ПРИТЧА «КОЛЬОРИ, КОЛЮЧКИ ТА ЛЮБОВ»

Жила-була Роза чудової краси. І стрункий табір, і ніжне личко, і розкішна зачіска – око не відвести. Та аж надто гавкаючи, і на сусідок зверхньо поглядала. Так і жила злюкою та гордячкою.
Дивився на неї Бог, дивився, все чекав, раптом одумається, та й каже їй одного разу:
— Люба Роза, ти така прекрасна і витончена, але твоя злість зовсім не личить твоїй ніжності.
- Це мені, мені, - захлинулась від обурення вражена Роза, - поради давати? Та мені взагалі... немає рівних!
Тоді Бог вирішив по-іншому Розі допомогти, інакше загине, висохне від агресії. І перетворив її на Кактус! Залишилися від колишньої Рози одні колючки.
Виявився Кактус на віконці дівчинки. Озирнувся. Навколо безліч рослин: були тут Герань і Фікус, був і В'юнок, а поряд вилась Ліана. І всі на нього почали поглядати з недовірою.
Побачила дівчинка Кактус і мало не розплакалася від жалю:
— Біденький, як тобі важко живеться: ні листочка, ні квіточка, ніхто тебе ні пошкодувати, ні приголубити, ні погладити не може. Колючка!
“Фі, ще чого! Які фіалкіні ніжності! — подумала колишня Роза, але чомусь таки промовчала.
Дівчинка любила всі рослини, але найбільше затримувалася біля Кактуса. І стільки дарувала йому тепла, що після її відходу Кактусові було навіть якось незатишно.
— Доброго дня, радість моя, мій безцінний скарб. Як тобі спалося? Які сни бачились сьогодні? Може тобі снилися теплі країни? — говорила вранці дівчинка.
А Кактус дивувався: “За що мене кохати? За колючки? Якби я був Розою, тоді зрозуміло...”
Так проходили день у день. Але якось дівчинка боляче вкололася об Кактус і голосно скрикнула. Кактус навіть заплющив очі від страху: “Ну все, закінчилося кохання дівчинки!”
А дівчинка змахнула непрошену сльозинку зі щоки і, посміхаючись, сказала:
— Пробач мені, незграбну, я, мабуть, тебе налякала своїм криком?
У Кактуса немов пелена з очей упала, і почав він розмірковувати: “А за що любити Розу? У чому її нагорода? Бог дав їй красу, щоб тішити інших. Ростив, доглядав, а чим вона відповіла Богу? Що вона зробила для того, щоб світ став прекраснішим? Виставляла свої шпильки?
А за що любити мене? Значить, кохання живе в самій дівчинці. Вона любить усіх: з шипами та колючками, з примхами та зазнайством, і не чекає відповіді та подяки.
А я? Чи можу я так? Дівчинку легко любити. Як не покохати за доброту? А ось як навчитися любити не тільки її, а й довготелесий Фікус, і сусідку Герань з її різким, дурманним запахом, і настирливий В'юн, і його родичку — легковажну Ліану...” Сподобалися Богові покаяні думки Кактуса, і Він запитав:
—
Не Чи настав час повернути тебе в сад у колишньому вигляді?
Зрадів Кактус, але тут же згадав дівчинку:
— Як же вона вранці прокинеться, а мене немає на вікні? — не хотілося йому на добро байдужістю відповідати, дівчинку засмучувати. — Нехай я назавжди залишуся колючим, але буду поруч із нею, можливо, і я від її доброти любові навчуся!
Бог у відповідь лише усміхнувся. Озирнувся Кактус. Квіти на підвіконні вже не здавались йому такими, як раніше.
— Який же Фікус таки могутній і надійний. А до чого витончений В'юнок... Які чудові квіти у Герані! — здивовано помічав Кактус. Усі вони привітно махали у відповідь своїми голівками.
І тоді він зрозумів, що Бог, бачачи прагнення добра, обдарував його здатністю любити. Так захотілося Кактусу зробити для всіх щось приємне, що від почуттів, що його переповнюють, він... розцвів.
Встала вранці дівчинка і — до віконця.
- Мамочка, матусю! - Вигукнула вона, - диво Боже! Наш Кактус зацвів!
Застрибала на місці, заплескала в долоні.
А Кактус був такий щасливий, як ніколи не раділа Роза.
Щороку від кохання і Кактус цвіте.