Подарунок на Різдво

В одному великому місті жила дівчинка з незвичайним ім'ям Антоніна. Її все ласкаво називали Антошкою. Взагалі, Антошка – це ім'я хлопчика. Є навіть пісня така: Антошка, Антошка – підемо копати картоплю. Як відомо, Антошка з пісні був хлопчиком не дуже роботящим. І в цьому плані він зовсім не був схожий на Антошку з нашої розповіді, яка завжди допомагала мамі, навіть якщо мама просила її не заважати. Так як Антошка розуміла, що її ім'я дуже схоже на ім'я хлопчика, то вона завжди носила великий бант, щоб точно ніхто не сплутав її з хлопчиком.

Антошка мала братика. За якимось дивним забаганням дідуся, який вважав, що його ім'я має залишитися в роді, його теж звали Антошкою. Точніше його звали Антоном, а скорочено - Антошка. Таким чином, в одній родині жили два Антошки. Іноді це завдавало великих незручностей. Наприклад, коли мама кликала з кухні, щоб допомогти помити посуд, то обидві дитини не відгукувалися.

- А я думав, що ти звеш Антошку, - говорили вони потім обоє відразу на своє виправдання.

Тоді мама вигадала хитрий план.

- Антошку-хлопчика я називатиму Тошиком, ось! - сказала вона одного разу. І почала так називати.

Після цього вся плутанина закінчилася. Але не надовго. Якось, наприкінці травня, до них у гості приїхав дядько із Санкт-Петербурга. І щоб порадувати дітлахів привіз їм у подарунок цуценя. Діти справді дуже зраділи. Щоправда, по обличчю маму було видно, що вона була рада значно меншою.

- А знаєте, як звати цуценя? - Запитав дядько з Санкт-Петербурга.
- Рекс, - сказав Антошка-хлопчик.
- Ні, не Рекс.
- Мі-мі, - сказала Антошка-дівчинка.
- Ні, і не Мі-мі. Його звуть Тошик!

Після його слів усі покотилися зі сміху. Але ім'я міняти не стали. Тоді в хаті знову почалася плутанина. Наприклад, коли мама кликала з кухні, щоб допомогти помити посуд, то обидві дитини не відгукувалися, а ось щеня бігло туди з усіх ніг, думаючи, що на кухню звуть тільки для того, щоб поїсти щось смачне.

Так і жили в цьому будинку: мама, тато, Антошка, ще Антошка та Тошик.

Якось перед Різдвом Антошка-дівчинка каже Антошці-хлопчику:

- Треба мамі на Різдво якийсь гарний подарунок подарувати.
- А який? - Запитав Антошка-хлопчик.
- Ну... наприклад... або... ось... не знаю, - зізналася Антошка-дівчинка.

Діти трохи помовчали, а потім Антошка сказала:

- Ходімо в магазин і щось виберемо.

- Ходімо, - погодився Антошка-хлопчик.

Магазин знаходився за п'ять кварталів від будинку, де жили Антошки. Зазвичай мама ніколи не дозволяла їм ходити туди без дорослих, але, як вирішили діти, зараз був випадок особливий. Треба сказати, що Антошек мав гроші. Вони копили їх у банку з-під Кока-Коли. Коли мама чи тато приходили з магазину, то вони клянчили у них дрібницю і складали у цій банці.

Зараз Антошки вирішили, що найкращого способу витратити ці гроші не вигадаєш. Щоб не виймати гроші, вони взяли всю банку одразу і понесли її до магазину. Вийшов такий залізний червоний гаманець. Зрозуміло, Тошик ув'язався за ними.

Антошки прийшли до магазину. Це не просто магазин, а ціле місто. Тут було кілька поверхів, сходи, які самі їздили вниз чи вгору, кафе, де продавалося смачне морозиво, і багато магазинчиків, магазинів та магазинів.

На вході в магазин до них підійшов дядько-охоронець.

- Сюди з собакою не можна, - сказав він суворо.
- Тошику, спонукай на вулиці, - пригазала Антошка.
- Я не стоятиму на вулиці, - сказав Антошка, - сама стій на вулиці.

Дядько-охоронець подивився на хлопчика дуже здивовано. Поки він дивувався Тошик-цуценя встиг кудись утекти всередину магазину, а діти кинулися за ним. Дядько-охоронець трохи подумав, чи треба бігти за ними теж, але потім подивився на свій бутерброд, який він до цього жував, і який залишився лежати на столі, вирішив, що бігти не треба.

Антошка, Антошка та Тошик стали ходити магазинами.

- Давай подаруємо мамі машинку, - сказав Антошка-хлопчик.
– Яку машинку? – здивувалася його сестра.
- Ось цю, - показав Антошка на іграшкову машинку, але таку велику, що в неї міг поміститися хлопчик чи дівчинка.
- А навіщо мамі машинка? - Запитала Антошка.
- Їздитиме із зали на кухню і назад! – сказав Антошка.
- Ні, на цій машинці мама їздити не буде, - заявила Антошка, - у неї коліна будуть вищі за голову.
- Тоді на цій машинці їздитиму я, - сказав Антошка!

