Про “спробувати”

Розмова про християнське ставлення до сексу зазвичай викликає найживіший інтерес у людей нецерковних. А правда, що до весілля зовсім не можна? А як щоби спробувати? Раптом виявиться, що люди не підходять один одному? І взагалі, змінилися громадські устої, чому б і Церкві не піти назустріч людям у цій сфері – приблизно такі міркування мені раз у раз доводиться чути від найрізноманітніших людей.

По-перше і головне, християнство чомусь часто розуміють як систему табу: до весілля не можна, і в пісні дні не можна, і контрацепцію, і розлучення, і багато що інше – усе це нібито одне велике “не можна”!

Але Христос прийшов у цей світ не для того, щоб замінити Мойсеєві заборони якимись іншими, досконалішими, а зовсім для іншого. Християнство надає життю новий сенс, і не лише в абстрактно-філософському плані, але і в практичному. Що пропонує воно відносно шлюбу? Щоб зрозуміти це, варто спочатку подивитися на той підхід, який вважається тепер звичайним у світській нашій культурі.

Люди зустрічаються, живуть разом, іноді роками – і не квапляться одружуватися. Вони говорять про це як “треба спробувати”. І справді, хтозна, чи підійде тобі як супутник життя цей парубок, ця дівчина? Тільки досвід покаже напевно. І люди пробують один одного, як пробують вони шматочок нового сорту сиру в магазині, ягоду на ринку. Але людина – не ягода на базарі, вона не вся однакова, не відразу її і розкуштуєш.

Допустимо, після двох-трьох спроб можна скласти якесь уявлення про “сексуальну сумісність” тут і зараз – але як зрозуміти, наскільки надійною буде ця людина у важких обставинах? Чи будете ви дивитися один на одного тими ж люблячими очима через рік або два? Яким він буде батьком, якою вона буде матір’ю для твоїх дітей? Чи захочеться вам, нарешті, разом пережити зрілість, а після старість? Поки не спробуєш, не дізнаєшся.

Про крайнощі такого підходу розповіли мені одну історію. Дуже багатий пан ніяк не міг знайти собі постійну супутницю, бо дівчатам були цікаві його гроші, а не він сам. Тоді його знайома запропонувала експеримент: вона познайомить його з якоюсь дівчиною, яка нічого не знатиме про його багатство, і тоді все стане видно без прикрас. “Давай, – погодився олігарх, – нехай підходить у такий-то час у такий-то готель, номер такий-то”. А на здивоване питання, як же так от, відразу, відповів: “Ну так потрібно ж відразу зрозуміти, чи підходить мені вона сексуально, а якщо ні, то і час немає чого витрачати”.

Йому дуже не хотілося виглядати ходячим гаманцем – але чи не сам він звів потенційних наречених на роль товару, який потрібно увесь холоднокровно перемацати і перепробувати, і тільки потім робити остаточний вибір?

І чи варто було дивуватися, що при такому підході і дівчата йому попадалися все якісь… не вищого ґатунку?

Але це, звичайно, чудасії багатих. Зазвичай молоді люди так не міркують, вони вступають у пробні зв’язки, живуть разом, поки живеться, потім розбігаються, у надії, що колись зустрінуть свою половинку і дізнаються її. Але як дізнатися, чи та це сама половинка, поки не спробуєш другий, і третій, і четвертий варіант? Щоб оцінити, потрібно дійсно порівнювати. А коли після десято-двадцятого варіанту раптом прийде до тебе тверде усвідомлення, що варіант номер ікс був найкращим – як повернутися до нього?

Все більше і більше в нашому суспільстві таких людей, які десятиліттями “шукають свій варіант”, а насправді, як скупий мужик із давньої притчі, ходять на базар усе підряд спробувати і тим ситі бувають, грошей не витрачаючи.

Живеться людям разом – і добре, набридло – розбіглися. По дорозі потрібно б ще народити дітей, але це десь після тридцяти, краще навіть ближче до сорока, коли вже крайній термін підійде, по фізіології. І народжуються діти, частенько від випадкових батьків.

Втім, таке ставлення стосується далеко не лише сімейних пар. Так само можуть люди роками, навіть десятиліттями “пробувати себе” у різних сферах діяльності – нічим не займаючись серйозно, у жодну професію повністю не занурюючись. Подобається така робота на сьогодні – добре, а перестане подобатися – завжди можна буде щось інше знайти.

