Чому Бог попускає страждання і смерть?

За останній місяць я поховав шість дітей з лікарні, де щосуботи звершую богослужіння. П’ять хлопчиків: Євгена, Антона, Сашу, Альошу та Ігоря. І одну дівчинку – Женю Жмирко, сімнадцятилітню красуню. Померла вона від лейкозу. Помирала довго і тяжко, ніщо не допомагало. І цей місяць не якийсь особливий. П’ять дитячих трун на місяць – це статистика. Невблаганна і вбивча, але статистика. І в кожній труні рідний, улюблений, чистий, світлий, дивний. Максимка, Ксюша, Настя, Наташа, Серьожа…

За останній день я відвідав трьох хворих: Клару, Андрія і Валентину. Усі троє гинуть – страшно і тяжко.

Клара вже майже бабуся, хрестилася нещодавно, але можна подумати, що все життя прожила в Церкві – така світла, мудра і прозора. Андрієві – 25 років, а синові його лише рік. За нього моляться десятки, навіть, напевно, сотні людей, дістають ліки, возять на машині в лікарню і додому, збирають гроші на лікування – а метастази всюди. І цей день не якийсь особливий, так щодня.

Пройшло півдня. Померла Клара. Померла Валентина. Померла Катя (з відділення онкології) – дівчинка з величезними блакитними очима. Про це мені сказали прямо під час богослужіння.

Легко вірити в Бога, коли йдеш влітку через поле. Сяє сонце, і квіти пахнуть, і повітря тремтить, напоєне їх ароматом. А тут? Бог? Де Він? Якщо Він благий, всезнаючий і всемогутній, то чому мовчить? Якщо ж Він так карає їх за власні гріхи чи за гріхи їх тат і мам, як вважає багато хто, то Він вже ніяк не “довготерпеливий і многомилостивий”, тоді Він безжальний.

Бог попускає зло для нашої ж користі чи коли вчить нас, чи коли хоче, щоб з нами не сталося щось ще гіршого – так учили ще з часів середньовіччя і Візантії богослови минулого, і ми так стверджуємо слідом за ними. Мертві діти – школа Бога? Чи потурання меншого зла, щоб уникнути більшого?

Якщо Бог усе це влаштував, хоч би для нашого напоумлення, то це не Бог, це злий демон, навіщо йому поклонятися, його потрібно просто вигнати з життя. Якщо Богові для того, щоб ми одумалися, набралися розуму, потрібно було вбити Антошу, Сашу, Женю, Альошу, Катю і т. д., я не хочу вірити в такого Бога. Нагадую, що слово “вірити” не означає “визнавати, що Він є”, “вірити” – це “довіряти, ввіряти чи віддавати себе”.

Господи, що ж робити? Я дивлюся на Твій хрест і бачу, як тяжко Ти на ньому помираєш. Дивлюся на Твої рани і бачу Тебе мертвим, нагим, непохованим. Ти в цьому світі розділив з нами наш біль. Ти як один з нас вигукуєш, помираючи на Своєму хресті: “Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?”

Ти як один з нас, як Женя, як Антон, як Альоша, як, врешті-решт, кожен з нас, поставив Богу це страшне запитання і “віддав дух”.

Якщо апостоли стверджують, що Ісус помер на хресті за наші гріхи і спокутав їх Своєю Кров’ю, то ми викуплені (див. 1Кор. 6:20; а також 1Пет. 1:18,19), значить, ми страждаємо не за щось, не за гріхи – свої, батьківські, чиїсь. За них вже постраждав Христос – так учать апостоли, і на цьому ґрунтується основа всього їхнього богослов’я. Тоді виходить, що невідомо за що страждаємо ми.

Тим часом Христос, Який спокутує нас від прокляття закону Своєю Кров’ю, йде по землі не як переможець, а саме як переможений. Він буде схоплений, розіп’ятий і помре тяжкою, ганебною смертю зі словами: “Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?” Його кинуть усі, навіть найближчі учні. Його свідків теж схоплюватимуть і вбиватимуть, саджатимуть у в’язниці і табори. З часів апостолів і аж до Дитриха Бонхофера та Максиміліана Кольбе, аж до тисяч мучеників радянського Гулагу.

