МОРОЗКОВІ ВІЗЕРУНКИ

Один маленький хлопчик, якого звали Остап, найбільше з усіх пір року любив зиму.
Остапові страшенно подобалося ліпити замки зі снігу та піску. А оскільки піску біля їхнього дому не було, а на море вони їздили всього один раз за все його життя, то єдина надія залишалася на сніг. А ще хлопчик любив співати, так, щоби усією родиною, їхнім маленьким хором. Ну або коли чужі люди в картатому дивному вбранні – вони називалися вертепом - приходили до них додому увечері й співали разом із ними. Слова тих пісень – а їх мама називала колядками, знали всі без винятку.
І вбирати прикрасами дерева хлопчик любив – особливо ялинки. Йому дуже подобалося розгортати подарунки в кольоровому папері, коли всі – матуся, татко, старша сестричка Даринка й бабуся - їх розгортали одночасно. А пшенична каша з маком, медом, родзинками й шоколадом смакувала йому ліпше за всі ласощі. А цю кашу мама з бабусею і сестричкою готували чомусь тільки взимку. Аж двічі.
Зиму хлопчик любив ще й за те, що тоді було багато свят – і родина майже весь час проводила разом. Йому не треба було залишатися на цілий день із нянькою, яка не завжди була до нього доброю. (Інколи, коли хлопчик просив її вивезти його надвір, няня говорила, що його інвалідний візочок надто важкий, а вона сьогодні погано почувається. І бідолашний хлопчик проводив мало не весь день, дивлячись у вікно. Сумне вікно. Бо там завжди було те саме брудне сусідове подвір’я, сіре небо, або й зовсім дощ. А ще гірше було сидіти вдома і споглядати гру сонячних зайчиків, колихання зелених листочків, чути звідкілясь дзвінкий радісний дитячий сміх і не мати змоги вийти туди, на волю, щоби долучитися до загальних веселощів. На щастя, у сонячні дні няня частіше почувалася добре і згоджувалася вивезти його на трохи надвір).
А взимку навіть сумне сусідове подвір’я набирало казкових обрисів – усе ставало білим-білим, і м’якеньким, ніби літні хмаринки, або як солодка вата, яку татко купував Андрійкові влітку. А ще щоранку на вікнах були нові розписи Морозка – Остап знав, що Морозко – то таємничий художник, який творить свої дива тільки вночі і тільки взимку, але сам на власні очі його ніколи не бачив, навіть коли не спав: мама завжди звечора зашторювала вікна, а тишком-нишком підійти й підглянути за роботою казкового майстра хлопчик не міг – він не ходив від народження.
Проте цього року зима десь забарилася. Уже наближалося Різдво, а снігу ще не було. Морозко теж чомусь не малював дивовижних візерунків на хлопчиковому вікні. Остап дуже сумував.
Даринка, щоби якось розрадити малого, навчила його вирізати з білосніжного паперу веселі сніжинки – такі великі, яких хлопчик насправді ніколи не бачив.
Матуся щовечора читала йому книжки про сніг, і про Різдво, і про казкових оленів із Лапландії. Вона розповідала йому історію народження Ісусика, і про те, як троє мудреців зі Сходу йшли шляхом, який вказувала їм зірка – зірку Даринка теж навчила його вирізати з кольорового паперу – і знайшли вбогі яселка, де спочивав новонароджений Цар. Матуся казала, що в них теж не було снігу, і що це добре, бо немовля би замерзло, якби випав сніг, - адже воно народилося в бідному хліві, де було холодно й сиро.
Тато приніс величезну ялинку, яка пахла справжнісіньким лісом, і поставив її в Андрійковій кімнаті. Андрійко сам її вбирав. А Даринка почепила вирізану братом різдвяну зірку на сам вершечок. Хлопчик попросив поставити ялинку так, щоби Морозко міг побачити зірку й нарешті завітав до них у гості зі своїми білосніжними фарбами.
Коли мама запитала, що діти хочуть одержати на Різдво, Андрійко відповів, що мріє про сніг. А Даринка додала, що хоче, аби Морозко нарешті розписав брату вікно – малий так його чекає!
