Простити і виклопотати прощення

Як часто – практично в усіх неприємностях з ближніми – нам чомусь здається, що самі ми ні при чому і ніскільки не винні. Вже в біблійному описі гріхопадіння перших людей ми читаємо, як Адам виправдовувався перед Богом: ні, це не я винен, а дружина, яку Ти дав мені. У свою чергу дружина каже: це не я, а змій (див.: Бут. 3:11-13). А змію, виходить, і подітися нікуди, хоча він, як творіння Боже, тут ні до чого. За загальноприйнятим тлумаченням, змієм скористався пропащий денниця, щоб спокусити людей. Але його спокуса не захоплює перших людей, ще чистих, які ще не пізнали на власному досвіді гріха. Вони самі розкрили двері свого серця назустріч загадковій спокусі, виявивши відверту недовіру Богові. Так от, їх самовиправдання зробило неможливим покаяння: вони не захотіли сказати: «Господи! Ми згрішили, прости!» – а значить, їх виправлення в той момент було вже неможливим.

Дивно, ми можемо простежити за собою: завжди, коли ми всіляко виправдовуємо себе, у душі немає спокою і миру, а якесь каламутне почуття самодостатності свого «я», що височіє, немов гордовитий істукан, над всім навколишнім світом, над світом, на нашу думку, недосконалих друзів, колег і знайомих.

Самовиправдання проявляється в думці, що наша провина зовсім не провина: так склалися обставини, що ми вимушені були поступити саме так, нам неправильно прояснили ситуацію і т. д. і т. п. Самовиправдання завіряє, що самі по собі ми святі і тільки зовнішні обставини не дають нам розкрити себе в усій повноті. Така позиція вносить у душу морок, позбавляє розум ясності, а серце – чистоти і спокою. Визнаючи ж провину своєю, а не ближнього, ми зможемо зберегти ясність розуму та сердечній спокій.

Для цього треба навчитися говорити «прости». Це слово є кращий спосіб для вирішення конфліктів і зцілення від гріха. Воно вивергає з серця отруту зла і закликає до того ж кривдника чи скривдженого.

Вражаюче, але люди інтуїтивно відчувають, що перед лицем вічності не можна таїти один на одного зла. Коли дві людини назавжди розстаються, вони кажуть один одному «прощавай», тобто «ми вже не побачимося, і тому не триматимемо один на одного образ». Коли помирає людина, вона також просить у рідних і близьких прощення. Бо вічність – це зустріч з Богом, а перед Богом не виправдається душа, обтяжена тягарем злих думок. Але Бог бачить нас і в повсякденному житті, бачить, як ми поводимося з оточенням, тому чим частіше людина очищає свою совість цим дивним словом «прости», тим усе більш вона стає щасливою.

Звичайно нам соромно зізнатися у своїх помилках перед людьми. Але якщо ми визнаватимемо їх хоча би перед самими собою, то це вже досягнення. Не засовувати власні помилки на задвірки пам’яті, як би ховати їх від самих себе, а звернути увагу, у чому я був неправий перед ближніми, уважно для себе розібрати, як мені слід було вчинити і що я можу виправити. Не даремно святі подвижники рекомендують кожного вечора випробовувати свою совість, згадувати всі скоєні за день гріхи, каятися в них і прагнути не повторювати. Якщо ми набудемо цієї навички, наші стосунки з іншими людьми стануть помітно кращими. Адже тільки той, хто бачить свої помилки, здатний виправити їх.

Проте, мало просити прощення у скривджених нами людей. Адже може статися так, що хтось спричинив нам неприємність, образив нас, сам не просить прощення, тоді ми повинні наважитися на важливий для нас крок – самим простити іншого.

А чи доводилося вам помічати, що, коли ви прощаєте кривдника, усередині неначе розв’язується тугий вузлик? Немов з душі знімається важкий тягар – і легшає. Ми покликані прощати, щоб у глибинах душі не був стягнутий залізним вузлом гріх злопам’ятства.

«Прощайте, то й вас прощатимуть» (Лк. 6:37), – каже Спаситель.

Давайте замислимося. Коли ми стаємо на молитву, то, звичайно, хочемо, щоб Бог простив нам наші гріхи. Але якщо при цьому ми самі не прощаємо інших, то як просити для себе прощення в Бога? Євангельські істини дуже прості: Господь прощає нам тоді, коли ми прощаємо іншим, Він відпускає нам наші борги, коли і ми відпускаємо боржникам нашим.