Навіщо все це? Не знаю. Але знаю, що Христос з’єднується з нами в біді, у болі, у самотності – біля труни померлої дитини я відчуваю Його присутність. Христос входить у наше життя, щоб з’єднати нас перед лицем болю і біди в одне ціле, зібрати нас разом, щоб ми не залишилися в момент біди наодинці з цією бідою, як колись залишився Він. З’єднуючи нас в єдине ціле перед лицем біди, Він робить те, що ніхто інший зробити не в силах. Так народжується Церква.

Але все таки, як можна зрозуміти зло, що чиниться у світі? Та не потрібно його розуміти – з ним потрібно боротися. Перемагати зло добром, як кличе нас апостол Павло: хворих лікувати, жебраків одягати і годувати, війну зупиняти і т. д. Невпинно. А якщо не виходить, якщо сил не вистачає, тоді схилятися перед Твоїм хрестом, тоді хапатися за його підніжжя як за єдину надію.

“Бога ніхто не бачив ніколи” (Ін. 1:18). І тільки одна ланка сполучає нас з Ним – людина на ім’я Ісус, в Якому вся повнота Божа перебуває тілесно. І тільки одна ланка сполучає нас з Ісусом – ім’я цієї ланки: любов.

Він помер на хресті як злочинець. Тяжко. Туринська плащаниця зі страшними слідами катувань, зі слідами від ран, за якими сучасні патологоанатоми в деталях відновлюють клінічну картину останніх годин життя Ісусового, – от дійсно справжня святиня для ХХ століття. Увесь жах смерті, ніким і ніяк не прикритий! Подивившись на картину Гольбейна “Мертвий Христос”, герой Достоєвського вигукнув, що від такої картини можна віру втратити. А що б він сказав, якби побачив Туринську плащаницю, або гітлерівські концтабори, або сталінщину, або просто морг у дитячій лікарні в наші дні?

Фотонегатив Туринської Плащаниці

Що було б далі? На початку 20-го розділу Євангелія від Іоанна ми бачимо Марію Магдалину, потім апостолів Петра та Іоанна і відчуваємо пронизливий біль, яким пронизано все у весняний пасхальний ранок. Біль, тугу, відчай, втому і знову біль. Але цей же пронизливий біль, цю ж пронизливу безнадійність, про які так яскраво розповідає Євангеліє від Іоанна, я відчуваю всякий раз біля дитячої труни. Відчуваю і з болем, крізь сльози і відчай, вірю – Ти дійсно воскрес, мій Господь.

Поки писалися ці рядки, померла Клара, потім Валентина Іванівна, останнім помер Андрій – ще три труни. Один хлопчик зізнався мені днями, що не вірить у загробне життя і тому боїться, що він поганий християнин. Я заперечив йому на це, що труднощі зі сприйняттям того, що стосується із загробним життям, свідчать якраз про зворотне – про чесність його віри.

І от чому. Один, причому не дуже молодий, священик якось сказав мені, що йому дуже важко судити про смерть і вчити своїх парафіян не боятися її, оскільки він сам нікого з людей, які були по-справжньому близькі йому, ніколи не втрачав. Чесно. Дуже чесно. І дуже вірно. Мені завжди страшно дивитися на вчорашнього семінариста, який поважно і м’яко, але дещо звисока втлумачує матері, яка втратила дитину, що насправді це добре, що Бог так благословив, і тому занадто убиватися не треба.

“Бог же не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі“, – так, про це говорить нам Христос у Своєму Євангелії (Лк. 20:38). Але для того, щоб ця звістка ввійшла до серця, кожному з нас потрібен особистий досвід лих, горя і втрат, досвід, що ввергає нас у безодню справжнього відчаю, туги і сліз; потрібні не дні чи тижні, а роки пронизливого болю. Ця звістка входить у наше серце – тільки без наркозу і тільки через власні втрати. Як шкільний урок її не засвоїш. Смію стверджувати: той, хто думає, що вірить у це, не переживши цього досвіду болю, помиляється. Це ще не віра, це дотик до віри інших, кого б нам хотілося наслідувати в житті.