Тільки ближче до тих самих сорока нерідко виявляється, що увесь свій чималий потенціал людина розтратила буквально ні на що. Так багато в юності здавалося – і так мало вдалося, а головне, пізно вже починати щось зовсім нове, а з раніше початого – не зрозуміло, до чого повертатися, що продовжувати.

Чи ризикує помилитися той, хто з ранньої юності вибирає собі професію і вкладає в неї час, сили, кошти? Зрозуміло. Але тільки так і можна щось у ній досягти. Тому вибирати її треба украй вдумливо і обережно, не за одним дитячим захопленням. Але от наскільки бажаною і успішною виявиться ця професія для тебе, чи зможеш ти через десять або двадцять років озирнутися назад і зрозуміти, що не даремно її вибрав – цього ти заздалегідь не дізнаєшся. Та все ж люди йдуть на цей ризик.

У більш древні і менш безпечні часи так само люди вирушали в далекі подорожі і плавання, не знаючи напевно, що саме відкриється їм за обрієм і чи повернуться вони назад. Набагато зручніше, звичайно, вибрати собі сьогодні тур за каталогом, сплатити його по системі “Усе включено” і насолоджуватися гарантованим сонечком у комфортному готелі. Але така поїздка не буде подорожжю, у ній не відкриєш жодних нових країн.

Як вирушали каравели в плавання, так йдуть і християни до вівтаря. Стосовно шлюбу християнство не пропонує нічого нового, несподіваного, непосильного. Воно, по суті, хоче, щоб людина поставилася до вибору партнера з не меншою серйозністю, ніж до вибору професії. Це завжди до певної міри крок у невідоме, до якого треба ретельно готуватися – і все одно ніколи не будеш до нього абсолютно готовим. Це акт віри, крок у невідоме з молитвою про те, щоб Господь направив і надав сил, і з твердою рішучістю ці сили витрачати на спільну справу.

“Рада та любов”, – от чого за старих часів бажали молодим на весіллі, і це було для них не даністю, не умовою шлюбу, а швидше завданням. А закоханість, взаєморозуміння, матеріальна незалежність, горезвісна сексуальна сумісність – усе це цінні ресурси для її вирішення. Але не мета християнського шлюбу і не його неодмінна умова.

Обітниці, яких жених і наречена дають один одному, не менш серйозні, ніж чернечі, вони даються назавжди, до самої смерті. Цих обітниць не можна “спробувати виконувати”, і кинути, якщо щось не вийде. Можна докласти всіх своїх сил, і просити про допомогу зверху, але щось завжди виходитиме не так, щось завжди бракуватиме. Для споживчої позиції будь-яка серйозна трудність означає, що “пройшла любов і час розбігатися”, для християнської – що любов треба відкривати, як далеку країну, будувати, як будинок, і захищати від негоди, як ніжну рослину. А ці обітниці – як стіна, що захищає будмайданчик або сад. Усередині не завжди все гаразд, але якщо не захистити – прийдуть чужі, витопчуть, розкрадуть.

Це зовсім не означає, що будь-який християнський шлюб успішний і обітниць ніхто не порушує. Життя є життя, і буває всяке, розпадаються і вінчані шлюби. Але для християнина це завжди катастрофа. Жити треба і після катастроф, тому, зокрема, православна Церква визнає і другий, і третій шлюб (але не четвертий). Тільки вона не може погодитися з тим, щоб людина свідомо вибудовувала своє життя як ланцюжок катастроф, йдучи шляхом “проб і помилок”, бо шлюб або усвідомлена безшлюбність – не мінливі зовнішні обставини життя, а вибір, який робиться серйозно, без відхідних шляхів, без “я передумав” на крайній випадок.

Був такий звичай у наших предків: закохані стрибали через велике багаття, взявшись за руки. Якщо вдалося його перестрибнути і не розчепити рук – сім’я в них складеться. Це, звичайно, прикмета і навіть забобон… але це дуже красивий образ. Через таке багаття не можна “спробувати перебратися”, відштовхнутися від землі упівсили і подивитися, як воно піде – так тільки звалишся в саме полум’я. Стрибаєш – розбіжися гарненько і відштовхуйся від землі щосили, міцно стискуючи долоню улюбленої людини. Чи не стрибай зовсім.

Врешті-решт, і сама віра в Бога, якщо це справжня віра – це стрибок через полум’я, ходіння по воді, і тільки на тій стороні, поки що прихованій від нас, ми дізнаємося, чи вдалося нам туди перебратися.