А ви говорите німецькою?

Дивно, - подумав Володя, - мова Шіллера, Гете та Мартіна Лютера. Класиків читаю, а ось те, що Лютер переклав Біблію німецькою мовою, не замислювався навіть. Хоча знав, звісно, про це. Він усміхнувся своїм думкам, підтримуючи за лікоть і допомагаючи вийти з машини жінкам похилого віку. Не вперше підвозив їх до церкви і чекав, поки йшло служіння, читаючи в машині тих самих класиків у оригіналі. Переклади не дуже любив. Того забарвлення, яке надавали тексту перекладачі, чомусь не сприймав. Німецька мова чітка, лаконічна, по-своєму струнка. А скільки в ньому відтінків, скільки діалектів! Останнім часом захопився якраз рідкісними, практично зникаючими діалектами.
Ось досада, хотів, як завжди в машині почитати, та вітер якось здійнявся. Незатишно. Зайду всередину, почитаю там.
На задньому ряду практично немає нікого. Тепло. Сухо. Затишно. Відразу поринув у читання, насолоджуючись хитромудрими фразами викладу. Здорово таки. Треба якось викроїти грошей, накопичити на поїздку до Німеччини. Хоч і складно це зробити, працюючи вчителем у школі, але ж мрія. Мрія, - блаженно посміхаючись, прошепотів він, прикриваючи книгу.
Попереду почув німецьку мову. Та не просто сучасну, а діалект. рідко зустрічається. на ньому вже й не говорять практично. Мертва мова.
Попереду стояла на колінах старенька і щось гаряче шепотіла німецькою.
Ось чудово, що я зайшов сьогодні до церкви! . зрадів Володя. Бабуся напевно із поволзьких німців.
- Sprechen Sie Deutsch? Du Woher? . радісно посміхаючись, він нахилився до неї.
Бабуся здивовано дивилася на нього.
- Я тебе не розумію, любий.
- Як же? Адже ви зараз на східно-прусському діалекті молилися. Ви з Поволжя чи з Казахстану? У вас тато був німцем чи мама?
- Синку, я москвичка. Нікуди і не виїжджала з Москви.
- Але, Ви ж зараз говорили німецькою!
- Не знаю, синку. Я просто молилася.
Володя, вражений, сів на свою лаву. Так не буває. Звідки цей «божий кульбаба» може знати мову, та ще й так правильно на ній говорити? Володя скептично ставився до віри. Терпімо. Не засуджував, але щоб самому повірити в щось надприродне. Ну ні, вибачте. Друг вірив. Мама вірила. Але сам. ні-ні.. У цих питаннях він дотримувався холодного здорового глузду. Що бачу і відчуваю. Існує. Душа є, бо болить іноді. А життя. це суцільний матеріалізм.
Але зараз... Це що? Звідки бабуся може знати мову? Забута мова германців? І зрозуміло, що говорила. До сина зверталася, про кохання говорила. Але чому такою знайомою мені, а не їй, мовою? Щось томило серце і не переляк начебто, а от якось незрозуміло все це. Треба в друга запитати, чи може з її сином щось не гаразд? Може, в біду потрапив?
- Син? - підняв брову друг, - немає в неї нікого.
- Але як же? Вона ж по-німецькому казала, що любить сина, що довго чекала на нього, що дуже рада, що він прийшов. Щось ще про благословення говорила, радість зустрічі.
- Володю, то це до тебе говорилося і про тебе, розумієш? Ти ж один німецький досконало знаєш, та ще й втрачені діалекти вивчаєш, ось Бог до тебе твоєю улюбленою мовою і говорив. До тебе. Більше нема до кого.