Не можна нарікати на долю

Водовоз мав старий осел. Він мріяв про щасливу долю, але водовоз змушував його багато працювати і годував не вівсом, а соломою, та й тій діставалося мало.
- Послухай, водовозе, мені шкода твою худобу, - сказав якось царський конюх, глянувши на осла, - подивися, як він худий і як зігнувся під вагою ноші, адже він твій єдиний годувальник.
- Ти знаєш, які в мене доходи, - відповів йому водовоз, - на мої заробітки я не можу купувати йому ячмінь та овес.
- Тоді залиши його на кілька днів у мене в стайні, - запропонував конюх, - Я підгодую його. Нехай скуштує нормальної їжі!

Так осел і опинився серед доглянутих арабських скакунів, стійла яких посипали чистим піском, а ясла наповнені добірним ячменем.
- О Боже! - нарікав, дивлячись на все це, осел, - де ж Твоя справедливість. Чому я повинен ходити в хомуті, голодувати і терпіти знущання, а вони – насолоджуватися життям?
Ці його гіркі нарікання раптом перервав звук труби. Воїни, що прибігли, осідлали коней і кинулися на них у бій. А потім осел став свідком повернення своїх нових товаришів.
З тих, хто зумів повернутися, хтось шкутильгав, хтось хропів знесилено, хтось стікав кров'ю.
- Пробач мені, Господи! - Тихонечко прошепотів осел,
- Тепер я зрозумів, що не можна нарікати на долю. У кожного своя доля! І нехай мені не дають ячменю, я не заздритиму ситого життя царських скакунів.