Перед світанком

За вікном давно ніч. Темно. Непроникна темрява й у думках.

- Немає жодного бога. Вигадали всі. Я ж бачу їх наскрізь. Мене роздобути надумали.
Я повинен попросити їх бога про щось. Смішно. Хочуть мене поставити навколішки.
Зламати мене хоче. Ще чого! Не дочекаєтесь. І вигадали ж! Попросити бога, щоб
дитину врятував. По хворому б'ють. Та немає жодного бога! У кого просити? Нехай
у мене просить. вона дружина, вона повинна просити мене, благати, якщо чогось їй треба.
Адже жодного разу не благала. Попросить, як королева. Хмикнеш, одразу відійде, ніби
й не важливо це для неї. А навіщо просила тоді? Не зрозуміло. Тут, правда, я безсилий.
Лікарі лікують. Адже сказали, що третю операцію може не витримати.
Прийшли з церкви: “Ти мусиш стати в проломі за сина”. Ось нісенітниця! Який пролом?
Дах у них знесло чи що? Але дитина і правду хворіє. Син. І так схожий на мене.
Все у ньому моє. І розріз очей та неповторна невловимість у рухах. Улюблений син.
Для нього . все, що завгодно готовий зробити. Але бога нема. Єресь несуть якусь.

Михайло постояв біля вікна. Там темно. Темно й у думках. Тривожно.

- А якщо раптом є щось невидиме, але сильне? І, може, це і є бог? А я
не попрошу. Ні, ось нісенітниця! Немає бога!

- Жаль. До сліз відчаю шкода сина. Підліток ще. І звідки ця напад на нього?
Що ж тоді їхній бог не захистив сина? Якщо він у них такий всемогутній, то хай би захистив. Та нісенітниця все це!
Немає бога.

- Вбила в голову собі дружина, що є бог, от і живе із цим. Дітей народжувала один
за одним. А я ж проти був. Пояснював же. Навіть із кулаками. Нічого не розуміла.
І коли вагітна була, ось якраз сином. ох, як же хотів її провчити-навчити.
Все одно не зрозуміла . народила. І на мене схожого. Гарний син. А ось зараз
хворіє. Та де ж їхній бог? Чому припустився такого? Де він?

- Нісенітниця! Немає бога!

– А якщо є? І це єдиний шанс? Післязавтра операція, від якої син може
не прокинутися. Страшно. Як це? Був. і не прокинувся? Та я заради нього на все готовий! Синочок мій.
Чому так? Може ще лікарів якихось пошукати? Народних якихось,
з нетрадиційною медициною? Слабкий зараз він, стільки часу нічого не їсть.
Увесь час тримається температура. Під крапельницями. Жаль. Усі шкодують.
А їхньому богу значить не шкода? Та кому шкодувати? Немає бога. Вигадки.

– А раптом є?

- Ой-й-й-й! Та нісенітниця все це! Вже закипає голова! Третя година ночі, а я як звір
до клітки ношусь. Нікого нічого немає. Всі. Крапка.

І нікого поряд. Дружина у лікарні. Чергує біля ліжка сина. А я тут один мушу мучитися.

- Господи, та хто мені допоможе? Хтось пояснить, що відбувається?
Чому так? Чому син помирає? Адже колись я його мало не вбив. Та ні. Це ще не він був, а лише зародок. Але ж його ... Виходить, що його і не вбив трохи.
Жах. Це що? Я вбивця свого сина міг бути? Чого тільки на думку не лізе!
Ось марення то! І все дружина винна! Говорив же. годі народжувати! Але ж народила. Сина.
Так на мене схожого. З глузду з'їхати можна від цих думок! Всі. Треба заспокоїтись.
І приймати все так, як є. Потрібно бути готовим до всього.

– А раптом бог є? Вийде, що я тоді сина не вбив, то уб'ю зараз? Чи була можливість врятувати,
а я не врятував? Нісенітниця. Знову нісенітниця! Як я його можу врятувати? Чим? Тим,
що незрозуміло в кого проситиму? У кого? Адже нікого немає. А раптом є? Та ні
нікого! Це дружина хоче мене поставити навколішки! Зламати мене хоче.

- А я ж убивця. Вбивця свого сина. Не відбувся. Якось і не думав раніше.
А я ж завжди на неї руку піднімав. Це що? Я всіх шістьох міг убити? А зараз?
Тоді не добив. уб'ю зараз тим, що не попрошу за нього? Та я йому на все готовий!
Але це… Як? Нісенітниця якась.

- Боже, як я втомився! Боже. Який “боже”? Адже нікого немає. До кого звертаюся щось?
Всі. Не можу більше. Три години ночі вже.

– Як потім жити? Без сина? Та гаразд, бог їх милостивий, може допоможе. Стільки років
уже у церкві дружина. Почитай все життя. Ось і перевіримо. чи є їхній бог. Перевіримо.
Як перевіримо? Чим перевірятиму? Життям свого сина? Боже, я не можу
так більше! Господи! Якщо ти таки є, Господи, допоможи мені! Навіть не мені, мені
нічого не треба. Сину, допоможи, Господи. Я ж знаю, що ти все можеш. Господи, спаси
його. Ти один можеш усе. Я нічого не можу. Господи, вибач.

Стримуючи крик, що рветься з душі, кусаючи кулаки і ковтаючи сльози, він упав навколішки.
І що було, скільки це було і як це виглядало. йому було байдуже. Тільки
“Врятуй Господи”.

За вікном з'явився світанок. Половина шостої ранку. Скоро на роботу. У душі порожнеча та якась легкість. Задзвонив телефон. Хто це може бути?

- Мишко, синочок просить їсти. Твоїх млинців просить.

За годину стояв біля його лікарняного ліжка. Син. Зникла блідість, зникла температура. З'їв усі млинці.

- Тату, я ще хочу.
- Ти ж стільки не їв, тобі не можна, мабуть.
- Я голодний.

Вранці скасували крапельниці. За три дні виписали з лікарні. Нариви зникли.

А в неділю з усією своєю родиною Михайло вперше переступив поріг церкви.