Перед сном Даринка схилила свої колінка біля братового ліжечка і попросила в Ісусика дарунок – сніг і візерунки.
Наступного дня хлопчик прокинувся чомусь таким радісним-радісним. А коли виглянув у вікно, ледь повірив побаченому: там була справжнісінька зима! Татко посадив хлопчика у візочок і підвіз його до вікна. Андрійко припав чолом до скла. За ним падали великі-великі сніжинки, і так багато, що аж сіріло від них у очах. Вони не просто падали, вони танцювали, злітали вверх і знову легко опускалися вниз, вони бавилися в якусь свою гру, тішилися, водили хороводи, а потім сідали на землю, на дахи сусідських хат, на гілки дерев і навіть на Андрійковий підвіконник. І так мерехтіли, виблискували! Хлопчик знав, що цієї ночі Морозко обов’язково завітає до нього в гості зі своїми завжди новими вигадками і розмалює скло чудесними різдвяними візерунками.
Хлопчик попросив маму не зашторювати цієї ночі вікно, бо він хоче побачити Морозка. Мама заперечила, що то все непотрібні витівки, і що діткам треба вночі спати, а не виглядати Морозка. Бо Морозко все одно не любить, коли дивляться йому під руки, коли він творить. І що взагалі Андрійкові треба поменше думати про всіляких там Морозків, а краще добре виспатися, щоби завтра вранці допомагати мамі лущити горіхи до куті.
Андрійко мовчки кивнув головою і сумно подивився у вікно. Йому так хотілося побачити таємничого художника!
Коли всі вже лягли спати, всюди погасло світло, Андрійко лежав на своєму ліжечку й дивився на миготливі гірлянди, якими татко прикрасив ялинку. Вони світилися дуже ніжним, тихим світлом, часом підморгували, насилаючи на малюка сон. Але йому зовсім не хотілося спати. Ну зовсім-зовсім. І дуже, дуже хотілося зустрітися з Морозком і подякувати йому за всі ті візерунки, якими він так щедро обдаровував його цих декілька зим, відколи Андрійко появився на світ.
За дверима щось тихо зашаруділо. Даринка ледь чутно, на пальчиках, прокралася до кімнати.
- Андрійку, я не розбудила тебе?
- Ні, Даринко, мені чомусь не спиться. А чого ти не спиш?
Сестричка загадково усміхнулася і присіла на краєчок Андрійкового ліжечка.
- Покажу тобі Морозка. Хочеш?
- Дуже! – відповів схвильовано Андрійко, - Але ж мама може за це насварити!
Даринка знову загадково усміхнулася, поцілувала братика в чоло, і тихесенько розсунула штори.
- Я спатиму з тобою, якщо ти не проти. Я навіть подушку принесла. А вранці, коли ми вже побачимо Морозка, я тихесенько зашторю вікно й прокрадуся до своєї кімнати. То буде нашою таємницею. Усі братики та сестрички мають мати якісь свої таємниці. – І вона взяла Андрійкову ручку й поклала в неї цукерку.
– Тримай, мені Сташко подарував сьогодні в школі, сказав, що мене любить, - вона хіхікнула, - а я принесла її тобі.
Вона прилягла біля Андрійка, гарненько вкутала його, поправила подушку й обійняла брата.
Андрійко просив її розповісти про школу, про Сташка, про вчителів, про фізкультуру, про все-все, і Даринка з радістю йому переповідала те, що бачила й чула сама. А ще вона розповідала Андрійку, що коли він виросте, то стане відомим художником, навіть відомішим за Морозка, і теж даруватиме діткам радість. А вона, тобто Даринка, влаштовуватиме його виставки, і буде його менеджером…
Коли мама вранці зайшла до Андрійка, щоби розбудити його, вона побачила таку картину: діти лежали, обійнявшись, і солодко посапували. На підлозі валялась обгортка від цукерки, штори були розсунуті, а на склі виблискували чарівні візерунки – подарунок Морозка.