Різдвяна зірка. Оповідання

     Різдвяна пора це завжди найочікуваніший час для дітей всього світу. Адже це колядки, смаколики й подарунки. А ще немає школи та можна робити що хотіти. А якби ви хоч раз побували на Різдво в Україні, особливо в її західній частині, ви б точно залишилися під незабутніми враженнями.

      Як святкують Різдво на західній Україні — не святкують його так ніде. Це 3 дні колядок, які співають досить юні вертепи, переодягнені в саморобні костюми біблійних персонажів різдвяної історії. Це обов'язково по пояс снігу і мокрі ноги. Це 12 пісних страв на столі, які чомусь завжди однакові у всього села. І головне - це кутя. От що-що, а кутя у кожної господині своя унікальна. Хоч всі інгредієнти однакові, смакує кутя по-різному. Хіба це не диво?

      Так Різдво і за правду прекрасний, дивовижний час. Навіть не тільки для дітей, а й для дорослих. Тільки ніхто не міг подумати, що можуть відбутися такі події, що якась дитина не буде чекати й радіти Різдву. А ці події настали у 2022 році. Війна. І більшість дітей дізналися що це таке не з підручників по історії, а побачили своїми очима. Чомусь так завжди буває, що найтемніші моменти нашого життя відкладають великий чорний слід у нашому серці. І ця тьма закриває останні світлі промінці щастя.

      Щось подібне сталося і в Марічки, маленької дівчинки, яка нарешті виїхала з мамою з окупованого прифронтового міста в Луганській області. Що побачила ця дитина краще не розповідати. Їй дивом пощастило залишитися живою і неушкодженою, проте радості вона все одно не відчувала. Все тому, що Марічки тато не зміг виїхати разом з нею й мамою. Його затримали окупанти на одному з блокпостів при виїзді з міста. Звичайно, він пообіцяв наздогнати Марічку ще по дорозі, але ось пройшло три дні як вона приїхали на Західну Україну, а зв'язок з ним взагалі пропав.

      Третій день перебування, у невеличкому селі Івано-Франківської області, припав на 6 січня. Це саме той день коли всі готуються до Різдва в Україні та сідають за стіл усією сім'єю святкувати Святий вечір.

      Мешканці села від малого до великого із самісінького ранку готувалися:  прикрашали ялинку, доготовлювали блюда на різдвяний стіл, прикрашали домівки, повторювали колядки. Був такий гармидер, що треба бачити.

      Тільки в будинку де оселилася  Марічка з мамою було тихо. Звичайно, мама хотіла відволікти Марічку і запропонувала хоча б поставити ялинку. Проте дівчинка відмовилася. Їй взагалі нічого не хотілося. Дивлячись на весь різдвяний гармидер, здавалося, що ніхто не може зрозуміти того, що пережила вона. Тому, коли хтось хотів їй запропонувати якісь веселощі, вона відповідала агресивно.

      Врешті, щоб її ніхто не діставав, Марічка пішла до свого улюбленого потаємного місця — старого джерела. Це була ідеальна схованка. Джерело взимку замерзало, тож до нього ніхто не приходив по воду, та і знаходилося воно в місці, де поблизу немає жодних хатинок, тільки ліс та гори. Там дівчинка могла відсторонитися від усіх, просто сидіти мовчки або плакати та її ніхто не чіпав.

       Але не цього разу. Крізь сльози їй здалося, що перед нею хтось стоїть. Сліз і правда було так багато, що роздивитися хто це, було неможливо. Тому, Марічка швидко витерла їх рукавом, вже мокрої курточки, і незадоволено глянула на хлопчика, який дивився прямо на неї.

