Две дороги

Зустрічалися на роздоріжжі дві дороги. Вузька та широка.
— Зовсім ти себе запустила: вся в гострому камені, колдобинах, колючим тернням заросла! - Почала дорікати широка вузьку. — Твої мандрівники того й дивись помруть від втоми чи голоду! Чи то річ я: гарна, гладка! Уздовж мене кафе, ресторани, будинки з усіма зручностями. Живи — веселись!
— Що це ти раптом замовкла? Адже, судячи з твоїх слів, живеться тобі добре! - здивувалася вузька дорога.
— Добре воно добре… — зітхнула у відповідь широка. — Та тільки наприкінці мене — прірва. Бездонна, чорна, похмура. Така, що й описати не можу. Багато людей навіть і не підозрюють про неї. А ті, що знають, лише відмахуються. Мабуть, усієї правди не знають. А я ось так на цю прірву надивилася, що найбільше на світі боюся одного разу сповзти до неї. Бо це, боюся, вже буде тоді назавжди! Ну, а ти як живеш?
- Важко! - зітхнула вузька дорога. — І тим, хто йде до мене, нелегко. Але в кінці мого шляху — гора. І ті, хто зійшов на неї, такі світлі, радісні, щасливі, що я й описати тобі не можу! І знаєш, я найбільше теж хочу там опинитися. Адже це сподіваюся – буде вже назавжди!
Поговорили дороги та розійшлися в різні боки. А на роздоріжжі та людина залишилася, яка все це чула. І ось що дивно: досі там стоїть, ще думає, яку йому звернути дорогу!