Неслухняність – перешкода кохання

Говорячи про послух Богові, згадують слова апостола Павла з Послання до Ефесян: «Нехай злякається дружина свого чоловіка». Вони очевидно міститься вказівку те що, що дружина має бути чоловіку слухняна. Хотілося б зупинитися на цьому та пояснити зв'язок.

Справа в тому, що ці слова взагалі, на жаль, далеко не завжди розуміються правильно. Безумовно, у апостола Павла не йдеться ні про страх у звичному для нас сенсі, ні про навіювання цього страху різними неприпустимими способами, починаючи з якогось придушення при особистому спілкуванні та закінчуючи методами фізичного впливу.

Йдеться про те, що чоловік повинен більшою мірою брати на себе відповідальність за свою родину і, як локомотив, тягнути за собою баржу сімейного життя. І якщо це відбувається, то, безумовно, такий чоловік викликає у своєї дружини ту повагу, на яку він закономірним чином заслуговує. Але щонайменше дивно на місці чоловіка вимагати до себе ставлення як до глави сім'ї, якщо він нічого не робить для того, щоб відповідати цій назві: грошей у будинок не приносить, жодних сімейних проблем не вирішує, а тільки їх створює, нічого не знає, не вміє, не може.

Коли ми говоримо про страх стосовно відносин людини і Творця, ми теж маємо на увазі не якийсь панічний чи рабський страх. У цьому випадку під страхом ми розуміємо благоговіння, повагу, шанування чи шанування. Подібний сенс вкладений і в апостольське «вбоїться дружина свого чоловіка». Тобто Церква не вимагає від жінки беззаперечного послуху чоловікові. Християнський погляд на шлюб зовсім не припускає, що чоловікові вручається нагайка, як це було прийнято в козацьких сім'ях, і за її допомогою він повинен керувати своїм будинком. Якщо чоловік не здатний справді правити своїм будинком і забезпечувати його всім необхідним, то йому треба нагайку для себе самого завести. А якщо він цього не зробить, то, як показує практика, швидше за все це зробить його дружина. Коли жінці доводиться у сім'ї виконувати функції глави сім'ї, вона главою сім'ї і стає. Від цього походить якийсь страшний перекіс у сімейному житті.

Сімейне життя – педагогічний процес

У наш час досить часто жінка, на жаль, перед такою проблемою ставиться самим життям. Чому так – питання, що заслуговує на окреме дослідження. Можна, напевно, говорити про те, що чоловік виявляється істотою тендітнішим і менш витривалим, ніж жінка. Але знаходити у цьому виправдання собі чоловікові не можна.

Сімейне життя – у багатьох відношеннях свого роду педагогічний процес. Безумовно, в ідеалі чоловік та дружина – це дві людини, які один одного чомусь навчають. Найкращий спосіб виховання – це коли людина про неї не підозрює і все має природний характер. Але іноді чоловікові чи дружині доводиться виховувати іншого чоловіка явно, відкрито. Найчастіше це ображає, хоча даремно: у будь-якому віці людина має бути здатною вчитися і бути радий можливості вчитися.

Послух - це можливість

Припустимо, в сім'ї обоє – люди віруючі, намагаються жити за Євангелією, але виникає якась ситуація, і незрозуміло, як чинити: у чоловіка та дружини різні з цього приводу думки. Як їм бути? Цілком закономірно, що в цій сім'ї має бути духовник, краще і простіше, якщо це одна людина. Можна вдатися до нього за порадою та обговорити ситуацію втрьох. Проте робити зі священика третейського суддю неприродно, неправильно. Все ж таки духовник більшою мірою існує для вирішення духовних питань, а не життєвих.

Знов-таки шлюб – це не тільки спільне життя двох людей. Це і любов, яка лежить в основі шлюбу, – бо якщо немає кохання, про що можна говорити?! Любов передбачає повагу один до одного, повагу до якихось якостей один одного. Ну і, безумовно, шлюб – це здатність людей упокорюватися один перед одним. Якщо всього цього у шлюбі немає, він буде якимось неповноцінним. Наявність кохання, поваги, правильної оцінки один одного, готовності у разі потреби з чимось змиритися дає змогу з кожного приводу домовитися.

Добре, коли в сім'ї регулярно відбувається те, що можна було б назвати сімейною порадою. У ньому можуть брати участь і діти, адже запитувати думку дитини в якійсь конкретній ситуації буває дуже корисною, бо тоді вона з самого раннього дитинства привчається до відповідальності. Навіть можна часом зробити так, як дитина просить, а потім показати їй наслідки. Це дуже хороша школа, якщо мова, звичайно, не йде про якісь життєво важливі питання, в яких не можна допустити помилок.

І такий дорадчий спосіб вирішення різних питань знову-таки має ще до шлюбу увійти до життя пари. Необхідно, щоб кожен здорово оцінював свої сили, досвід, уміння, інтелектуальні здібності, адже буває так, що людина, яка в чомусь не розуміється, абсолютно ігнорує цей факт і наполягає на своєму. Погодитись і змиритися заради миру в деяких випадках – виправдано, проте якщо це відбуватиметься постійно, то просто зруйнується все і сім'я залишиться біля розбитого корита. Тому це складний такий процес, що вимагає і мудрості, і любові, і смиренності. А іноді твердість.

