Урок

Рано-вранці Вані та Віте мама веліла зібрати квасолю. Вона пообіцяла, що по обіді відпустить їх на річку, якщо вони добре попрацюють. Хлопцям дуже хотілося повудити рибу і купуватися, тому вони підстрибом помчали на город.

Квасоля була посаджена довгими рядами. Щоб швидше впоратися з роботою, хлопці вирішили збирати квасолю наввипередки. Так цікавіше!

У свій час Вітя йшов попереду Вані, але поступово відстав: чи то квасолі на його ряді виросло більше, чи втомився вже...

Ваня зітхнув, підвівся з колін і витер обличчя рукавом. Потираючи спину, що заніміла, він озирнувся.

"Принаймні, я обігнав його", - подумав він, дивлячись на молодшого брата, а вголос сказав:

- Не можу більше! Я вже натер собі коліна, і спина дуже болить.

Ваня з шумом повалився на купу бур'янів. Вітя, не замислюючись, наслідував його приклад. Роботи було ще багато. Два ряди стояли зовсім не розпочаті, а ці... вони ще й до середини не дійшли.

– Кламп! Кламп! Кламп! - несподівано почулися звідкись незрозумілі звуки.

Ваня швидко повернувся до дороги, що проходить уздовж городу, і прошепотів:

- Вітю, подивися!

Коли Вітя побачив, у чому річ, йому стало смішно.

- Ха-ха-ха! Комедія справжня!

По дорозі, кульгаючи, йшов старий у сильно поношеному одязі. На палиці, перекинутій через плече, він ніс невеличкий вузлик. В іншій руці він мав криву, але міцну палицю, на яку він спирався. Вона й видавала той дивний звук, який привернув увагу хлопчиків.

– Хто це може бути? - Підвівся Ваня на ноги, щоб краще бачити.

- Мабуть, бродяга. Цікаво, чи зупиниться він біля нашого будинку?

- Може, це зовсім не волоцюга, а просто жебрак?

Брати почали спостерігати за старим і побачили, що він наближається до їхнього будинку. Вони нестримно сміялися, потішаючись з нього. Вітя вже почав було передражняти кульгавого старого, але Ваня покликав його.

- Дивись, дивись, він пройшов повз! Хлопці перестали сміятися.

– Я дуже хотів, щоб він зупинився, – продовжив Ваня. - Ми б поговорили з ним і розпитали, де він живе.

- Ти знаєш, що волоцюги ніде не живуть.

- Тоді я запитав би в нього, чи не потрібна йому нова палиця, - посміхнувся Ваня. - Він, напевно, вже багато кілометрів пройшов із цією. Бачиш, яка вона крива стала!

- Ну, якби ти ще вдягнув на неї гумовий наконечник, як на ніжках наших стільців, то він взагалі безшумно рухався б дорогою! - І Вітя знову засміявся. - Уявляєш, як він кілометр за кілометром крокує, гримаючи своїм ціпком? Йому, мабуть, ніякий звір не страшний!

Брати ще довго гострили і сміялися з перехожого. Вони говорили про його одяг, припускали, що він може бути у вузлику. А сонце тим часом піднімалося все вище та вище. Давно вже зник за обрієм перехожий, а брати все ще говорили про нього і голосно сміялися. Вони зовсім забули про квасолю.

Раптом почувся мамин голос:

- Хлопчики! Пора обідати!

Від несподіванки хлопці здригнулися. Обідати? Вони переглянулись. Потім їхній погляд блискавично ковзнув по неприбраних рядах квасолі.

- Посміялися... - простягнув Вітя.

- Треба йти, раз мама кличе, - піднімаючи цебро з квасолею, сказав Ваня.

На розі біля будинку їх зустріла мама.

- Ось і мої збирачі! Ну скільки ви набрали? - Запитала вона, заглядаючи у відро.

- Ми ще не закінчили, - тихо промовив Ваня.

– Як? Адже у вас було стільки часу! Чим ви займалися?

- Ми спостерігали за волоцюгою, що проходив повз, - винувато зізнався Вітя.

Мати сумно подивилася на них і спитала:

– Ви пам'ятаєте наш договір?

Хлопці кивнули і втупились у землю. Тепер їм було не до сміху. Вони не мали права йти на річку.

Обідали мовчки. Перед очима стояв перехожий, а на серці було неприємно.

- Що ви невеселі через риболовлю? - Запитала мама.

Хлопчики мовчали. Соромно було розповідати про глузування. Нарешті Вітя наважився:

- Знаєш, мамо, ми сьогодні так багато сміялися з того старого... Я думаю, що це дуже погано.

- Так, сміятися з людей недобре, а з старих - тим паче. Ідіть закінчуйте свою роботу і добре подумайте про свою поведінку.

Сонце пекло нещадно. Птахи й ті замовкли, сховавшись від палючих променів. Як було б зараз добре купатися у річці! Але ні Ваня, ні Вітя про це вже не мріяли. Пот струмками стікав по спині, по щоках, а вони старанно збирали квасолю. Думка про негідну поведінку свердлила свідомість, не давала спокою.

- Ти про що думаєш, Вань? – несподівано спитав Вітя.

- Чомусь не можу забути того старого...

- Знаєш, я також. Які ми з тобою безсовісні таки! Можна було б чимось допомогти йому чи запросити до хати. А ми... якби стільки часу не змарнували - ще до обіду зібрали б квасолю.

- Самі собі вигадали покарання - у таку спеку працювати!

Трохи перепочивши, брати знову взялися до справи. Коли відра наповнились до верху, а на землі залишилися тільки стебла, на серці стало веселіше.

- Ось і скінчили справу, - зрадів Ваня.

- Тепер би гуляти сміливо, та дідусь не дає, - з гіркотою в голосі пожартував Вітя.

- Так... Я думаю, що ми засмутили Ісуса.

- Звичайно. Адже Христос ні з кого не сміявся.

- Давай прямо тут, на городі, вибачення у Нього попросимо, га? Папа говорив, що Ісус з будь-якого місця і будь-коли може чути молитви.

Пропозиція Вані сподобалася Віте. Тут же, на грядках, хлопці схилили коліна. Помолившись, вони з радістю попрямували до будинку, несучи зібраний урожай.

Біля хвіртки вони зустрілися з батьком.

– Ви сьогодні, як і я, цілий день працювали? – усміхнувся він синам.

Переступаючи з ноги на ногу, Ваня розповів батькові про сьогоднішню подію.

- Ми вже вибачилися у Господа, - закінчив він.

- Так, вчинок недостойний... - з жалем сказав батько. - Але я радий, що ви послухалися Духа Святого. Ніколи не соромтеся просити прощення, якщо Він викриває вас.

А щоб ви не забули, що над старими, бідними людьми не можна сміятися, давайте вивчимо вірш із книги Приповісті Соломона: «Хто лається над жебраком, той хулить Творця його; хто тішиться нещастям, той не залишиться непокараним».