   — А чого ти плачеш? - запитав незнайомий хлопчик.
   — Плачу і все. Іди куди йшов, — буркнула Марічка.
   — А якщо я сюди і йшов, то куди мені тоді йти?
   — Відстань від мене, — Марічка відвернулася від небажаного співбесідника  і продовжувала витирати свої сльози.
   — Так чому ж ти плачеш? — не вгамовувався хлопчик.
   — Та що ти до мене причепився. Відчепися нарешті.
     Марічка була впевнена, що зараз хлопчик піде, але він стояв на тому ж місці.
   — Просто цікаво. Ще ніколи не бачив, щоб хтось плакав на Різдво. Хіба тільки від сміху.
   — А сенс тобі казати, ти все одно мене не зрозумієш, — відповіла Марічка і почала збиратися йти.
   — Це я не зрозумію? Тю. Та я все на світі можу зрозуміти! Не віриш, давай поб’ємся об заклад?
     Марічці дуже хотілося поставити на місце цього всезнайку і навіть передумала йти. Дівчинка була повна рішучості перемогти у цьому спорі.
    — Давай, — рішучо відповіла Марічка.

      Хлопчик в цей час шукав у своїх кишенях на що спорити.

    — Ось на це споримо. Піде? — і показав на долоньці смачну дорогу шоколадну цукерку.
      По правді кажучи, Марічці було все одно на що спорити. Та раптом вона побачила як хлопчик закрив долоню, потім знову відкрив і там вже було не одна, а дві цукерки! У мить бажання поставити на місце всезнайку в Марічки зникло. Її цікавило тільки одне:
   — Ти як це зробив? — Очі від сліз у Марічки вже давно висохли і в них горіла справжня цікавість.
   — Як? О так?
     Хлопчик повторив знову. Закрив знову долоню, потім відкрив і там лежало не дві, а вже три цукерки.
   — Ти що фокусник?
   — Ну, тільки вчуся.
   — Де ж ти їх ховаєш? — Марічка оглянула рукава хлопчика, в надії розгадати його фокус. — І скільки цукерок ти так зможеш вмістити в руці? А ти тільки з однаковими так можеш, чи і з різними теж?

     Тоді хлопчик затиснув долоню сильніше, потрусив і коли відкрив, перед Марічкою лежала її найулюбленіша цукерка.

   — Ой, це ж моя улюблена! Можна я візьму? — не втрималася Марічка.
   Хлопчик протягнув їй цукерку. Дівчинка почала їсти, заплющила очі від задоволення і навіть на її обличчі з'явилася легка посмішка.

   — 100 років не їла такої цукерки. Ох, якби я могла татові хоча б одну дати... Він теж їх любить.
    Хлопчик знову потрусив дольками і дав ще 2 таких самих цукерки.
   — Тепер можеш.  
   — Дякую, та якби все було так просто. Але його немає...поруч. Я взагалі не знаю що з ним і де він.
   — Ну, ти візьми, а раптом сьогодні зустрінеш то пригостиш.
     Марічка взяла цукерки і поклала у внутрішню кишеню курточки, щоб не загубити.
   — Хочеш ще один фокус?
   — Ой, я вже цукерок наїлася, дякую. Більше не хочу.
   — А це не цукерки.  

      Хлопчик підкинув угору сніг і в його руці з’явився посох із великою саморобною зіркою, з якою ходять діти колядувати. Зірка була така велика і красива, видно що її робили дуже старанно.

   — Ну і дива! То ти з вертепу! Як же ти її сховав? Ти ж без неї почав мене діставати. Ой...ну фокуси показувати… — посміхнулася Марічка.

      Тут вона почула чиїсь голоса, а точніше суперечку і повернулася подивитися. Це йшов вертеп, тільки діти були якісь обурені.

   —  Як можна було загубити Різдвяну зірку? Як ми без неї колядувати будемо? — сварився один хлопчик з вертепу на іншого.
   — А ми її стільки робили і все коту під хвіст, — хникав інший хлопчик.
   — Може ми її зараз знайдемо.... — виправдовувався той що загубив.

