Нелегка перемога

Тепле літо непомітно змінилося восени. На вулиці стало холодно та сиро. Густий, білий, як молоко, туман повис над землею. Не чути стало ні співу птахів, ні крику півнів. Лише зрідка то тут, то там лунали дзвінкі голоси – діти йшли до школи.

- Аня! Почекай-і-і! - гукнула Олена подругу. Дівчатка привіталися.

- Ну, і туман сьогодні! - із захопленням промовила Аня.

- Навіть школу не видно! - Підтвердила Олена і з тривогою запитала: - Як ти думаєш, ми не заблукаємо?

- Ти що? Я з заплющеними очима дійду!

- Тобі не страшно після вчорашньої розмови йти до школи?

- Ні, - усміхнулася Ганна. - І водночас так не хочеться...

- А я хочу, щоб школа була прямо в молитовному домі та вчителі віруючі...

- Розмріялися! - Порівнявся з дівчатками Гриша. - Це ви після вчорашньої прочухана?

- А що, непогано було б, правда? - Озирнулася Олена і замовкла, поступаючись комусь дорогу.

Їх наздоганяли хлопчики з паралельного класу.

- Богомольці, привіт! – привітався один.

- Гей ви, з кам'яного віку! - вигукнув інший.

- Ви сьогодні молитву звершували? – посміхнувся третій.

Але ці шпильки, здавалося, не засмутили друзів. Вони мовчки перезирнулись і пропустили хлопців уперед. Незабаром Аня, Олена та Гриша помітили попереду Ліду. Вона чекала на них біля воріт свого будинку.

- Добрий ранок! - привіталася Ліда і весело додала: - Що нам сьогодні буде?

- Подивимося! – багатозначно відповів Грицько. - Думаю, не гірше за вчорашній.

Новий навчальний рік розпочався з випробувань, глузувань та принижень. Гриша, Ліда, Аня та Олена не вступили до піонерів, як інші діти, і через це зустріли багато труднощів. З них сміялися і вчителі, і однокласники. І все ж, по молитвах церкви, друзі залишалися твердими у своїх переконаннях і хотіли служити лише Богові.

Після першого уроку Грицю, Аню, Ліду та Олену викликали до директора. Крім нього, у кабінеті були ще дві вчительки.

- Сідайте, дівчатка, сідайте! - привітно запросив директор, вказуючи на стільці. - А ти, Грицю, сідай ближче до столу. Може, теж колись директором будеш!

- Звичайно! - підхопила одна з учителів. - Він так добре вчиться! Завдання з математики як насіння клацає!

- Ну, а Олена вже точно викладачем буде! - спокусила інша.

Гриша, Олена, Аня та Ліда насторожено переглянулись і сіли в ряд. Як не намагалися вчителі розвеселити їх – нічого не виходило. Вигляд у хлопців був зосереджений та серйозний.

- Я радий бачити вас, діти, - почав директор до головного питання. - Ви підросли за літо, порозумнішали, правда? Ось я й вирішив поговорити з вами, як із дорослими. Досить упиратися - вступайте в піонери, і разом боротимемося за світле, щасливе майбутнє! Він уважно подивився на підлітків, потім перекинув листок настільного календаря і продовжив:

- У Бога зараз вірять лише старі та відсталі люди. Ось ваші батьки, наприклад, не дивляться телевізор і не знають, що люди в космос літають, всякі експерименти там роблять і доводять, що жодного життя поза нашою планетою немає. Загалом, кидайте свої забобони, вступайте до піонерів, потім у комсомол. Після школи підете навчатися в інститут чи університет, і, обіцяю вам, ви ще не раз згадаєте мої слова і дякуватимете, що я допоміг вам стати на вірний шлях.

- Вірний шлях у небо веде, а не в пекло, - зауважив Грицько.

- У небо ведуть літаки та ракети, - поблажливо посміхнувся директор. - Ось закінчиш школу, а там, дивись, і сам ракети будуватимеш!

– Ну що, дівчатка, будемо піонерами? – широко посміхнулася вчителька математики. - Ви тепер самі маєте робити вибір, незалежно від батьків. Вони хай вірять, ніхто не забороняє.

- І ми віритимемо, - прошепотіла Аня і, глянувши на подруг, помітила згоду в їхніх очах. - Будемо...

- Як ви не зрозумієте, що все це нісенітниця! Ці фанатики забили вам голову! - розсердився директор і в гніві випровадив дітей із кабінету.

У понеділок вранці класна керівниця попередила:

- Олено, на великій перерві зайди до директора!

Олена глибоко зітхнула, але, спіймавши на собі підбадьорливий погляд Ані, посміхнулася.

Після уроку математики вона з сильно б'ється серцем попрямувала до директорської.

- З Богом! - за участю побажали їй Ліда з Анею, а Гриша лише багатозначно підморгнув услід. Розмова цього разу була короткою.

