Перемога Віктора

Як тільки пролунав дзвінок, школа ожила. Вона наповнилася гомоном дитячих голосів, дзвінким сміхом та шумом. Дітлахи снували коридором, класами, шкільним двором. Наставали літні канікули, і дітям не терпілося поділитися своїми бажаннями, планами. Хлопчики, мов горобці, збираючись купками, жваво обговорювали свої проблеми. Третьокласники стовпилися довкола Сергія, старости класу.

- Хлопці, знаєте що? - з таємничим виглядом сказав він. - У червні ми гратимемо у війну з хлопчиками сусідньої школи. Сьогодні після уроків будуть збори – це мені вожатий сказав.

- А мені ця гра не подобається, - сказав Альоша. - Я не буду грати.

- Я теж не гратиму. Ми з татом поїдемо до села, – повідомив Костя.

- Тоді і я не гратиму, - підтримав друзів третій хлопчик.

- Хлопці, ви щось не те кажете! - обурився Сергій. - Це ж не просто гра, а змагання. Потрібно ж честь школи захищати! А ви... що, злякалися?

Невже й справді не гратимете? - звернувся він до інших.

Ті, перезираючись, не хотіли говорити своєї думки, бо дотримувалися більшості.

- Цікаво, Вітя гратиме чи ні? - Згадав Альоша про свого друга.

- Де він? Потрібно спитати в нього! – зашуміли хлопці та вирушили на пошуки однокласника.

Цей спритний чорноокий хлопчик з'явився у їхньому класі півроку тому. Хлопці якось одразу полюбили Віктора за веселий характер, чесність, винахідливість і, самі того не помічаючи, частенько прислухалися до його думки і навіть наслідували його.

Хлопчики знайшли Віктора в коридорі та обступили його.

- Вітек, ти гратимеш з нами у війну? - Запитав Сергій.

– Ні.

- А чому? - почулося з усіх боків. - Скажи чому?

– Тато каже, що це погана гра. А він завжди каже правильно. Я з татом дружу і намагаюся його слухати, - спокійно відповів Віктор.

Смілива відповідь викликала в одних хлопців сміх, в інших – схвалення. Загорілася спекотна суперечка. Одні були на боці Віктора і не хотіли грати у війну, інші ж насміхалися, називали його «баптистом» і стверджували, що він просто боїться і не хоче грати.

Дзвінок перервав гучну суперечку, і хлопці побігли до класу.

Після уроків, коли прийшов вожатий, хлопці вже мали багато запитань. Майбутня гра зацікавила всіх.

Вожатий, пояснивши перебіг змагань, сказав:

- Хлопчики, ви познайомилися з правилами гри, і я прошу тих, хто братиме участь у ній, підняти руку. Усі, за винятком Віктора, підняли руку.

- А тепер вам треба вибрати командира. Кого ви пропонуєте?

– Віктора! Віктора! – дружно закричали хлопці.

- Вітаю, Вікторе! - сказав вожатий, коли хлопці заспокоїлися. - Виправдай же надану тобі довіру!

Віктор, трохи зніяковівши, підвівся.

- Ви ж знаєте, що у війну я не гратиму, - твердо сказав він. - Я навіть руку не піднімав, навіщо мене командиром вибираєте?

- Як, взагалі не гратимеш? - здивувався вожатий. - А чому? Ти можеш пояснити?

- Можу. Папа каже, що битися, а тим більше вбивати людей, – великий гріх. Ісус навчає нас любити ворогів, любити один одного. Я хочу чинити так, як Він мене вчить, – просто пояснив Віктор.

- Ну що ж, доведеться вибрати іншого командира, коли Віктор не хоче, - звернувся вожатий до хлопчиків. - Тут потрібний той, хто не боїться.

Дорогою Віктор міркував про розмову. Трохи прикро було, що ніхто з однокласників не підтримав його та ще й вожатий принизив перед усіма, сказавши, що він просто боїться. Тепер Вікторові хотілося знати, чи схвалить його тато?

Радістю наповнилося серце батька, коли він почув про правильний і сміливий вчинок сина.

- Молодець, Вітю! Ти добре зробив, що не посоромився висловити своє переконання перед усіма. Якщо навіть тебе не підтримали друзі і ти залишився сам, все одно – це перемога!