      Коли Марічка повернулася знову до хлопчика, який показував фокуси, його вже ніде не було. Вона подивилася вгору і по боках. На снігу навіть не було слідів, щоб зрозуміти в який бік пішов незнайомець. Взагалі Марічка бачила тільки свої сліди, ніби ніхто не підходив. Але зник не тільки хлопчик, а й сумний настрій. Її так захопила гра і ці загадки, що Марічка відчувала себе знову звичайної дитиною.

    — Напевно, це теж частина його фокусу, — сказала сама до себе Марічка, глянувши на свій посох із зіркою. І скоріше пішла на зустріч до вертепу.
   —  Як ми її знайдемо, — обізвалася дівчинка з вертепу до того, що загубив.                                      
   —  Снігу по коліна, та і вечоріє. Що ми тут побачимо окрім… — дівчинка обірвала фразу, стала як вкопана і не вірила своїм очам.
      Перед вертепом стояла Марічка із тією самою загубленою Різдвяною зіркою. Вона посміхнулася і простягнула посох дітям з вертепу. Сказати, що діти були здивовані, це нічого не сказати.
   — Дякую, а де ж ти знайшла? — запитав Марічку головний з вертепу хлопчик.
   — Мені хлопчик дав. Він напевно теж з вертепу.  Ви маєте його знати. Він ще фокуси цікаві показує, — відповіла Марічка.

     Діти з вертепу переглянулися і не могли зрозуміти про кого йде мова. Потім вони ще раз подякували та поквапилися до села. Марічка дивилася їм у слід, потім ще раз глянула туди, де зустріла хлопчика. Вона думала що він вистрибне з-за дерева, але нікого не було.

     Раптом до неї підбігла та дівчинка з вертепу і запитала:
   — Хочеш з нами піти колядувати?
   — Хочу, тільки я зовсім не знаю колядок, — відповіла Марічка.
   — А це нічого. Будеш повторювати за нами і після пари хатинок вже будеш знати колядки як ми.

     Дівчатка наздогнали вертеп і Марічці дали той самий посох із Різдвяною зіркою. Вертеп гарно заколядував у перших хатах і підходив до будинку Марічки. Дівчинку так захопили різдвяні співи, посмішки, цукерки, що вона абсолютно перестала сумувати та почала навіть сміятися разом з усіма.

    Коли вертеп зайшов до хатинки, з кімнати Марічка почула знайомий голос. За столом вже сидів її тато, трішки змучений, але щасливий що нарешті побачив доньку і дружину. Поруч нього стояла схвильована мама, яка не могла весь цей час зрозуміти де пропала їх дитина. У Марічки засяяли очі і почала голосніше за всіх співати колядки. Батьки щасливі спостерігали. Потім тато щедро роздав кожному колядникові цукерки і гроші, й поглядом дав зрозуміти донці, що вона далі може йти колядувати. Вертеп разом із дівчинкою вийшов з хати, аж раптом Марічка про щось згадала.

   — Ой. Почекайте. Я зараз. Тільки нікуди не йдіть! — крикнула дівчинка вертепу і забігла назад у свою хатинку.  Вона підбігла до тата й дістала із внутрішньої кишеньки ту саму цукерку, що дав їй хлопчик-чарівник. 
    — Це ж моя улюблена. Дякую, сонечко, — тато обійняв Марічку й несподівано згадав, — От я, зовсім забув. Добре, що ти нагадала.

     Він підійшов до своєї куртки, трішки пошукав у кишенях і дістав маленьку зірку. Вона дуже яскраво сяяла.

    — Такого цікавого хлопчика по дорозі зустрів. Він просив це передати вертепу, коли прийдуть колядувати до мене. А я і забув, — тато протягнув зірку Марічці, — Можете на свою Різдвяну зірку причепити, буде красиво.

     Марічка обійняла тата і швиденько вибігла із зіркою до дітей. Вони причепили як і порадив тато. Їхня Різдвяна зірка засяяла так яскраво, як справжня на небі, освітлюючи дітям дорогу серед зимньої ночі.