Наслідки брехні

На землю тихо спускалися сутінки. У повітрі плавно кружляли сніжинки. Рідкісні перехожі поспішали додому. Надворі різко похолодало, але в будинку було тепло і затишно. У грубці весело потріскували дрова, наповнюючи кімнату приємним теплом. Жінка похилого віку, сидячи в старовинному кріслі, про щось глибоко задумалася. Ось уже кілька днів у неї гостює онука. Бабуся зауважила, що Оля часто говорить неправду і не дуже бентежиться, коли її в цьому викривають. Як уберегти її від цього згубного впливу зла? Як можна пояснити, що вона робить великий гріх?

В кімнату вбігла Олечка, і її дзвінкий голос порушив звичну тишу.

- Бабуся! Ми так добре каталися з гірки на санчатах! А на вулиці зовсім не холодно! Ти мені сьогодні щось розповідатимеш?

Роздягнувшись, Оля присіла біля бабусі на маленькій лавці, а та знову замислилась. Що їй розповісти? Бабуся дуже любила цю блакитнооку, біляву, рухливу онучку. Як у дзеркалі, бачила вона у ній своє відображення...

- Бабуся, чому ти мовчиш? Ну, розповідай швидше! - Поспішала Оля, притискаючись до неї.

- Сьогодні я розповім тобі одну історію з мого дитинства. З того часу минуло багато часу, але я її добре пам'ятаю.

Колись я була такою ж маленькою, як ти. У перший клас разом зі мною ходила Олена – тиха, чесна, добра дівчинка. Вона добре вчилася, але була дуже болісна. Олена дуже хотіла дружити зі мною, а я не любила її і, відверто кажучи, навіть ненавиділа. Я так хотіла бути найкращою ученицею в класі, але Олена... Вона заважала мені.

У моєму серці жила зла заздрість. Я почала намовляти на неї подружкам. Олена ж ніколи не гнівалася на мене. Вона просто не помічала в мені нічого поганого... - Небагато помовчавши, бабуся знову поринула у спогади: - Одного разу на уроці читання Олена читала вголос. Раптом Галині Петрівні, нашій вчительці, здалося, що вона припустилася помилки.

- Досить, далі читатиме Аня. А ти, Олено, тут помилилася, - сказала вона дівчині, що розгубилася, яка, почервонівши від несподіваного зауваження, злякано дивилася на неї.

- Ти ж неправильно прочитала, - знову повторила Галина Петрівна, відповідаючи на запитання Лени.

- Я прочитала правильно, - заперечила вона. Тоді вчителька звернулася до мене і запитала:

- Ніно, скажи, Олена правильно прочитала? І тут у мене промайнула жахлива думка: який слушний момент принизити Олену!

- Так, Олена прочитала неправильно, - підтвердила я. Слова мої, як грім, промайнули по класу. Від цього Олена ще більше зніяковіла і розплакалася. А Галина Петрівна додала:

- Я вважала тебе, Олено, чесною дівчинкою. Сідай, а після уроків залишишся.

Я була у захваті. Мою суперницю вважали ошуканкою! Після уроків я спеціально затрималася, щоб підслухати, про що говоритиме вчителька.

Я підкралася до дверей і почула суворий голос:

- Як тобі не соромно дурити, Олено!

- Я не обманюю, - ковтаючи сльози, відповіла Олена.

- Ти й тепер не зізнаєшся? – обурено сказала вчителька. - Нехай завтра мама прийде до школи. А зараз можеш іти!

Я швидко покинула приміщення і, як ні в чому не бувало, неквапом пішла вздовж вулиці. Невдовзі мене наздогнала Олена. По її щоках текли сльози. Не бачачи землі під ногами. Олена спіткнулася і випустила портфель. Я мовчки допомогла їй зібрати розсипані книжки.

- Дякую, Ніно, - тихо подякувала Олена.

Не сказавши жодного слова, я пішла далі. Мені було соромно, але прощення у неї я так і не попросила.

Бабуся перевела подих. Їй було важко розповідати гірку правду-сповідь. Чи зрозуміє її онука? Чи вийде урок для себе? Вона подивилася на Олю. Та сиділа стиснувшись у грудочку і опустивши голову.

- Аж надто довгою була цього разу дорога додому. Усередині якийсь голос наполегливо повторював: «Розкажи, зізнайся. Адже ти ж винна!» Я заглушала його як могла. Увечері, намагаючись здаватися веселою, я багато розмовляла, сміялася, але совість засуджувала мене, постійно нагадуючи про нечесний вчинок.

Настала ніч. Лежачи в ліжку, я ніяк не могла заснути. Перед очима стояла Олена, яка плакала й тремтіла. Її великі карі очі дивилися на мене з благанням і ніби казали: «Ніно, навіщо ти обдурила? Навіщо?..» Я намагалася не думати про неї, але безуспішно. Думки знову і знову поверталися до Оленки.

У хаті згасло світло. Настала тиша.

«А що, коли Олена помре?..» - несподівано завітала до мене страшна думка.

Зі сльозами на очах я пішла до кімнати батьків і плутано розповіла їм, що сталося в школі. Ми помолилися разом, і я попросила Бога пробачити мені.

- Тату, ходімо до Оленки! Я хочу у всьому зізнатися і попросити її пробачення.

– Тепер уже пізно. Лягай спати, доню, а завтра сходимо, - сказав тато.

Я послухалася і лягла в ліжко, але спати не могла. Я знову попросила тата проводити мене. На цей раз він погодився. Ми вийшли в нічну темряву і пішли по тихих вулицях заснувшого міста.

Біля воріт будинку, де жила Олена, стояла машина швидкої допомоги, а в хаті горіло світло. У передпокої сильно пахло ліками. Раптом з кімнати вийшов лікар і якась жінка, мабуть, Леночкіна мама. Вона говорила:

- Вже кілька днів Олена погано почувалася, але в школу ходила. Сьогодні вона прийшла вся у сльозах. Може там що сталося, бо вчителька просила мене прийти до школи.

- У неї надто слабке серце, - сказав лікар. - Сподіватимемося на краще, хоча гарантії немає жодної.

Почувши ці слова, я в одну мить опинилась у кімнаті у Оленки. Ніхто вже не міг утримати мене. Впавши на коліна біля її ліжка, заливаючись сльозами, я вибачалася. Але Олена лежала непритомна і нікого не впізнавала. Вона так і не прийшла до тями...

Після цього я сильно захворіла і довго лежала у лікарні. Весною я трохи зміцніла, і мені дозволили піти на цвинтар. Стоячи навколішки біля зеленого пагорба, я плакала і просила прощення у Бога. Він, за своєю великою милістю, зняв з мене важкий камінь осуду, - зовсім тихо закінчила старенька свою розповідь і погладила онуку доброю, м'якою рукою.

А Оля, сховавши голову в бабусин фартух, гірко плакала. Нарешті вона підняла заплакане обличчя і сумно спитала:

- Невже всі, хто дурять, загинуть?

- Так, дитино моя. Так написано в Біблії: «Неправдивий свідок не залишиться непокараним, і хто говорить брехню, загине». Цей вірш запам'ятала на все життя.

Оля схлипнула і знову уткнулася в бабусині коліна.

- Бабуся, пробач мені, я так часто говорила неправду! Давай помолимося, щоб Ісус пробачив мене і допоміг мені більше ніколи не дурити!