Меню

Листівки

Дитяча сторінка

Біблія

Антиглобалісти Маккавеї: поневолення Іудеї

168

Опис

Глобалізм, антиглобалізм – про це є і в Біблії. Уже більше двох тисяч років тому в одних людей виникло сильне бажання встановити “у всьому цивілізованому світі” єдиний порядок, мову і культуру, а інші готові були протистояти їм зі зброєю в руках. Як же це вийшло і що з ним сталося? Про це розповідають Маккавейські книги, які, хоч і не входять у біблійний канон, але друкуються в православних і католицьких виданнях Старого Завіту.

Глобальний проект Александра Великого

Древній Близький Схід знав різні імперії: ассирійську, вавилонську, персидську, про них багато говориться і в Біблії. Стародавній Єгипет, строго кажучи, імперією не був, але і він прагнув розширити свої межі, у Палестині його вплив був дуже суттєвим. Тому, коли в 330-х роках до Р. Х. Александр Македонський вторгся зі своїми військами в Персидську державу, розгромив військо Дарія і завоював його минулі володіння, нічого нового в цьому не було. Євреї спочатку не звернули особливої уваги на те, що місце персів і мідян зайняли македонці і греки.

Але принципово новим було інше: сильне бажання Александра створити на просторах його нової імперії єдиний культурний простір. Ассирійці, вавилоняни, перси теж правили багатьма народами, але вони ніколи не прагнули зробити їх подібними до себе, і самі не поспішали їм уподібнюватися. Їх піддані говорили різними мовами, молилися різним богам, носили різний одяг, мали різні звичаї, і все це повинно було зберігатися, навіть якщо один народ переселяли з його рідних країв в інші землі. У палацах древніх володарів часто зображували низки скорених царів: кожен в особливому одязі, кожен зі своїми дарами.

Александр прагнув створити щось інше: імперію, в якій зіллються воєдино всі народи. Македонський полководець у ньому поступився місцем персидському царю, який правив у Вавилоні. Він спонукав своїх бойових товаришів наслідувати його приклад і одружуватися на персіянках, він набирав персів у македонське військо, він засновував по всій імперії нові міста, влаштовані за грецьким зразком. Родом македонець, він отримав грецьке виховання (його наставником був Аристотель), і прекрасна культура Еллади була для нього очевидною вершиною світової цивілізації. Можливо, йому здавалося само собою зрозумілим, що й іншим народам буде так само легко залучитися до неї, як і македонцям, найближчим сусідам і родичам греків.

Але яке відношення мало все це до історії біблійного Ізраїлю і Старого Завіту? Спочатку здавалося, що майже ніякого. Але після ранньої смерті Александра завойовані володіння виявилися поділеними між його найближчими соратниками; Палестину оспорювали дві династії – Селевкіди, які правили в Сирії, і Птолемеї, яким дістався Єгипет. Це були елліністичні держави, в яких елітою стали греки, які змішалися з місцевою знаттю, а грецька мова, а з нею мистецтво, звичаї і вірування стали поширюватися все ширше і глибше, проникаючи в ті куточки Близького Сходу, де не затрималися солдати самого Александра. Птолемеї і Селевкіди могли безупинно воювати один з одним, але вони були людьми однієї мови, однієї культури і однієї релігії – не лише вони самі, але і вся верхівка обох держав.

Так само їхні піддані жили тепер у схожих між собою містах з мармуровими колонами і храмами Зевса і Аполлона. Ці міста були населені представниками різних народів (у тому числі і євреями, в Александрії Єгипетській їх було не менше, ніж греків і єгиптян), які активно спілкувалися один з одним. Від одного міста можна було відносно швидко і зручно доїхати до іншого, такого самого, і який би цар не правив там, там були ті самі лазні, ринки, майстерні і площі, де гуляли ті ж самі філософи і розмовляли на ті ж самі піднесені теми. “Цивілізоване людство”, розширивши свої межі на схід, несподівано стало таким маленьким, а патріоти минулих часів стали з гордістю називати себе “громадянами світу” – космополітами.

По суті справи, це був перший в історії людства проект глобалізації – створення єдиного культурного простору із загальними цінностями і спільною мовою. У більшості країн, захоплених колись Александром, повним ходом йшла еллінізація, тобто залучення місцевих жителів до еллінської (грецької) цивілізації. Вони не просто знайомилися з нею, вони вливалися в неї, переймаючи мову і звичаї. А що не вдавалося переробити, можна було принаймні назвати інакше: наприклад, іноземних богів греки ототожнювали зі своїми власними і вважали, що народи інших країн шанують того самого Зевса, Посейдона чи Афродіту під іншими іменами. Власне, вони були недалекі від істини, адже всі язичницькі релігії схожі одна на одну в головному, а коли ти шануєш декілька десятків власних богів, то вже не має жодного значення, якщо до них додатися ще десяток-другий богів чужоземних. Богом менше, богом більше – яка різниця?

