Поганих дітей не буває

…У мене росте син. Нещодавно йому виповнилося 10 років. Постійні читачі нашого журналу, можливо, пам'ятають, з яким розчуленням я писала раніше про мого хлопчика… Навіть рубрику «Говорять діти» намагалася відкрити… Але син підріс, і я… розгубилася. Він став мені зухвальства, опиратися моїм вимогам, навіть тікати з дому, грюкнувши дверима... Куди подівся цей забавний, щирий малюк?

У міру сил я намагаюся вкладати в сина добрі якості, багато розмовляю з ним, умовляю… Але щось у моїй моделі виховання дає збій… Може, поведінка сина, яку я називаю поганою, говорить про те, що він не отримує в житті чогось щось важливого? Може, це сигнал – щось не так у моєму власному житті? Як правильно ставитися до поганої поведінки дитини?

У пошуках відповідей на ці численні питання згадую про те, що в одному з номерів журналу «Благодать» за 2004 рік ми публікували статтю Ніни Шептикиної «Мікстура від знедоленості». У ній жінка розповідала про те, як одного разу прийшла до однієї з психіатричних лікарень, щоб відвідати хлопчика-підлітка, токсикомана, який втік від матері, що п'є.

Дізнавшись від лікаря, як у цій установі «виправляють» подібних дітей за допомогою медичних препаратів та психотерапії, Ніна Олександрівна взяла під опіку двох хлопчаків: п'ятнадцятирічного Мишка та його шестирічного брата Сергія. Мишко невдовзі повернувся до інтернату, Сергій же залишився в сім'ї. Весь цей час Бог навчав жінку любити і приймати хлопчика таким як є: з його впертістю, брехливістю, лінощами, нерозсудливістю…

Через чотири роки я вирішила знову зустрітися з Ніною Шептікіною, щоб поговорити на непросту тему взаємин батьків та дітей.

– Ніно Олександрівно! Часто чую такий вислів: «Поганих дітей немає. Звідки ж тоді беруться погані дорослі? Чому, на Ваш погляд, діти, такі безпосередні, милі та добрі, виростають егоїстичними та непримиренними?

– Ну, не всі діти стають такими. Але згодна з Вами, що виховати дитину як слід сьогодні дуже не просто. Окрім прийомного сина Сергія, який живе у моїй сім'ї вже 8 років, мої сини подарували мені трьох онуків. Спостерігаючи за їх розвитком, я все більше розумію, як важливо батькам формувати в дитячій душі правильну основу для їхньої подальшої адаптації у суспільстві. Всі ми добре розуміємо, що характер формується в дитинстві, і все ж таки не багато батьків присвячують достатньо часу емоційному розвитку своїх дітей. Можливо, проблема тут у тому, що вони просто не знають, з якого боку до цього підступитись?

Якось на автобусній зупинці я мимоволі стала свідком розмови дорослих, що сваряться, по черзі вигукують своєму синові-підлітку: «А все через тебе!» Але чи подумали вони, яку емоційну травму зараз завдали? І як вона позначиться на психіці дитини, що ще не зміцніла? Який «урожай» принесе за кілька років? "Хто сіє вітер - пожне бурю". Так сказано в Біблії, так і в житті. Сьогодні ми часто спостерігаємо, як емоційні бурі та урагани, вириваючись за межі окремих сімей, проносяться нашою землею у вигляді бунтів, протестів, маніфестацій.
Ось по телевізору дебатують два політики.

Абсолютно несподівано один із них вистачає склянку і виплескує вміст в обличчя опоненту. Що це? Елементарна невихованість? Так. Але не тільки. За такою зухвалою поведінкою криється прагнення деморалізувати свого опонента, домігшись будь-що затвердження своєї позиції. Працює за принципом: «Хто сильніший – той правий». Де потрібно шукати причину такої поведінки? Про це, мабуть, могли б розповісти лише ті, хто спілкувався з цією людиною у дитинстві. Я вважаю, що тільки наповнені духом любові батьки можуть виховати у дитини, як майбутнього члена суспільства, здатність реагувати на образливі репліки чи непристойну поведінку не вибухом обурення, а поштивим словом та гідною поведінкою.

Зараз у багатьох країнах терористи-смертники підривають себе, щоби разом з ними загинули інші люди. Чи не те саме відбувається з носіями емоційного «тротилу»? Зримо всі начебто залишаються живими та здоровими. Але насправді жоден емоційний вибух не обходиться без жертв. Залишаються рани в серці скривдженого та оточуючих його людей, які кровоточать, і немає на землі такого препарату, який би їх залікував. Емоційні бурі руйнують віру, надію на краще, саму особистість людини як Божого творіння. Адже і дітям, і дорослим, вкрай необхідно почуватися захищеними любов'ю своїх близьких, значущими, важливими, гідними людьми. Діти дуже хочуть бути причетними до життя своєї сім'ї, отримувати радість від спілкування зі своїми батьками.

Поганих дітей немає. Бувають погано виховані батьки, які підривають необдуманими вчинками власний авторитет у власних очах дітей. І без толку потім докоряти своє дитя: «Чому ти мене не поважаєш?»…

– Ви виховуєте «важкого підлітка». На останній жіночій конференції, що проходила в церкві «Благодать», розглядалося питання про те, щоб кожна християнська сім'я взяла на виховання хоча б одну кинуту батьками дитину. Як Ви прокоментуєте таку заяву?