Більше: той, хто стверджує, що вірить у безсмертя і посилається при цьому на відповідну сторінку катехізису, взагалі вірить не в Бога, а в ідол, ім’я якому – його власний егоїзм.

Віра в те, що в Бога всі живі, дається нам, тільки якщо ми робимо все можливе для рятування життя тих, хто нас оточує, тільки якщо ми не прикриваємося цією вірою в чисто егоїстичних цілях, щоб не занадто засмучуватися, щоб битися за чиєсь життя чи просто щоб не було боляче.

Але звідки все-таки у світі зло? Чому хворіють і помирають діти? Спробую висловити одну здогадку. Бог вручив нам світ (“Ось, Я дав вам” – Бут. 1:29). Ми самі всі разом, споганивши його, винні якщо не в усіх, то в дуже багатьох бідах. Якщо говорити про війну, то нашу провину тут видно завжди, про хвороби – вона видна не завжди, але часто (екологія, отруєне середовище і тому подібне). Світ у біблійному значенні цього слова, світ, який лежить у злі, тобто суспільство або ми всі разом, от хто винен.

Але ми прагнемо не бачити чужого болю, замружуємо очі, затикаємо вуха. За радянських часів ми ховали інвалідів у резерваціях (як, наприклад, на Валаамі), щоб ніхто їх не бачив, як би шкодуючи психіку своїх співвітчизників. Морги в лікарнях часто ховали на задньому дворі, щоб ніхто ніколи не здогадався, що тут іноді помирають. І ін., і ін. Ми і тепер, якщо вважаємо себе невіруючими, намагаємося грати із смертю в “кішки-мишки”, робити вигляд, ніби її немає, відгороджуватися від неї і т. д. Іншими словами, щоб не боятися смерті, використовуємо щось подібне до анальгетика.

Якщо ж ми вважаємо себе віруючими, то поступаємо не краще: говоримо, що вона не страшна, що на те воля Божа, що не потрібно горювати за покійним, бо тим самим ми ремствуємо на Бога та ін. Так або інакше, але подібно до невіруючих також відгороджуємося від болю, затуляємо себе від нього інстинктивно, немов від удару занесеної над нами руки, тобто теж використовуємо якщо не наркотик, то в усякому разі анальгетик.

Це для себе. А для інших ми поступаємо ще гірше. Людині, якій боляче, намагаємося вселити, що це їй тільки здається, причому здається, бо вона Бога не любить і т. д. і т. п. А в результаті людину, якій погано, важко і боляче, ми залишаємо наодинці з її болем, кидаємо одну на найважчому місці життєвої дороги.

А потрібно б просто спуститися з нею разом у пекло вслід за Ісусом – відчути біль того, хто поруч, в усій його повноті, неприхованості і достовірності, розділити його, пережити його разом.

Коли в моєї вісімдесятирічної родички померла сестра, з якою вони разом в одній кімнаті прожили все життя, приблизно через рік вона мені сказала: “Спасибі вам, що ви мене не утішали, а просто весь час були поруч”. Думаю, що в цьому і полягає християнство, щоб бути поруч, разом, бо утішати можна людину, яка втратила гроші чи посадила жирну пляму на новий костюм, чи зламала ногу. Утішати – це означає показувати: те, що сталося, не така вже велика біда. До смерті близької людини така втіха відношення не має. Тут вона більше ніж аморальна.

Ми – люди Страсної Суботи. Ісус вже знятий з хреста. Він вже, напевно, воскрес, бо про це розповідає Євангеліє, але ніхто ще не знає про це. Ангел ще не сказав: “Нема Його тут, Він воскрес” (Лк. 24:6), про це не знає ніхто, поки це тільки відчувається, і лише тими, хто не розучився відчувати.