Як Єрусалим ледь не став Антиохією

Ці зміни не могли обійти стороною навіть маленьку Іудею, розташовану так далеко від столиць Птолемеїв і Селевкідів. Але інтенсивна торгівля, а іноді і війни, неминуче втягували її жителів у найтісніші відносини з греками, не кажучи вже про свідому політику Птолемеїв і Селевкідів. Втім, еллінізація далеко не завжди відбувалася за наказом: представники східних народів (зазвичай найбільш знатні, багаті і освічені з них) самі охоче йшли вчитися до греків, настільки очевидними здавалися вигоди. Згадаємо, адже з тих часів прийшло слово “варвари”: так, з погляду греків, виглядали всі інші, хто не володів їхньою мовою і бурмотав щось нерозбірливе, “варвар”.

“У ті дні вийшли з Ізраїля сини беззаконні і переконували багатьох, говорячи: підемо й укладемо союз з народами, які оточують нас, бо з тих пір, як ми відокремилися від них, спіткало нас багато бід. І добрим здалося це слово в очах їхніх. Деякі з народу виявили бажання і вирушили до царя; і він дав їм право виконувати установлення язичницькі. Вони побудували в Єрусалимі училище за звичаєм язичницьким і встановили у себе необрізання, і відступили від святого завіту, і з’єдналися з язичниками, і продалися, щоб чинити зло” – так оповідає 1-а Маккавейська книга (1:11-15) про події, що почали відбуватися в 170-х роках до Р. Х. А 2-а книга уточнює, яку роль зіграв у них первосвященик, який змінив своє природне ім’я на грецьке ім’я Іасон: він збудував в Єрусалимі грецький спортивний комплекс (палестру), щоб юнаки могли там займається фізкультурою. У результаті “священики перестали бути ревними до служіння жертовнику і, нехтуючи храм і будучи недбалими до жертв, поспішали брати участь у противних закону іграх палестри” (2 Мак. 4:14). Більше того, Іасон бажав отримати в царя право “писати єрусалимлян антиохійцями” (2 Мак. 4:9) – очевидно, це означало, що в Єрусалимі створювався новий грецький поліс, Антиохія, зі своїм особливим громадянством. Назва “Антиохія”, звичайно ж, сходила до спадкового імені царів з династії Селевкідів – їх звали Антиохами.

Здавалося б, у цьому не було нічого унікального. Приблизно так у цей час жили євреї в інших країнах Середземномор’я: вони селилися у великих містах, ставали їхніми громадянами, не цуралися спортивних та інших заходів. Так вони поєднували вірність батьківським законам з елліністичними (сьогодні б їх назвали загальнолюдськими) цінностями, і якщо тут і виникали свої проблеми, то до серйозних конфліктів вони не призводили.

Але в самій Іудеї все вийшло зовсім не так: у ній спалахнуло запекле повстання. Чому? Важко сказати однозначно. Однією з причин стали розбрати між різними кланами в Єрусалимі: одні підтримували Селевкідів, другі дивилися в бік Птолемеїв, і всі боролися за владу. Справа дійшла до того, що один первосвященик, Менелай, повалив іншого, Іасона, а той, знайшовши зручний момент, штурмом узяв Єрусалим і перебив своїх супротивників. Звернемо увагу, що обидва претенденти на пост первосвященика обрали для себе грецькі імена: вони явно були прибічниками еллінізації. У результаті в їхній розбрат довелося втрутитися сирійському царю Антиоху: він сам узяв місто нападом і залишив у “Верхньому місті” (тобто у фортеці всередині Єрусалиму) військовий гарнізон, який не занадто церемонився з місцевим населенням, а первосвящеником знову призначив Менелая.

Але подібні речі напевно творилися в багатьох місцях елліністичного світу – чому ж саме Іудея повстала проти свого грецького царя, і не просто повстала, а завоювала незалежність?

Закон або смерть!

Головною причиною пожежі, звичайно, стали релігійні переслідування з боку сирійської влади. Втім… вони думали не про релігію, а про політику: держава просто чекала від своїх підданих, що вони відмовляться від своїх “варварських” звичаїв заради нових, освічених, еллінських, загальних для всієї держави. Тим більше, євреї вже проявили себе як баламути і бунтарі – хіба не слід було розумному цареві потурбуватися про напоумлення цих “варварів”? Особливо слід було постаратися про те, щоб усі євреї регулярно брали участь у жертвопринесеннях у дні державних свят – у наших богів вони, звичайно, можуть не вірити, але заходи відвідувати зобов’язані, це вже питання політичної лояльності. Так, мабуть, міркували при дворі.

