руці він тримав кілька пом'ятих доларів.

Поруч із ним була дівчинка, мабуть, сестра, кучері якої явно потребували послуг перукаря. Копа волосся була такою поплутаною, що ніяка гребінець була б не в змозі з нею впоратися. Одягнена дівчинка була не кращою за брата.

Тим не менш, вона була майже щаслива, співаючи щось, страшенно фальшиве, під стереомузику, що звучить у магазині. У руках дівчинка тримала дуже дбайливо, як найбільший скарб, пару золотистих туфель. Коли діти наблизилися до каси, там щось забрязкотіло, застукотіло:

– З вас шість дев'яносто, – сказала дама-касир.

Хлопчик стривожився, розгублено поклав на тарілку свої м'яті гроші і, хвилюючись, промовив:

- Тут три дванадцять. Можна, решту ми принесемо після Різдва?

– Ні, – сухо прозвучало у відповідь, – магазин у борг не торгує.

Дівчинка, притискаючи туфлі до себе, заплакала, потім заявила:

– Але ж Спасителеві завгодно, щоб ми купили ці туфлі.

- Не реви, - коротко кинув їй брат. Його губи були щільно стиснуті, а очі горіли. - Ходімо звідси.

Тут я не витримав і поклав на стійку каси три долари. Діти так довго стояли в черзі, і зрештою, адже Різдво на носі – нехай веселяться.

Хлопці завмерли, не вірячи своєму щастю. Касирка пробила чек. Я розплатився за свої покупки і, щоб повернути дітей до життя, спитав із посмішкою:

– Чому ви думаєте, що Ісусові потрібні ці туфельки?

Відповів хлопчик:

– Наша мама хвора. Говорять, що скоро вона потрапить на небо. А вчитель у недільній школі сказав, що там на небі все сонячне, золоте. Тож нехай і мама теж буде гарною, коли зустрінеться зі Спасителем…

Я стояв, забувши про свій кошик, набитий безглуздими дарами. Мовчав і, щоб не заплакати, намагався не дивитися на золоті туфельки, які дівчинка так само міцно притискала до грудей.

Нарешті тихо промовив:

- Так, вона буде гарною.