Через сімдесят років: досвід Ездри і Неємії

215

Опис

Після цих сімдесяти років… – таке пояснення наших негараздів і небудов було звичайнісіньким у дев’яності, сьогодні воно звучить все рідше, але ми про нього не забули. Можна сперечатися про оцінку різних історичних подій, але країна в будь-якому випадку повернулася до багатьох з тих питань, які не змогла вирішити в 1917 році. І те ж саме стосується церковного життя.

Та тільки повернутися в минуле не вдавалося ще ніколи і нікому – пейзаж невпізнанно змінився за життя цілого покоління, за “ці сімдесят років”. Але подібне в історії сталося не вперше. У 586 р. до Р.Х. вавилоняни зруйнували Єрусалим, виселивши всю знать і безліч простого народу з Іудеї. Здавалося, історія цієї держави урвалася назавжди. Але в 539 році до Р.Х. сам Вавилон був захоплений військом мідян і персів – так на зміну Вавилонській прийшла інша, Персидська імперія. Наступного року персидський цар Кир дозволив юдеям повернутися і відновити зруйноване (відносно точних дат історики можуть сперечатися, але в будь-якому випадку проміжок між руйнуванням Єрусалиму і початком його відновлення склав близько семи десятиліть).

Тільки будувати куди важче, ніж ламати – особливо вигнанцям, які повернулися з чужини. Земля, де жили юдеї, вже частково була заселена навколишніми народами. Вони зовсім не поспішали повернути те, що їм так вдало дісталося після вигнання юдеїв, а до того ж вони пам’ятали про сильне Іудейське царство, що воювало із сусідами, і ніяк не хотіли його повернення. Словом, усе було проти них. Персидський цар дозволив відновити місто і храм, але він був далеко і нічим не допомагав, та й ще недоброзичливці юдеїв схиляли його до скасування минулого рішення.

Народ надихали пророки, передусім Аггей. Але була потреба і в практиках-організаторах – ними стали, серед інших, Ездра і Неємія, чиї імена носять книги Старого Завіту. Обоє вони відправилися на землю прабатьків не відразу, як тільки трапилася нагода, а через десятиліття, у середині V століття. Вже був відновлений і освячений Храм, був покладений початок заснуванню міста – але в той же час вичерпався перший порив ентузіазму. Завдання виявилося занадто складним, перешкод було надто багато. Схоже на наше життя, чи не так?

І от тут настав час енергійного адміністратора Неємії і релігійного лідера Ездри.

Неємія був виночерпієм персидського царя Артаксеркса – того самого, про якого розповідає книга Есфирі. У столичному місті Суза в нього було напевно багато можливостей не лише для розкішного життя, але і для допомоги своїм одноплемінникам-юдеям. Але він добровільно вирішив відправитися в Єрусалим, де був побудований Храм, але не було доки міських мурів. Коли одного разу він подавав цареві кубок з вином, цар помітив печаль на його обличчі і запитав про його причини.

Неємія відповів: “Як не бути сумним обличчю моєму, коли місто, дім гробів батьків моїх, у запустінні, і ворота його спалені вогнем!.. Якщо царю благоугодно, і якщо у благоволінні раб твій перед лицем твоїм, то пошли мене в Юдею, в місто, де гроби батьків моїх, щоб я відбудував його” (Неємії 2:3,5).

Так Неємія був призначений намісником в Іудеї. Насамперед він вирішив відновити міські мури. Проте навколишні народи були не в захваті від цієї перспективи – передусім це стосується самарян, нащадків десяти північних колін Ізраїлю та інших народів, які були переселені в Палестину ассирійськими завойовниками. Так вже влаштовано в цьому світі, що всякий вважає за краще бачити сусідню державу слабкою і беззахисною. Ворожнеча юдеїв і самарян, про яку ми читаємо в Новому Завіті, була закладена саме тоді.

Будівництво описане в Біблії так: “Ті, що будували стіну і носили важке, яке накладали на них, однією рукою виконували роботу, а другою тримали спис. Кожен із тих, що будували, підперезаний був мечем по стегнах своїх” (Неємії 4:17,18). Правителі навколишніх областей доносили про діяльність Неємії персидському цареві: мовляв, хитрий юдей хоче сам стати царем і відпасти від персидської імперії. До чужаків, як буває зазвичай, приєдналася і частина юдейської знаті, яка теж з підозрою ставилася до Неємії. Але насправді він піклувався про відродження міста і народу, а не про власні політичні амбіції.

Втім, Неємія прославився не лише відновленням міста. От що писав він про своє правління: “Попередні областеначальники, що були до мене, обтяжували народ і брали з нього хліб і вино, крім сорока сиклів срібла; навіть і слуги їхні панували над народом. Я ж не робив так зі страху Божого. І, попри все те, хліба областеначальничого я не вимагав, тому що важка служба лежала на народі цьому” (Неємії 5:15,18). Завжди і скрізь губернатори любили капітальне будівництво. Але щоб безоплатно…

Втім, відновлення міських будівель – половина справи, і не найважча. Відновити нормальне життя общини буває набагато важче. Тому інша людина, священик і книжник (тобто знавець Писання) на ім’я Ездра турбувався спорудженням інших мурів – мурів Закону, які охороняли б юдеїв від язичницьких впливів. Недостатньо було просто мати Священне Писання, треба було навчитися жити за ним.

Заручившись офіційною підтримкою персидського царя, він відправився в Єрусалим, де зайнявся проповіддю Закону. Біблія особливо відмічає один практичний висновок, який зробив Ездра: юдеї не повинні були брати за дружин іноплемінниць! Він навіть добився того, щоб юдеї, одружені на іноплемінницях, відіслали своїх дружин геть. Сьогодні такий підхід здається нам расистським і людиноненависницьким. Проте можна сказати декілька слів і на його захист.