Ну а влада на місцях, як повелося, трохи перестаралася, та й солдати місцевого гарнізону не відрізнялися делікатністю… От що в результаті побачили євреї: “Цар послав одного старця, афінянина, примушувати юдеїв відступати від законів батьківських і не жити за законами Божими, а також осквернити храм Єрусалимський і найменувати його храмом Юпітера Олімпійського… Не можна було ні зберігати суботи, ні дотримуватися батьківських свят, ні навіть називатися юдеєм… Дві жінки звинувачені були у тім, що обрізали своїх дітей; і за це, привісивши до сосків їхніх немовлят і перед народом провівши по місту, скинули їх зі стіни. Інші бігли у ближні печери, щоб потай святкувати сьомий день, але були спалені, бо вони неправедним вважали захищатися з поваги до святости дня” (2 Мак. 6:1-2,6,10,11).

Так просте бажання виконувати дані Богом заповіді – про храмове богослужіння, обрізання, тобто присвячення Богові, і дотримання суботи – ставало державним злочином, за який можна було поплатитися життям. Цього євреї перенести вже не могли.

Саме тоді з’являються перші мученики – люди, яких тортурами і загрозами змушують відректися від своєї віри, але вони віддають перевагу над зреченням тяжкій смерті. Старця Єлеазара насильно годували свининою, але він випльовував її як заборонену Мойсеєвим Законом їжу. Тоді відповідальні за ідеологічну роботу запропонували йому поїсти під виглядом забороненої дозволену їжу: так він врятував би своє життя і не порушив би Закон. Але Єлеазар відмовився: якщо всі інші думатимуть, що він їсть свинину, то його лицемірство послужить гріхопадінню багатьох. Тоді Єлеазар був убитий.

В іншому місці ми читаємо, як мученицькою смертю загинули семеро братів разом зі своєю матір’ю. Напевно, це найстрашніша страта: бачити, як гинуть у муках найближчі тобі люди. Але вони йшли на смерть не з простої впертості, кажучи катові: “Ти, мучителю, позбавляєш нас теперішнього життя, але Цар миру воскресить нас, які померли за Його закони, для життя вічного” (2 Мак. 7:9) – до речі, це перший у Біблії явний виклад віри у вічне життя після смерті.

Антиглобалісти Маккавеї: Молот проти фаланги

Рано чи пізно це мало статися. У поселенні Модина жив літній священик Маттафія із синами Іоаном, Симоном, Іудою, Єлеазаром і Іонафаном (ця сім’я носила ім’я Хасмонеїв). В їхнє поселення прибула чергова урядова експедиція: від жителів вимагалося принести потрібні жертви богам, або загинути. Маттафія відмовився від принесення жертви, але чекати мученицького кінця він теж не став: коли перший віровідступник наблизився до язичницького вівтаря, він вихопив меч і убив спочатку його, а потім і царського посланця. Це був жест відчаю, але він став початком повстання. Занадто багато хто в Іудеї був готовий взятися за зброю, їм бракувало тільки організаторів.

І такими організаторами стали Маттафія із синами. В одного з них, Іуди, було прізвисько Маккавей (від слова “молот”) – саме воно і дало назву всьому повстанню, мученикам і навіть книгам, написаним пізніше про ці та інші події. Насправді, повстанці виявилися тим самим молотом, який зумів скрушити досі непереможні македонські фаланги. Але перемога прийшла не відразу, спочатку це був невеликий загін повстанців, що ховався в навколишніх горах від урядових військ.

На чолі загону після смерті батька став саме Іуда. “І допомагали йому всі брати його і всі, які були прихильні до батька його, і вели війну Ізраїля з радістю… Він переслідував беззаконних, відшукуючи їх, і тих, хто підбурює народ його, спалював. І упокорилися беззаконні зі страху перед ним… Він пройшов по містах Юдеї і знищив у ній нечестивих, і відвернув гнів від Ізраїля, і зробився іменитим до останніх меж землі, і зібрав тих, що гинули” (1Мак. 3:2-9). Як і в минулі часи, ізраїльтяни розраховували тепер не на силу своєї зброї, а на допомогу Божу, а щоб вона прийшла, намагалися виконувати Закон.

У результаті невеличкий загін повстанців росте, міцніє, набуває бойового досвіду і трофейної зброї – і от вони вже переходять у наступ. У 164-му році вони займають Єрусалим, очищають спаплюжений язичниками храм і поновлюють там богослужіння (саме цю подію згадують до цього дня юдеї, святкуючи на початку зими Хануку).

