Розбита ваза

У суботу після обіду подружжя Маркова зібралося в гості. Дітей вони залишали вдома одних, тому мама, швидко помивши посуд, сказала:

- Будьте розумниками, хлопці, не балуйтесь! - Показуючи на тендітну вазу, вона додала: - Дивіться, вазу не розбийте! Мишко, постав її краще на шафу, а то ненароком штовхнете стіл, і вона впаде.

- Мамо, хай вона постоїть тут! – попросив Вова. - Так гарніше!

- Не розіб'ємо! – запевнив Мишко. Батьки пішли. Мишко зачинив за ними двері на ключ і хотів щось сказати, але Віра випередила його:

- Давайте пограємось у збори! Діти погодилися.

- Сідайте! - скомандував Мишко. - Ти, Вітю, будеш регентом, а я - проповідником.

- А ми з Вовою – хор! - Розставляючи табуретки, сказала Віра.

– Ми всі будемо хор! – поправив Мишко. - Проповідник теж може співати у хорі.

Копіюючи богослужіння, на яке вони постійно ходили з батьками, діти помолилися, заспівали свій улюблений псалом "Бог любить малих горобців".

Потім на середину кімнати вийшов Мишко з Біблією в руках і, наслідуючи проповідника, сказав:

- Я прочитаю шістнадцятий вірш із третього розділу Євангелія Івана: "Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне".

Мишко закрив Біблію і поклав її на стіл.

- Бог любить усіх людей, хоча вони дуже багато грішать, - продовжив він. - Щоб ми не загинули, Бог послав у світ Свого Сина, Ісуса Христа. Він ні в чому не був винен, але Його розіп'яли за наші гріхи. Ісус узяв нашу провину на Себе... - Мишко трохи помовчав і, не знаючи, що ще сказати, закінчив: - Амінь.

- Амінь! - дружно відповіли "збори".

- Давайте заспіваємо "Господь, я бідне дитя", - запропонувала Віра.

Вони заспівали гімн, помолилися, і не встигли "збори" розійтися, як Вова вигукнув:

- А тепер давайте грати в жмурки! Він зав'язав Миші очі, і гра почалася.

- Чуре, в іншу кімнату не виходити! – попередив Мишко.

Широко розставивши руки, він повільно йшов у куток, звідки долинав легкий шерех. Там, стиснувшись у грудочку, сиділа Віра. Вона сподівалася, що Мишко її не виявить. Але він, обмацавши стінку, швидко опустив руки прямо їй на голову.

Віра не розгубилася і пірнула під стіл. Мишко метнувся за нею. Виповзаючи з іншого боку, Віра зачепила за ніжку стола... Стіл хитнувся. Ваза перекинулася. Не встигли діти схаменутися, як вона впала на підлогу і з дзвоном розбилася.

Віра скрикнула і з жахом затиснула рота руками.

– Хто розбив вазу? - закричав Мишко, зриваючи пов'язку з очей.

– Вона! – моментально показав Вітя на Віру.

- Ох і потрапить тобі від тата!

- Навіщо ти під стіл полізла?

Віра заплакала. Їй було шкода і себе, і вазу. Вона знала, що й цього вечора, як завжди, тато збере всіх дітей і питатиме, що вони зробили поганого за день. Звичайно, за вазу він не похвалить... Вітя зібрав уламки і сказав:

- Ти, Мишко, теж винен! Потрібно було поставити вазу на шафу, як мама казала!

Діти розбрелися по кутках. У хаті стало тихо.

"Хто ж таки винен? - знову і знову питав себе Мишко. - Звичайно, Віра, тому що вона штовхнула стіл. Тепер тато її покарає... - зітхнув він, шкодуючи сестричку. - А що, якщо взяти всю провину на себе?"

Суперечливі бажання боролися в серці Миші: "Якщо скажу, що я винен, мене покарають. А за що? Адже не я розбив вазу!"

Він хотів погодитися з останньою думкою, як раптом згадав слова, які сам говорив кілька хвилин тому, що Ісус узяв на Себе чужу провину.

Мишко рішуче підняв голову:

- Не плач, Віро! Я беру свою провину на себе! Діти здивовано переглянулись. Такого ніколи не було! Як це взяти провину Віри на себе?

- Хіба так можна? - схлипнула Віра. - Я ж винна, а не ти!

- Ну і що! Ісус теж не був винний, а помер за нас на хресті.

- А чому це ти маєш узяти її провину? – перебив Вітя. - Може, я також хочу!

- Але ж не ти, а я не послухався маму!

- Ісус Христос теж не вчинив жодного зла. Він просто взяв на Себе гріхи всіх людей і все! Віра, я також хочу взяти твою провину на себе!

- Значить, ти обманюватимеш?! - Запитав Мишко. - Тато спитає, хто розбив вазу, а ти що відповиш?

Про це Вітя зовсім не подумав. Виявляється, взяти провину іншого на себе не так просто.

- А ти що скажеш? - у якомусь збентеженні поставив Вітя те саме запитання Мишкові.

– Скажу, що винен. Адже я справді не послухався маму. А Віра нехай мовчить, та й годі.

Віра перестала плакати. У її душі також відбувалася нелегка боротьба. Зізнатися – страшно, а промовчати – все одно що обдурити.

- Ні, я розповім усе, як було! - рішуче сказала вона. - Адже я штовхнула стіл, і ваза впала...

У цей час у двері постукали батьки. Мишко відкрив їм і повернувся до зали, де, не ворухнувшись, сиділи Вітя, Вова та Віра.

Тато з мамою здивувалися незвичайній тиші та пройшли слідом за сином.

- Що ви все так засмутилися? - усміхнувся батько. Діти мовчали.

- Щось трапилося? - Запитала мама.

- Вазу розбили... - зізнався Мишко. - Я винен, бо...

- Ні, тату, це я винна! - Не дала домовити йому Віра.

- Мишко, поясни, будь ласка, як усе сталося і хто ж насправді винен? - звернувся батько до старшого сина.

Мишкові довелося розповісти, як вони грали в жмурки і розбили вазу.

- Вибач, мамо, що я не послухався тебе...

Тато підвівся і деякий час мовчки ходив по кімнаті. Він не впізнавав своїх дітей. Провинившись, вони зазвичай довго сперечалися, і важко було знайти винного. Але сьогодні у них відбулася дивовижна зміна.

- Звичайно, вазу шкода, - з розстановкою промовив тато. - Але для нас із мамою дорого те, що ви не обманюєте, не звалюєте вину один на одного. О, якби ви так робили завжди!

Тато посміхнувся, і діти зрозуміли, що сьогодні нікого не покарають.