Мрії збуваються

Мій відривний календар, немов деревце на зимовому вітрі, втрачає останні листки. А я, ще й ще раз перегортаючи в пам'яті дні року, що витікає, підсумовую події: що зроблено, що запам'яталося, що не справдилося… Здається, я починаю краще розуміти

жінок, які у свій День народження не радіють, а сумують — постаріла ще на рік . Я теж сумую, але з іншого приводу: старіють і вмирають мої мрії. Мрії дитинства та юності. Їх вік виявився напрочуд коротким…

Ви пам'ятаєте, про що мріяли в дитинстві? Про велосипед, магнітофон, гітару. Про далекі мандри. Але, здається, найбільше — про те, щоб якомога швидше подорослішати. Навіщо ми так поспішали? Подорослішати, щоб якнайшвидше купити собі все те, про що потай мріяли: і велосипед, і магнітофон, і квиток у далеку країну. І багато-багато морозива з «Пепсі-колою» на додачу!

А ще ми мріяли про подвиги! Мені іноді здавалося, що талановиті письменники спеціально змовилися нас мучити мріями про славу героїв. Перечитайте їхні книги. Сузір'я яскравих натур, чиє життя — подвиг чи, як мінімум, пригода! Як я заздрив Тому Сойєру в його роки! Як хотілося самому жити яскраво та цікаво, а не просто читати про це у книжках! Пам'ятаю шалену ідею — рвонути по Дніпру на плоту (точнісінько як Том з Геком). Було розроблено докладний план, заготовлено запаси. Але...

Пліт так і не дочекався свого капітана: хлопчик із захопленням і заздрістю читав уже інші книжки — про морські мандри. Чи варто дивуватися, що наш мрійник так незабаром став першокурсником Херсонської мореплавця?

Але мрію про далекі мандри так і не судилося здійснитися. Принаймні тоді. Зате в моїй долі з'явилася прекрасна дама, про яку я навіть не наважувався мріяти.

…А потім дитинство скінчилося. І всі честолюбні плани, і дитячі мрії потихеньку розтанули, наче березневий сніг. А мрії стали по-дорослому нудні та одноманітні: інститут… квартира… меблі… нові джинси. Бажання стали цілком матеріальними. Вони виражалися в конкретній кількості грошових знаків, але скромні можливості, як завжди, не встигали… Я з юнацьким максималізмом продовжував вірити у власну винятковість, і щороку чекав на горезвісне «свято на нашій вулиці», яке чомусь запізнювалося…

А мрії продовжували справджуватися. Цілком реальні, приземлені. Дитячі бажання тепер виконувались без особливих зусиль. Але це не гріло. І все ж таки ми за звичкою продовжували будувати плани на майбутнє і відкладали купюри на нове дурощі.

А потім пролетіла і молодість. Коли це стало очевидним, відразу захотілося її повернути. Але - на жаль... І ось все частіше ми вдаємося до спогадів і міркуємо в умовному способі. Ах, якби…! І наші мрії — знову романтичні і, майже як у дитинстві, ледве вловимі. Але вони — з нездійсненного, звідти, де живі батьки, і де ще попереду…

І ось одного разу, невідомо звідки, виникає така зрозуміла думка, що про щось мріяти просто пізно. Потяг пішов і ти, швидше за все, вже не станеш ні знаменитим живописцем, ні архітектором, ні майстром спорту з веслування. Ти ніколи (яке безнадійне слово!) не поведеш морями бригантину чи дивізію в бій, як двадцятирічний Гайдар. І не тому, що часи бригантин минули, а бої давно відгриміли. І навіть не тому, що тобі вже давно не двадцять років. Просто це стало непотрібним ні тобі, ні іншим. Часи змінилися. Змінився ти сам. Твої батьки могли б тобою пишатися. Але їх, на жаль, уже нема. А твої діти мріють, на жаль, про інше…

Напевно, всі ми чогось у цьому житті не встигнемо. Навіть якщо житимемо довго-довго. Обриваючи останні листки календаря, я розумію це з особливою ясністю. Як розумію і те, що, поки живий, я все ж таки не перестану мріяти: про нові зустрічі зі старими друзями. Про далекі країни та близьких людей. Про вічне блаженство і першу полуницю.

І нехай мої вчорашні мрії опали, згоріли, як відпрацьовані щаблі ракети. Нехай! Все ж таки вони допомагали мені жити. Вони піднесли мене на нові орбіти та наблизили до зірок.

Мрійте, друзі, не лінуйтеся. Мрії дуже часто збуваються!