Простіше кажучи, більше прав у того, хто несе велику відповідальність.

Чоловікові природно керувати, дружині природно і допомагати, і в чомусь коритися. Знов-таки послух - це не те, що принижує гідність людини; це, навпаки, якась можливість. Коли жінка розуміє, що вона може бути впевнена в чоловікові, може покластися на нього, бажання керувати в неї все-таки проявляється мінімальною мірою. Адже завдяки цьому вона має можливість займатися своїми жіночими справами: дітьми, будинком, собою. Боротьба жінки за владу – це більшою мірою наслідки абсолютно зламаного та збоченого життя сім'ї, витрати того, що надто мало чоловіків, які беруть на себе відповідальність.

Справа не у вірі

Розглянемо іншу ситуацію, коли в сім'ї тільки одна людина є віруючою, церковною і намагається жити за євангелією, а інший чоловік вимагає прийняття рішення, яке не відповідає християнським переконанням, або забороняє ходити до храму, говорити з дітьми про віру. Яким має бути принцип дії?

Є ситуації, коли не можна ні поступитися, ні відступити, а доведеться наполягати, але не на своєму, а на тому, що більше й вище за тебе. Є речі, яких ти, як віруюча людина, не можеш зробити або, навпаки, зобов'язаний зробити для того, щоб залишитися християнином. Інша річ, що й твердість можна виявляти з любов'ю, мудрістю, зі смиренністю, а можна все робити в гніві, роздратуванні, досаді, і, звичайно, тоді це ні до чого доброго не приведе.

Знову згадаємо пораду з Дій святих апостолів: кого більше належить слухати – людей чи Бога? Безумовно, Бога (див.: Дії 4:19 ). Заради збереження миру та кохання можна піти на компроміс і колись замість служби вирушити з чоловіком у гості чи провести вечір удома, якщо він цього хоче. Але зовсім відмовлятися від церковного життя, від домашньої молитви, від власного посту, звісно, ні в якому разі не треба. Кесарево – кесареві, а Боже – Богу.

Правильно провести цю межу допоможе життєвий досвід, любов до людини, яка поряд з тобою, і духовник, який при необхідності відокремить надмірну ревнощі до благочестя від готовності поступатися у всьому.

У всіх подібних заборонах – ходити в храм, водити туди дитину – адже йдеться не так про віру, як про порушення якихось елементарних норм спільного життя. Якщо чоловік чи дружина й раніше були готові з повагою поставитися до якихось твоїх потреб, потреб, інтересів, навіть не поділяючи їх, то він чи вона і до твоєї віри, до церковного життя теж ставитиметься з повагою. А найкраще ще до одруження зрозуміти: хто та людина, з якою ти з'єднуєш своє життя: чи поважає він тебе, чи готовий він прислухатися до твоєї думки, чи розумна це людина, чи сумлінна, чи кохає?

Якщо цього немає, то, значить, треба постаратися щось у сімейному житті перекроїти – з любов'ю, милосердям і з тією ж твердістю. Адже стосунки у сім'ї – плід наших праць чи, навпаки, наших помилок.

І це зовсім не буде гріхом проти смирення. Спільне перебування людей дає найширший спектр того, у чому можна поступитися без шкоди для своєї віри та своїх поглядів. Ось і вчись на цих ситуаціях смиренності, чому ні?

Послухай жінку...

Чимало при цьому випадків, коли чоловік повинен послухатися дружини. Дехто любить згадувати фразу: "Послухай жінку і зроби навпаки". Але якщо йдеться не про якусь химерну істоту, а про друга, про близьку для тебе людину, то кого ж ще послухатися, як не її?! І порадишся, і в чомусь послухаєшся.

Гріти і живити, як каже Святе Письмо, – це теж певний обов'язок, який ґрунтується на тому, що твоя друга половина цього потребує і ти упокорюєшся з тим, що є така необхідність. Це і є послух свого роду.

По любові

Взагалі, в основі наших взаємин з іншими людьми в сім'ї, безумовно, має бути вихідним бажання послухатися один одного – не сперечатися, не ворогувати, а вчинити так, як хоче інший, коли це можливо. Чим більше ти поступаєшся в ситуаціях, які мають непринциповий характер, тим більше залишається запасу внутрішніх сил і рішучості, щоб зробити так, як має бути, коли компроміс неможливий.

Минулого разу, говорячи про послух Богові, я сказав, що непослух Йому є перешкодою любові до Нього і життя з Ним. Безперечно, це можна перенести на стосунки між подружжям. Тільки на відміну від стосунків з Богом, у взаєминах між людьми послух завжди має бути взаємним. Адже немає однієї особистості, яка була б цілком досконала.

Старець Паїсій, пояснюючи свою думку про те, що всі повинні чинити послух один одному, говорив, що, відкриваючи котеня, що шкрябається в двері, і наливаючи йому молоко, він таким чином теж чинить послух йому та його потребі. Так і ми йдемо назустріч потребам, необхідності своєї близької, рідної людини і творимо це послух любові.