Якщо довіритися Богу

Цю історію розповідають по-різному, Одне це свідчить про її правдивість. Небилиці швидко забуваються.
Був похмурий осінній день, морозив холодний дощ. І хлопчик років семи, що сидить на лавці на початку паркової алеї, до кісточок промок у своїй старій одежі. Люди проходили повз, поспішаючи у своїх справах і не звертаючи уваги на хлопчика, - чи мало на світі безпритульних дітей, а є й такі, що вдають безпритульних, щоб випросити у перехожих монету-другу.
Але ось біля лави зупинився літній чоловік у добротному плащі.
- Ти що тут мерзнеш, малюку? На когось чекаєш?
- Чекаю на Бога, щоб Він прийшов за мною...
- За тобою? Чому ти так говориш?
- Тому що так говорили про мого тата та про маленького братика теж. А вчора в лікарні мама сказала, що настала і її черга, і що Бог мене не залишить... Скільки ж мені ще чекати? Дуже холодно, і сиро, і страшно вже скоро буде темно.
- Не треба більше чекати, ти вже дочекався, - сказав чоловік із запинкою, ніби щось заважало йому говорити. - Бідолашний ти хлопчик!
- Але ж ви не Бог, правда?
- Просто я самотня і не бідна людина, от і все. Повір, що я вчиню так, щоб ти не був нещасним. Ходімо зі мною.
- Я знав, що це станеться, - насилу посміхнувся хлопчик. - Адже мама мене ніколи не дурила!