«Тоді Петро підійшов до Нього і сказав: Господи, скільки разів прощати брату моєму, який згрішить проти мене? Чи до семи разів? Ісус говорить йому: не кажу тобі – до семи, але до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:21-22). Щоб наочніше розуміти, про що йде мова, Христос розповідає притчу про раба, що був винний царю величезну суму. Раб прохав царя відстрочити виплату боргу, але натомість отримав повне прощення, проте щойно раб зустрів свого боржника, украй немилосердно віднісся до нього: посадив у темницю, поки не буде повернений увесь борг. Коли звістка про це дійшла до государя, той, розгнівавшись, віддав немилосердного раба катам.

А Христос підсумовує притчу словами: «Так і Отець Мій Небесний учинить з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його» (Мф. 18:35). Преподобний Марк Подвижник каже: «Хто сам за себе мстить, той як би засуджує Бога в браку правосуддя». Невже ми думаємо, що Бог не знає, кому і як віддати? Християнин же покликаний воювати не з людьми, а з гріхами. Тому і за мету ставиться не помститися комусь, а ще раз перемогти погане, що підступає до душі.

Прощення отриманих образ у духовному сенсі має найбільшу ціну, оскільки уподібнює людину милосердному Богові. «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних. Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять? Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:44-48).

Втім, досягти досконалості важко. Тільки от всякий раз, коли ми не прощаємо свого кривдника, ми зав’язуємо в душі невидимий вузлик. Безліч непрощених образ – це безліч вузликів, що душать нас. Навпаки, всякий раз, коли ми когось прощаємо, на душі відразу легшає. Тому прощення є свобода серця, радість отримання. І це прощення потрібне передусім для нас самих.

Прощення здатне преобразити тих, кого ми прощаємо. Святий Стефан, перший християнський мученик, молився про свої вбивць: «Господи, не вважай їм це за гріх!» (Діян. 7:60). І згодом Савл, що схвалював вбивство мученика, дивовижним чином був навернений до Христа, став апостолом Павлом.

Преображаюча сила прощення детально і яскраво описана в романі Віктора Гюго «Знедолені». Жан Вальжан, що провів на каторзі багато років, отримавши свободу і не знайшовши собі ніде притулку, просився переночувати в єпископа. Той прийняв його привітно, нагодував і уклав спати в затишній кімнаті. Вночі колишній каторжник прокинувся і, не впоравшись зі своєю порочною натурою, вкрав увесь срібний посуд, яким користувався єпископ і інші люди, що проживали в його будинку, та втік. Уранці єпископ спокійно пояснив те, що сталося: «Я був неправий, користуючись так довго цим сріблом. Воно належало бідним. А хто такий цей чоловік? Поза сумнівом, бідняк». Але от жандарми привели Жана до єпископа, показуючи вкрадене срібло. Єпископ незворушно звернувся до нього: «Дуже радий вас бачити. Але слухайте, адже я вам віддав і свічники. Чому ж ви не захопили їх разом з посудом?» Виявляється, він усе це подарував і жодної крадіжки не було! Жандарми відпустили злодія, який вкінець розгубився. Таке прощення і неждана любов здійснили в його душі переворот, змусили переосмислити прожите життя, а потім привели до покаяння і морального воскресіння.

Кадр з фільму “Знедолені” (1998)

Святитель Іоанн Златоуст казав: «Якщо ти не прощаєш ворога, то не йому завдаєш шкоди, а самому собі: йому ти часто можеш шкодити в нинішньому житті, а себе самого робиш безмовним у майбутньому. Бо не від кого так не відвертається Бог, як від людини злопам’ятної, як від серця гордовитого і душі дратівливої».

Якби ми окинули внутрішнім поглядом усе своє життя і подумали про те, що чекає на нас у житті майбутньому, уявили Суд, який неминуче чекає на нас, то поспішили б прощати інших, щоб і ми були прощеними. «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6:12), – просимо ми в молитві Господній, але часом вимовляємо ці слова механічно, без сердечного почуття, без віри в прощення. Нам важко прощати інших, оскільки ми не розуміємо великої цінності прощення. Збиток від образи здається занадто суттєвим. І тільки Євангеліє здатне розплющити нам очі: чим більше прощаєш інших, тим більше і тобі самому відпуститься.

Постараємося ж згадати свою неправоту, від щирого серця виклопотати в наших ближніх прощення, а заразом простити усі образи, які таяться в глибинах нашої душі, і таким чином зробити крок до тієї внутрішньої свободи і радості, які Господь подає серцю милостивому і незлобивому.