Але Антошка не почала слухати Антошку і потягла його далі. Зрештою вони зупинилися біля магазину, де продавалися квіти. Причому такі красиві, що в Антошки (дівчата) навіть рота відкрився від подиву.

-Ого! - тільки й змогла сказати вона, - ось що треба подарувати мамі.

У магазині працювала тітка.

-А вона тут мешкає? – тихо спитав Антошка у Антошки.

Антошка спитав тихо, але тітка почула і засміялася.

- Майже, - сказала вона, - але спати йду додому.
- А що ви тут їсте, - запитав Антошка, озираючись на всі боки, - квіти?
- Тошику, перестань говорити дурниці, - обсмикнула його Антошка.
- Ні, квіти дуже дорогі, - сказала тітка, - я їм щось простіше.

Тошик-цуценя почувши своє ім'я і вирішивши, що маленька господиня хоче дати йому щось смачне, тявкнув і підійшов до неї.

Антошка подивилася на всі букети і вибрала найкрасивіший.

- Скільки коштує цей букет? - Запитала вона.
- Три тисячі карбованців, - відповіла тітка.
- А ось цього вистачить, - запитала Антошка, простягаючи банку з-під Кока Коли.
- Ви хочете заплатити Кока-Колою? - Запитала тітка.
– Ні, – відповіла Антошка, – там гроші. Ми їх довго збирали на подарунок мамі.

Тітка висипала гроші на стіл і почала рахувати. Вона вважала довго, а потім сказала, що тут грошей 153 рублі та 10 копійок, і що цього не вистачить.

Поки діти розмовляли з тіткою, Тошикові-цуценяті здалося, що в горщику, який був поруч із ним, щось цікаве. Він вирішив подивитися, зазирнув у горщик, але в горщику були тільки зовсім нецікаві квіти, Тошик почав вигрібати їх із горщика лапою, але його заняття перервав гучний крик тітки.

- Ти що робиш?!

Тошик почав пояснювати тітці, що він робить, але вона вирішила, що він на неї просто гавкає. І почала кричати ще сильніше. Тоді Тошик-цуценя подумав, що найкраще сховатися. Він забився під якусь шафу.

-Такий букет зіпсував!, - голосила тітка, - що ж тепер робити?!

У цей час у магазин зайшов великий дядько в окулярах.

-Що тут за галас? – спитав він.

Тітка побачила його і очі її стали дуже великими.

-Іване Миколайовичу, - стала говорити вона, - я не винна.

Виявилося, що великий дядько у окулярах був господарем магазину.

-Вибачте нас, - сказала Антошка, - це все зробив Тошик.

-Я нічого не робив, - обурився Тошик.

Великий дядько в окулярах глянув на хлопчика.

-Чому ти обманюєш? – спитав він.
-Я не обманюю, - сказав Тошик-хлопчик.
-Тошик - це наше цуценя, - пояснила Антошка-дівчинка.

Великий дядько в окулярах задумливо почухав потилицю.

-А чому ти сказав, що цього не робив, - спитав він.
-Бо, Антошка сказала, що це зробив я.
-Хто сказала?
-Антошка!, - Відповів Антошка і показав на сестру.
-Тебе звати Антошка? - Запитав великий дядько в окулярах.
-Так, - відповіла дівчинка, - точніше Антоніна.
-А Його як звати? - спитав великий дядько.
-Тошик, - відповіла вона, - точніше Антошка, точніше Антоном.

Тут Тошик-цуценя почув своє ім'я і подумав, що небезпека минула. Він виліз із-під шафи.

-А Як звати цуценя? - Запитав великий дядько в окулярах.
-Тошик, - сказала Антошка.
-Отже, ви Антошка, Антошка та Тошик? - Запитав дядько
-Так, - відповіли діти, а Тошик тявкнув.

Великий дядько в окулярах сміявся так голосно, що Тошик-цуценя почав подумувати, а чи не повернутись йому під шафу.

Потім великий дядько в окулярах заспокоївся.

- Ну раз так, - сказав він, - то забирайте цей букет, який Тошик розтріпав. Ми його зараз зберемо і він буде ще кращим від попереднього.

У цей час до магазину увірвалися мама та тато.

-Ось ви де? - закричали вони обоє одразу.
-Ох, я вам удома всиплю, - додала мама.

Тошик-цуценя таки вирішив, що повернутися під шафу це чудова думка.

-Мамо, - сказала Антошка, - це тобі.

І вона простягла мамі великий гарний букет квітів. Найкращий, який був у магазині.

-Ух ти, – вигукнула мама!
-Це Тошик допоміг, - сказала тітка-продавщиця.
-Так, гаразд, - збентежився Тошик-хлопчик.