Чудова робота

- Уф.. Ну і втомилася я, - прошепотіла Любаша, розгинаючи спину. Обтрушивши руки від землі, поставивши лопату під навіс, усміхнулася і підняла очі до неба.

- Господи, я посадила, а Ти. зростати. Слава Тобі за все. Віддаю все у Твої руки.


У неї і справді все зростало, урожай незалежно від погоди завжди був чудовим. Сусід тільки косився на її город і сварливо бурчав щось собі під ніс. Любаша не мала ні сил, ні коштів щось вкладати в цю невелику ділянку. Ніколаїч, чоловік її, був тяжко хворий, та й самій Любаші було років чимало. Сусід унаважував город, привозив торф, пісок, робив грядки високими, пам'ятаючи, що попереднє літо було сирим, дощовим. А це раптом видалося сухим та жарким. Знову. невдача. У Любаші руки не доходили виполоти між грядками, це й врятувало врожай. І так рік у рік.

-Чарівниця, не інакше, - шепотів сусід.


Впоравшись по господарству, втомлено пішла до будинку. На веранді весела чоловіча компанія на чолі з Ніколаїчем “забивала козла”.

- Весело там у них, - майнула думка у Любаші, а от води він і не приніс. Але ж просила! Я значить там, на городі, а він тут. веселиться! Ось зараз переодягнуся, я йому все скажу! Тільки спочатку треба потрібні слова підібрати. Повчальні. Щоб раз сказати. і все стало зрозуміло.

На столику біля дивану лежала Біблія.

²Також і ви, дружини, коріться своїм чоловікам, щоб ті з них, які не підкоряються слову, життям дружин своїх без слова набували... ⌡ Уп-с.. Немов легкий подих вітерця миттю охолодив її запал

.

- Ніколаїч, ти там як? Вже й їсти напевно хочеш.. А я то все по господарству, та на городі, а чоловіка давно й годувати час.. Зголоднів? Тобі там, на веранді не дме? Тепленько одягнений? Чи не озяб?

Приятелі миттю зібралися і зникли. Миколай повільно підвівся з табуретки, спираючись на стіну.

- Ой, а час як летить. Я, Любань, навіть не помітив. Навіть води не приніс у рукомийник. А ти ж просила.

- Та й добре. Не велика праця. Зараз принесу сама.


Миколай, будучи невіруючим, але гостинним і добрим господарем і просто душевною людиною, завжди ставив одне й те саме питання гостям, які зупинялися в них на нічліг.

- А скажи-но, любий, тебе як Господь врятував?

І уважно вислуховував неквапливі, щирі та завжди незмінно радісні історії про милість Божу. Задавав питання, намагаючись вибудувати хоч якусь схему, але у всіх було все по-різному. Незмінно було лише одне. щось відбувалося з людьми, вони відмовлялися від свого колишнього життя і з трепетною довірою до Господа, йшли іншим шляхом. Незвіданому, незвичному. Чудова робота у Господа.


Ніколаїчу ставало іноді зовсім погано, і він просив Любашу:

- Ти пошепчи мені.

Любаша брала Біблію та читала псалтир. Видно було, як йому легшало. Розгладжувалася складка між брів, погляд ставав іншим.

- Миколоїч, ти б примирився з Богом.

- Я з Ним не сварився. Це ти навколішки часто стаєш і кричиш до Господа, а я ніколи не стану ні перед ким навколішки.


Якось увечері раптом попросив:

- Любане, помолися за мене.

Любаша не вміла тихо молитись. В голос, зі сльозами та душевним жаром, почала просити Бога про милість до чоловіка. Миколай лежав тихо, прислухаючись до слів, розмірковував.
Серед ночі покликав:

- Любане, пошепчи мені.

Вона з трепетом і любов'ю почала читати:

- Якщо я піду і долиною смертної тіні, не лякаюся зла, бо Ти зі мною;.

Вранці, помолившись перед його ліжком, давши ліки, пішла на кухню. Поки ставила чайник, діставала посуд, спитала його про щось.

- Ніколаїч, - ласкаво покликала, заглядаючи до спальні.
Тихо. Біля ліжка, поклавши голову на схрещені руки, стояв на колінах Миколайович. Тихо відійшов до Господа.