Сирійці здійснюють ще один наступ, доставляють на поле битви диво-зброю того часу – бойових слонів. Єрусалим знову потрапляє до рук сирійців, але тепер усе виглядає вже по-іншому. Антиох V, який змінив на престолі гонителя Антиоха IV, страчує колабораціоніста Менелая як винуватця всіх лих і скасовує всі укази, що забороняли євреям наслідувати правила їхньої релігії. Елліністичні правителі намагаються тепер домовитися з помірними євреями, ті навіть служать в їхніх військах – але занадто сильна ненависть до пригноблювачів, занадто велика надія на повну незалежність.

Перемир’я триває недовго, і полум’я народної війни, безкомпромісної і нещадної, розгорається знову. Єврейські солдати, які знаходяться на службі сирійцям, почувають себе настільки впевнено, що вже відмовляються підкорятися їхнім наказам у суботу… Селевкіди програли релігійну суперечку раніше, ніж програли війну.

Пейзаж після битви

Місце загиблого в бою Іуди Маккавея в 160 р. до Р.Х. зайняв його брат Іонафан. Але тепер під його керівництвом була вже справжня армія, і сирійському двору залишалося тільки укласти мир. До того ж самі Селевкіди в черговий раз боролися один з одним за престол, ним було не до Іудеї, і вони прийняли умови Іонафана, призначивши його правителем цієї тепер уже цілком самостійної області. У 152 р. до Р.Х. Іонафан став не лише сирійським намісником, але і первосвящеником. Після цього він уклав союз із самим Римом – майбутньою світовою імперією, яку побоювалися самі сирійці. А після смерті Іонафана його змінив ще один брат, Симон. Так була заснована династія Хасмонеїв, так почався новий етап в історії народу Ізраїлю, який тривав майже до самих новозавітних часів.

Чого ж досягли Хасмонеї? Вони поєднували у своїх руках світську і духовну владу, чого в древньому Ізраїлі категорично уникали (адже ні пророк Мойсей, ні цар Давид, чи ще хтось з правителів народу не були первосвящениками). Ця династія ще прославиться своєю рішучістю і жорстокістю: саме Хасмонеї насильно навернули в юдаїзм (єдиний випадок в історії!) своїх сусідів-ідумеїв, саме вони запросять в Іудею римських солдатів, щоб ті допомогли їм покінчити з ворогами. Ніхто з них і не здогадувався, що з часом нащадок тих самих ідумеїв, знаменитий Ірод, здійснить палацовий переворот і знищить їхню династію, а римляни залишаться в Іудеї на віки, вже на положенні володарів, а не союзників.

А еллінізм? Еллінізм продовжиться. Цар Іоанн Гиркан покличе до себе на службу найманців-язичників, його син Аристовул I не лише прийме грецьке ім’я, але і назветься “другом еллінів”. Об’єктивні історичні процеси неможливо повернути назад навіть дуже успішною війною. Саме еллінізм познайомить безліч інших народів з євреями та їхньою вірою в Єдиного Бога: грецькою мовою писатимуть Філон Александрійський і Йосиф Флавій, які розповіли всьому світові про свій народ, його історію і релігію. Коли б не ця перша глобалізація, то почути і зрозуміти їх могли б тільки найближчі сусіди, та й ті навряд чи стали слухати.

Нарешті, саме завдяки еллінізму зміг з’явитися Новий Завіт – таким, яким ми його знаємо. Так, Ісус і Його учні говорили в основному арамейською, але євангелісти записали розповідь про них грецькою мовою, зрозумілій усякій освіченій людині в Середземномор’ї. Грецька стала мовою ранньої Церкви, і входили в неї в основному люди, виховані в грецькій культурі, ким би вони не були за національністю – так звані “елліни”.

Але невже боротьба Маккавеїв була марною? Звісно ж, ні! В їхній час над Іудею вперше виникла загроза тотальної асиміляції, і вона погрожувала не просто одному з народів – вона погрожувала єдиному в той час народу, який зберігав віру в Єдиного Бога. Якби і Його храм став храмом чергового Зевса чи Геракла, як храми фінікійських або сирійських божеств, Христу ні з ким і не про що було б розмовляти в Іудеї. “Так ти син божий? – відповіли б Йому, – от і чудово, сто п’ятдесятим будеш, ми якраз приносимо одному з них жертву”.

Але всяка медаль має свою зворотну сторону: саме ця боротьба з навколишніми язичниками багато в чому сприяла становленню закритого, настороженого стосовно всього іншого світу юдаїзму, який завадив євреям новозавітних часів прийняти Христа. Занадто несхожий був Він на Маккавеїв…

Але це, безумовно, не їхня провина. Народні герої з’являються в історії, виконують свою місію, а від нас уже залежить, як ми розпорядимося їхньою спадщиною.