Сонячні яблука

Та бабуся стояла в другому ряду скраю. Така маленька сухенька зі сльозливими очима. Сіра однотонна сукня, такі ж туфлі й лише хустина горіла на весь ринок червоними маками. Бабусю можна було впізнати лише за цими маками, бо інакше вона б просто розчинилася в натовпі.

Ті маки й привели Мар’яну аж на край того ряду. Узагалі їй не потрібні були ні яблука, ні груші, ні домашні молочні продукти. Вона просто навмання блукала ринком, морально готуючись до робочого дня. Він уже почався, але Мар’яна відпросилась на годину в колег. Тепер блукала ринком, милуючись різнобарвними локаціями й вслухаючись у ранковий гамір. Продавці гукали, пропонуючи товар, але вона вдавала, що не чує.

Так забрела аж у продуктові ряди.

Село жило за принципом «це можна продати», тому люди несли на ринок найпрекрасніші екземпляри яблук, груш, слив, винограду та інших щедрих плодів осені. Фрукти гріли пишні боки на сонці, а бабусі поки переговорювали новини з двох кінців району. Мар’яна поволі йшла рядом до кінця, раз у раз заперечливо похитуючи головою на пропозиції продавців.

Мар’яна зупинилася біля бабусі в хустині з маками. Старенька розклала жовтобокі яблука у своїй старій потертій сумці. Невеликі жовті фрукти не мали привабливого товарного вигляду, але нагадували маленькі сонечка. Мар’яна аж задивилась на ці яблука. Бабуся щось тихо запитала її, але дівчина не розчула.

— Пані, може візьмете кілограмчик?

— Візьму-візьму, — раптом заметушилася Мар’яна, витягаючи з шопера гаманець.

Маки нахилились низько до землі — старенька важила на ручній вазі яблука. Руки тремтіли, тому стрілка циферблата ніяк не могла стати на місце. Мар’яна дивилася на ті руки, на яблука, на вбогу сумку й думала про те, що в неї ніколи не було бабусі. Ні з яблуками, ні без. Просто не було і все. Цікаво, чи має ця жінка внуків? А дітей?

— Ось, пані, — перебила її думки старенька, простягаючи пакет. А потім якось дуже винувато й притишено, поспішаючи й збиваючись, попросила:

— Пані, а візьміть решта ще й… Не треба грошей… Мені вже на автобус треба йти, а як я це понесу… Не можу… Візьміть, пані…

Її маленькі вицвілі очі благально дивились на Мар’яну. Та мовчки кивнула. Старенька аж заясніла вся, заусміхалась, заговорила швидко й вдячно. Жовтобокі яблука перекочували в шопер і тепер лежали там, ніби маленькі копії осіннього сонечка. Мар’яна подякувала й простягнула сто гривень.

— Ой, дитинко, я не знаю, чи маю здачу, — бабуся заметушилась, вивертаючи кишені.

Грошей дійсно не було. Лише на автобус. Бабуся знала це, тому її маки ніби аж поблідли від переживання й розпачу. Мар’яні раптом теж чомусь захотілось плакати.

— Не треба здачі, візьміть собі, я маю. Дякую вам, — сказала твердо, повернулась і швидко пішла.

Старенька провела дівчину поглядом. «Напевно віруюча якась… Яка добра. Боже, добре що гроші є…» — подумалось їй. «Хай тебе Бог благословить, дитинко», — бабуся склала руки в молитовному жесті.

Мар’яна поспішала на роботу, хоч плече аж затерпло від ваги покупки. Яблука були на диво важкими, або це вона не звикла до такого тягару. Як прийде, то поділиться зі співробітницями. Нехай і вони покуштують сонця.  Перед дверима офісу зупинилася, щоб ще раз поглянути на фрукти. Сонячні яблука притулилися одне до одного й пахли настояним ароматом осені.

Мар’яна усміхнулась якійсь своїй думці й поглянула вгору. Там усіма відтінками чистоти й краси їй усміхалось небо...