Простити = не гніватися?

«Бо якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6:14-15).

Ці слова про прощення ми чули стільки разів, що як би оглухнули до них. Але от варто лише на секунду вдуматися, вслухатися, струсити із себе внутрішню до них звичку, як вони знову вражають нас, ударяють прямо в серце і совість, стаючи страхітливими. Бо тут надзвичайно просто і при цьому невблаганно сказано, що від нашого прощення цілком залежить і прощення нас Богом. Якщо не простимо ми – не простить нас Бог. І тоді непотрібним і безглуздим стає усе інше – молитви, відвідування храмів, абстрактні роздуми про Бога і життя, або, іншими словами, сама релігія.

А якщо так, то перше, про що слід замислитися – це про прощення. «Прощення» – таке ніби просте слово. Усе тут, здавалося б, так ясно: простити – означає більше не гніватися, не бажати помститися, «нічого не мати проти», як ми часто кажемо, проти іншого. Але варто знову трохи подумати, і виявиться, що можна усього цього досягти – не гніватися, не бажати помститися, не жити образою і т. д. – та все ж не простити, як закликає до цього Христос. У чому ж тут справа? У чому істинна суть прощення?

Зауважимо спершу, що всі внутрішні стани, які я щойно перелічив і в яких ми зазвичай бачимо прощення, визначаються нами в негативних виразах, через не – не гніватися, не зберігати образи в серці та ін. Але в тому і річ, що навіть тисяча заперечень не дасть хоч би одного ствердження. Чи, іншими словами, відсутність одного ще не означає присутність другого. Відсутність ненависті не є любов, як і відсутність гніву не є примирення. Хіба не знаємо ми на страшному і гіркому досвіді власного життя, що байдужість, наприклад, може бути страшніша за ворожнечу і ненависть?

Апостол Павло почав з того, що зненавидів Христа і боровся з Ним. І от сама ця ненависть, яка насправді була породжена сліпотою і блуканням у темряві, обернулася в ньому такою вірою, такою любов’ю до Христа, що вони досі обпалюють нас словами його послань. Але скільки було тоді і тих, хто, не відчуваючи ненависті до Христа, були, проте, зайняті лише собою і просто не помітили Його, а якщо і помітили, то відвернулися. У Пілаті, який віддав Христа на розп’яття, не було ні ненависті, ні мстивості, ні образи, але лише безмірна байдужість.

Але як часто саме байдужість, саме внутрішнє відчуження видається нами за прощення! Як багато в нашій мові слів і виразів, що здаються нешкідливими, які проте виявляють, якщо вдуматися, страшну суть такого псевдопрощення. «На ньому можна поставити хреста, – кажемо ми про когось, – на нього можна махнути рукою, на нього навіть гніватися не варто» – і т. д., і т. д. Чи ще так: «Я вас прощаю, але жодної справи з вами мати не бажаю. Я викреслив вас зі свого життя».

Але хіба це те прощення, про яке каже, до якого закликає нас Христос? Хіба до такої байдужості, викреслювання з життя, відсікання покликані ми? Ні, звичайно. І навіть можна сказати більше: доки є гнів – є ще надія. Навіть засліплений гнівом, я все ще сприймаю людину серйозно, вона все ще існує для мене, і тому сам гнів може бути втілений у примирення, возз’єднання і оновлення. Але де починається байдужість, там запанувала смерть. Пекло – це байдужість усіх до всіх, відхід кожного в себе і тим самим – у страшну самотність духовної смерті. Тому треба з усією твердістю сказати: прощення від байдужості і презирства – вже не прощення, а карикатура на нього.

Справжнє прощення є передусім прийняття людини до кінця і серйозно, повернення до тієї глибини, на якій пізнається єдиність і тому неповторна цінність кожної людини як Божого творіння, як носія образу Божого, за кого помер на Хресті Сам Христос. Справжнє прощення – в тому, щоб побачити людину такою, якою бачить і любить її Бог.

Всякий з нас, на жаль, винний у тій страшній байдужості всіх до всіх, яке перетворює усе життя, увесь світ у самотність, ворожнечу, недовіру, страх. І цій байдужості, що несе смерть, якраз і протистоїть прощення, що долає і перемагає його. І тому воно – завжди від Бога, бо Бог прощає нас не через те, що «на нас можна поставити хреста», не через те, що Він махнув на нас рукою, а через те, що «Бог є любов» (1Ін. 4:8) і ніщо не може любов цю зруйнувати, вона ж, навпаки, може перемогти, відтворити, відновити і воскресити собою все. І тільки коли пізнали ми цю звернену на нас, на мене, на кожного всепрощаючу любов Божу, народжується і в нашому серці диво всіх чудес – прощення. І яким світлом, яким небесним щастям спалахує тоді наше життя!