Саме зв’язок з жінками-язичницями нерідко ставав для ізраїльтян пасткою – так був полонений Самсон, так розбестився під кінець свого життя цар Соломон. У власному домі будь-яка людина проводить незрівнянно більше часу, ніж у храмі, і якщо в цьому домі шанують ідолів, їй дуже важко зберегти віру в Бога неушкодженою. Звичайно, сьогодні ми не обносимо свої міста міцними кам’яними мурами. Але в ті часи для юдеїв занадто великим був ризик розчинитися в язичницькому морі, що вирувало навколо.

До того ж Біблія ніколи не забувала і про інше ставлення до іноземних дружин – досить пригадати книгу Руфі, історію моавитянки, яка стала прабабкою знаменитого царя Давида. Цілком імовірно, до речі, що книгу Руфі написали якраз за часів Ездри і в полеміці з ним, доводили на практичному прикладі, що дружини-іноплемінниці – зовсім не обов’язково причина віровідступництва. Віра є особистий вибір людини, так що справа тут зовсім ні в національності…

А можливо, це взагалі властивість будь-якого народу, що виходить із затяжної історичної кризи, – замикатися у власній шкаралупі, з недовірою ставитися до оточуючого і не надто доброзичливого світу? Мине час, і в середовищі юдеїв знову прозвучить проповідь про загальність спасіння, про те, що люди насправді не діляться на “чистих і нечистих” за національною ознакою. Але доки їм треба було ховатися за товщею мурів. Аби тільки не назавжди…

Як це часто буває, поразка навчила євреїв більшому, ніж могла б навчити перемога. Їм треба було пережити заслання у Вавилон, центр тодішньої близькосхідної цивілізації, побачити прекрасні святилища безлічі язичницьких богів, щоб усвідомити: їхній Бог – Господь і тільки Господь. Питання про те, кому поклонятися: Господу чи Ваалам з Астартою – більше не стояло перед юдеями. Але як саме поклонятися? Далеко від батьківщини юдеї були позбавлені храмового богослужіння, і центр їхнього духовного життя перемістився в синагогу. Там не приносили жертву, але там читали, тлумачили і вивчали Священне Писання.

Але тепер, коли юдеї відбудували наново Храм – у чому полягатиме їхня релігія? У Біблії ми зустрічаємо дві розповіді приблизно про одні й ті самі події: у Книгах Ездри і Неємії. Багато моментів співпадають дослівно, наприклад, генеалогічні списки. Але те, що йде безпосередньо за списками, виглядає дуже по-різному.

От що розповідає книга Ездри: “Тоді зібрався народ, як одна людина, в Єрусалимі. І встав Ісус, син Іоседеків, і брати його священики, і Зоровавель, син Салафиїлів, і брати його, і спорудили вони жертовник Богові Ізраїлевому, щоб підносити на ньому всепалення, як написано в законі Мойсея, чоловіка Божого. І поставили жертовник на основі його, тому що вони були в страху від іноземних народів; і стали возносити на ньому всепалення постійне, і в новомісяччя, і в усі свята, присвячені Господу, і добровільне приношення Господу від усякого” (Ездри 3:1-5).

А от що повідомляє книга Неємії: “Тоді зібрався весь народ, як одна людина, на площу, яка перед Водяними воротами, і сказали книжнику Ездрі, щоб він приніс книгу закону Мойсеєвого, який заповів Господь Ізраїлю і читав з нього на площі, яка перед Водяними воротами, від світанку до полудня, перед чоловіками і жінками і всіма, які могли розуміти; і левити пояснювали народу закон, тим часом як народ стояв на своєму місці. І читали з книги, із закону Божого, виразно, і приєднували тлумачення, і народ розумів прочитане. Тоді Неємія і книжник Ездра, священик, і левити, які учили народ, сказали всьому народові: день цей святий Господу Богу вашому; не засмучуйтеся і не плачте, тому що весь народ плакав, слухаючи слова закону. І сказав їм: підіть, їжте жирне і пийте солодке, і посилайте частки тим, у кого нічого не приготовано, тому що день цей святий Господу нашому” (Неємії 8:1,3,7-10).

Що ми бачимо тут? Дві різні розповіді про дві дуже різні і дуже важливі речі: з одного боку, жертвопринесення і храмова служба, з іншого – читання і роз’яснення Закону. Саме це поєднання стало основою єврейського життя після полону: у Храмі приносилися жертви, у синагогах читалося Священне Писання. Одне без іншого втрачало свою цінність. Який сенс у ретельному виконанні ритуалів, якщо народ сам не знає, у що вірить? І що толку в богословській освіті, якщо вона не стає основою для щирої молитви?

До речі, звернемо увагу, що вже тоді Закон вимагалося не лише читати, але і роз’яснювати. З одного боку, він був написаний староєврейською мовою, яка вже тоді виходила з вжитку – самі євреї поступово переходили на споріднену їй арамейську мову. Але справа не лише в мовному бар’єрі, який, до того ж, не був непереборний, ці мови досить схожі, як церковнослов’янська і російська. Але навіть там, де ясний первинний сенс священного тексту, не завжди буває зрозуміло, як застосувати ці слова до свого власного життя.

З часів Ездри і Неємії залишилася в юдейській общині твердість у відстоюванні Божих законів і батьківських звичаїв, але разом з нею і впертість, небажання прийняти нове і несподіване, яку ми зустрінемо на євангельських сторінках. Але ж таке відбувається і в житті, де куколі ростуть разом з відбірною пшеницею і до певного часу важко буває відокремити одне від іншого.