Найбідніші чи найбагатші?

Ніколи не забуду Великдень 1964 року. Мені тоді було 14 років, молодшій сестрі Осі – 12, а старшій, Дарлін – 16. Ми жили з мамою, і всі четверо непогано навчилися задовольнятися малим. Батько помер п'ять років тому, залишивши матір із сімома дітьми і зовсім без засобів для існування. До 1964 старші сестри вийшли заміж, а брати поїхали з дому.
За місяць до Великодня наш пастор оголосив, що церква збирає особливу пасхальну пожертву для однієї бідної родини. Він попросив усіх відкладати гроші на пожертвування та виявити щедрість.
Вдома ми обговорили, що можемо зробити, щоб допомогти цій сім'ї. Вирішили, що цей місяць проживемо на одній картоплі:
- заощадимо двадцять доларів на харчуванні - і пожертвуємо. Можна ще заощадити на електроенергії, якщо якнайменше запалювати світло і не слухати радіо.
Старша сестра набрала роботи з прибирання будинків та дворів, а ми, молодші, няньчилися із сусідськими дітьми – теж підробляли. На п'ятнадцять центів можна було купити мотузку, сплести з неї три прихватки та продати по долару за штуку. На таких прихватках ми заробили двадцять доларів.
Це був чудовий місяць у нашому житті. Щодня ми перераховували скільки зібрали. Вечорами сиділи в темряві і дружно уявляли, як зрадіє ця бідна сім'я грошам, зібраним церквою. У нас у церкві було чоловік 80, і ми вирішили, що скільки б ми не зібрали, загальна сума точно буде раз на двадцять більше. Тим більше, щонеділі пастор нагадував усім про пасхальну пожертву.
За день до Великодня ми з Осі пішли в магазин і обміняли всю нашу дрібницю на три новенькі двадцятидоларові купюри та одну десятидоларову. Ми мчали додому, щоб швидше показати їх мамі і Дарлін. Ми ніколи раніше не мали стільки грошей. Від збудження ми ледве заснули. Що з того, що на Великдень у нас не буде нового одягу? Зате ми маємо цілих сімдесят доларів на пожертву! Ми не могли дочекатися, коли підемо до церкви.
Неділі вранці дощ лив як із відра. Парасолька у нас не було, а до церкви треба було йти кілька кілометрів, ну і що з того, що ми промокнемо до нитки? У Дарлін у туфлях дірки були закриті картонними устілками. Картон весь розмок, і вона промочила ноги. Але ми сиділи у церкві дуже задоволені.
Я почула, як підлітки перешіптуються про нас, що, мовляв, дівчата Смітів знову у своїх старих сукнях. Я подивилася на них, одягнених з голочки, і відчула себе такою багатою! Коли збирали пожертву, ми сиділи на другому ряді. Мама поклала десятидоларову купюру, а кожна з нас, дівчаток, по двадцять доларів. Всю дорогу додому з церкви ми співали.
За обідом мама зробила нам сюрприз. Виявляється, вона заздалегідь купила дюжину яєць, і ми зварили крашанки до смаженої картоплі! А потім до нашої хати під'їхав пастор. Мама відчинила двері, хвилинку поговорила з ним і повернулася з конвертом у руці. Ми спитали, що там, але мама не сказала жодного слова. Вона відчинила конверт - і з нього висипалася купа грошей. Три новенькі двадцятидоларові купюри, одна десятидоларова та сімнадцять - по долару. Мама сховала гроші назад у конверт.
Ми сиділи мовчки, дивлячись у підлогу. Ще хвилину тому ми відчували себе мільйонерами, а тепер - жебраком білим ненавмисом. Ми, діти, жили так щасливо, що нам було шкода всіх, хто не мав таких, як у нас, мами з татом, і вдома, повного братів, сестер та інших дітей, які постійно штовхалися у нас у гостях. А як весело було ділити між собою столові прилади, яких на всіх не вистачало, і щовечора загадувати, що тобі трапиться сьогодні: ложка чи виделка! Ніж було всього два, і ми передавали їх один одному в міру необхідності. Я знала, що в інших є багато всього такого, чого в нас немає, але мені й на думку не спадало, що ми бідні.
Того Великодня я дізналася, хто ми такі. Пастор приніс нам гроші для бідної родини, отже ми, мабуть, бідні. Бути бідною мені не подобалося. Я подивилася на свою сукню та поношені туфлі, і мені стало так соромно, що одразу розхотілося ходити до церкви. Там же, мабуть, уже всі в курсі, що ми бідні!
Я навчалася у дев'ятому класі і була найкращою зі ста учнів. Я подумала: цікаво, а хлопці у школі знають, що ми бідні? Мабуть, можна покинути школу: вісім обов'язкових класів я вже маю... Ми довго сиділи в тиші.
Весь наступний тиждень ми, дівчатка, ходили до школи, поверталися додому і один з одним особливо не розмовляли. Нарешті, у суботу мама запитала, що ми хотіли б зробити з грошима. А що роблять із грошима бідняки? Звідки ми знаємо. Ми ж раніше не підозрювали про свою бідність.
Іти до церкви у неділю зовсім не хотілося, але мама сказала, що треба. Хоча день був сонячний, дорогою ми мовчали. Мама почала співати, але пісню ніхто не підхопив, і вона зупинилася після першого куплета.
У церкві проповідував місіонер. Він розповідав, як в Африці віруючі самі ліплять цеглу, обпалюють на сонці та будують із них будівлю для своєї церкви. Але на дах потрібні гроші. Сто доларів достатньо, щоби покрити дахом одну церкву. Пастор запитав: «Чи не могли б ми пожертвувати всі, щоб допомогти цим бідним людям?».
Ми переглянулись і посміхнулися – вперше за цей тиждень. Мама відчинила сумочку і дістала конверт. Вона передала його Дарлін, Дарлін мені, а я Осі, і та поклала його в пожертвування.
Коли гроші підрахували, пастор оголосив, що зібрали трохи більше ста доларів. Місіонер дуже зрадів. Він навіть не очікував такої пожертвування від нашої маленької церкви. Він сказав: "Напевно, серед вас є багаті люди!"
І раптом нас осяяло! З цих "трохи більше ста" 87 доларів поклали ми. Так ми і є та найбагатша сім'я з нашої церкви! Так сказав місіонер?
Із цього дня ми ніколи більше не були бідними!