- Ось тобі, Олено, аркуш паперу, - суворо сказав директор, - пиши, що батьки змушують тебе ходити на збори і не дозволяють вступати до піонерів.

Олена довго м'яла в руках носову хустинку, але до ручки так і не доторкнулася.

- Якщо не писатимеш, завтра ж зберемо комісію і позбавимо тата з мамою батьківських прав. Відправимо тебе до інтернату, а там уже робитимеш все, що тобі скажуть!

Олена не витримала. Підборіддя її затремтіло, спазми стиснули горло, і вона заплакала.

"Мене ж тато не змушує ходити на збори, - хотіла заперечити вона, але побоялася: - А раптом і справді в інтернат відправлять?" І тут вона згадала слова вчительки: «Тебе ж не змушують відмовлятися від Бога! Вір скільки хочеш, краватка цьому не перешкода». Олена розгублено зітхнула і краєм ока глянула на директора.

«І все ж таки це нечесно! - Вирішила вона. - Як я можу вступати в піонери, якщо належу до Бога і хочу служити Йому? Ні не буду".

«Богу не потрібна така, як ти, - подібно до вихору, увірвався в серце сумнів. - Ти й обманюєш, і ображаєшся, і хитриш. Хіба ти Божа?

- Може, ти все-таки одягнеш краватку? - раптом лагідно заговорив директор. Олена кивнула.

- От і молодець! Давно б так... Адже ти добре вчишся! Закінчиш школу із золотою медаллю, вступиш до інституту.

Слідом за Оленою до директора викликали Аню, Ліду та Гришу. Зрештою всіх, окрім Гриші, умовили вступити до піонерів.

Після уроків класна керівниця оголосила дітям:

- Завтра Аня, Ліда та Олена вступатимуть у піонери! Надягніть усю святкову форму.

Наче величезний камінь навалився на Олену - так їй стало важко, бо вчинила проти своєї совісті. Втягнувши голову в плечі, вона брела додому, з гіркотою згадуючи розмову в директорській.

«Навіщо погодилася? - докоряла вона себе. - Гриша - молодець, встояв, а я?..» На душі було боляче, страшно і тужливо. Додому йти – соромно, надворі теж ні з ким не хотілося зустрічатися.

Що скаже мама? – переживала Олена. - А тато? Їм теж буде гірко, що їхня дочка така. А як тепер я піду на збори?

Тяжкість на серці збільшилася, і вже ввечері, перед сном, Олена попросила:

- Боже, допоможи мені! Ти бачиш, як я боюся потрапити до інтернату, але й у піонери вступати теж не хочу! Вибач мені за те, що я вже погодилася. Допоможи мені залишитися християнкою...

Олена боролася з похмурими думками, що її долали, і довго поверталася в ліжку. Зрештою, вона не витримала і пішла до батьків.

- Що ж ти мовчала й досі? – здивувався тато. - Будемо разом просити захисту у Господа. І якщо вчителі не відчепляться, я піду до школи і сам поговорю з директором. Звичайно, погано, що ти погодилася одягнути краватку. Це вже невірність. Але є можливість виправити становище. Для цього потрібна твердість та рішучість. Християнський шлях нелегкий, і якщо ти хочеш йти їм, будь готова до всіх страждань, принижень і глузувань за ім'я Господа. Батьки ще раз помолилися з Оленою та лягли спати.

Наступного дня були урочисті збори.

– Сьогодні у нас велике свято, – радісно сказала піонервожата. - Аня, Ліда та Олена вступають у піонери. Давайте поплескаємо!

Всі дружно заплескали, а Лені від цієї галасливої ​​радості раптом стало страшно. Вона вся зіщулилася і чомусь зиркнула на Грицю. Він теж глянув на неї, і в його очах Олена побачила стільки щирого співчуття та жалю! Їй здалося, що він питає: "Як ти так можеш?"

"Яка ганьба! Як я могла погодитись? – думала Олена. - Ні, не хочу через приблизну поведінку і хороші оцінки відмовлятися від Бога!»

Олена озирнулася. Вже пов'язали краватки Ліді та Ані. Викликали її.

- Олено, ти що, передумала? - Почула вона здивований голос піонервожатою. - Виходь уперед швидше!

Але Олена так і лишилася стояти на місці. Від цього їй раптом стало легко і радісно.

«Ні, я служитиму Богу! - Знову і знову повторювала вона про себе. - Ісусе, допоможи мені встояти!»

Урочистості не вийшло. Вже ніхто не плескав у долоні, не промовляв гучних фраз.

Прийшов директор. Він намагався переконати Олену, що бути піонером – це дуже почесно. Але вона стояла як укопана і не вимовила жодного слова.

Додому Олена летіла, як на крилах.

- Слава Тобі, Ісусе! - повторювала вона щасливо. - Мені тепер нічого не страшно! І якщо Ти не допустиш – вони нізащо не відправлять мене до інтернату!