– Перш ніж зважитися на подібний крок, треба все добре зважити. Чи під силу це буде навіть християнській сім'ї. Для подружжя, яке бажає усиновити чужу дитину, необхідно відкрити при церкві спеціальні курси. Адже навіть на державному рівні, перш ніж діти будуть віддані на виховання в сім'ю, з майбутніми опікунами проводять роботу психологи.

Коли я брала себе на виховання двох братів, то нітрохи не сумнівалася, що зможу дати їм все необхідне. Адже я християнка, виховала чудових синів. Значить, і з цих хлопчаків зможу виростити гідних людей. Але виявилося все не так просто. Незабаром я зрозуміла, що мої вихованці хотіли просто користуватися матеріальними благами: ліжком, одягом, їжею. Вчитися вони не хотіли, працювати теж… І ось почалися важкі будні… Старший пішов назад до інтернату. Молодшого треба було водити до зубного лікаря, логопеда, вирішувати інші проблеми зі здоров'ям. Йому настав час йти до школи, але він настільки сильно відставав від однолітків за рівнем розвитку, що про це не могло бути й мови.

Мимоволі згадувався кіплінгівський герой Мауглі. Мені довелося із Серьожкою, як із немовлям, робити буквально у всьому «перші кроки». Вчити тому, що мало бути закладено в ньому з раннього дитинства, і чого він був позбавлений. Не раз мої руки опускалися, але десь глибоко всередині я розуміла: саме зараз і перевіряється насправді моя християнська віра. В одній духовній книзі я колись прочитала такі слова: «Бог закликав нас не для того, щоб нам було комфортно, а щоб ми виконували Його волю».

Коли зовсім не витримували нерви, я бігла до будинку свого старшого сина. Мій онук Саша всього на рік старший за Серьожку. Але наскільки ж вони різні... Онук чудово вчиться, поводиться добре і в школі, і вдома. Дуже ніжний по відношенню до мене та батьків. Завжди радіє нашим зустрічам, розповідає мені про свої удачі та проблеми, ніколи не забуває поцілувати на прощання, допомогти надіти пальто… Мені так хотілося, щоб таким же був і мій Сергій!

Нещодавно сталася подія, яка вразила всю нашу родину. Сергій вкрав у будинку велику суму грошей. Він і раніше часто крав, але суми були невеликі. Я не на жарт засмутилася. Адже стільки сил та коштів було вкладено в нього за вісім років! Адже у Сергія є все необхідне, чому ж він продовжує красти? Невже й до нього можна віднести прислів'я: «Скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться»? Перша реакція: звернутися до міліції! Здати назад до інтернату! Але тут Господь, Ісус Христос, нагадав мені ситуацію з Михайлом, старшим братом Сергія. Він хоч і пішов від нас до інтернату, але весь цей час я не випускала хлопчика з поля зору, молилася за нього. Мишко навчався в училищі, але не закінчив його, працював де доведеться. Пробував пити, курити… Але коли я вже втратила всяку надію, він… покаявся в одній із церков міста! Зараз відвідує нашу церкву, часто приходить до мене, ми читаємо разом Біблію, молимося. Зараз хлопцеві 21 рік, і я розумію, що Бог створив у житті справжнє диво.

Коли я журилася про Серьожин вчинок, на згадку прийшла історія з роману Гюго «Знедолені», який я читала в далекій юності. Священик дав притулок каторжнику Жану Вальжану, а той у «подяку» поцупив у нього срібло. Але священнослужитель знайшов у собі сили пробачити його.

Я стала на коліна. І Господь промовив у моєму серці: «Надія – як якір для душі. Безпечний та міцний». Слово від Бога дало мені заряд бадьорості, щоб йти далі. Не сумувати. Є надія, що все одно колись і десь Сергій зустрінеться з Господом, як це сталося з його братом. І тоді його життя кардинально зміниться. А мені треба робити те, що наказав Господь: віддавати, віддавати та віддавати. Нічого не чекаючи натомість. Я зрозуміла, як би мій хлопчик себе зараз не поводив, Бог працює з його серцем. І Він продовжує вчити мене любити цю дитину такою, якою вона є, і постійно прощати.
Так, Сергій погано вчиться, безграмотно пише, поводиться в школі, м'яко кажучи, неважливо.

Багато клопоту з ним не тільки в мене, а й вчителів, тренера… Але ми не повинні відкинути і знедоленого. Так сказав Господь. Не можу передати, як радіє моє серце, коли Сергійко дарує мені букетик квітів, який сам зібрав. А одного разу він прибрав свою кімнату настільки чисто, що я мимоволі подумала: у мене так не вийшло б. І у своїй лиже-ролерній секції, якби не його лінь, був би одним із найкращих! Він називає мене мамою, і ці маленькі іскорки доброго ставлення до мене прийомного сина вселяють надію. Я вірю, що Сергійко зрештою відбудеться як особистість. Я в міру своїх людських сил працюю над формуванням його мислення, намагаюся, щоб він зрозумів, що треба вчитися відповідати за своє життя. Насіння сіється. І колись воно проросте. Адже я не одна, а з Господом...