За все дякуйте

«Що означає дякувати Богові за все?» – це питання хоч раз у житті спадало на думку кожній людині. Я зовсім не здивуюсь, якщо воно приходило і до вас. Зараз у нашому житті багато складних обставин: хвороби, біди, важкі втрати, переживання. Та Слово Боже через апостола Павла нам каже: «За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Ісусі» (1Сол. 5:18). Як правильно зрозуміти ці слова? Думаю, що цей вірш цілком може зрозуміти тільки та людина, котра хоч раз у житті реально відчула, що таке Божа добрість. (Рим. 2:4)

Чи багато серед тих, хто називає себе християнами, реально всім серцем дякують Богові за те добро, яке Він щоденно звершує в їх житті: за дах над головою, за кожен шматочок хліба на столі, за сили жити, за радість, за чарівну квітку, за здібність бачити, чути, працювати..? На жаль, дуже часто ми не розуміємо, що все без винятку – це те, що прийшло від Бога. Авжеж, ми працювали, у магазин по хліб ходили також ми, і навіть нарізали його ми… Але ж сили, таланти, здібності для роботи, які ми використовували для того, щоб заробити на хліб нам дав Бог.

Чи багато з нас дякують Всевишньому за те, що незважаючи на наші гріхи і супротив Йому, Він все одно продовжує підтримувати в нас життя та дозволяє нам користуватися Його благами? Чи дійсно ми вдячні Богові, коли говоримо Йому слова вдячності? Багато віруючих все ж таки дякують Богові за те добро, що в них є. Але ж чи не буває так, що дякуючи за хліб на столі, ми одночасно десь у глибині свого серця (може, навіть не зізнаючись собі в тому) думаємо, а міг би бути на столі і ананас, і дорога ковбаса, і взагалі, щось смачненьке? Або коли дякуємо Бога за якусь обновку, одночасно жалкуємо про те, що могло їх бути і три, і чотири! Буває десь у глибині душі ми ображаємось на Бога, чому Він не дав нам більше і краще. Як бачимо, нам з Вами є над чим серйозно замислитись.

Набагато важче дякувати Богові за щось погане, що відбулось або відбувається в нашому житті. В кращому випадку ми просто мовчимо, а в гіршому ми відкрито звинувачуємо Бога в несправедливому ставленні до нас. Адже ми не такі вже й погані і навіть служимо Богу (регулярно відвідуємо церкву, виконуємо всі ритуали – пости, де треба, вклонимось, де треба, помолимось і т. д.). Тоді чому в нас нема хоромів у різних частинах світу, креветок на вечерю, міцного здоров’я? Або чому хоча б немає спокійного життя? Адже ми не просимо для себе багато… (Хоча іноді дуже хочеться!)

Як же можна дякувати за погане? За хвороби, біди, втрати… Не думаю, що зможу повністю відкрити зміст слів апостола Павла, тому що на 100% впевнений, що неможливо зрозуміти, якщо ти сам не пройшов через процес пізнання волі Божої. Коли твоє особисте нещастя або біль одного разу в мить стала дверима до справжнього Світла, Добра, Любові. Це момент, коли не очікувано прийшло розуміння того, що якби не це нещастя, не ця страшна втрата, то ніколи б не зрозумів слів апостола Павла: «До того знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним з Його волі, усе сприяє для добра» (Рим. 8:28).

Із свого власного досвіду я пересвідчився в тому, що Бог любить нас, хоч і посилає випробування. 18 вересня минуло 20 років з того часу, коли ми з дружиною пережили важку втрату, проводжаючи у Небесні оселі нашу доньку Лілю. Їй було 18 років. Після автомобільної аварії вона знаходилась три місяці в комі і в такому стані пішла до Господа. Через наше єство пройшли слова: «За все дякуйте». Бог дав глибше замислитися над змістом життя і краще зрозуміти суть істин Слова Божого – Біблії. Здається, Бог іде на великий ризик бути відкинутим, коли допускає в життя людини те, за що людина ніяк не може дякувати. Такі обставини якби навмисне розхитують і без того хитку довіру людини. Але ж без цього людина ніколи б не зрозуміла, що живе не вірячи ні в Бога, ні в Його силу. Продовжуючи жити за своїми власними правилами ми відштовхуємо від себе направляючу руку Бога, яка веде нас до спасіння і подалі від гріха і смерті. Випробування перевіряють, чи є в серці жива віра в Бога. В таких ситуаціях викривається віра в свого особистого «бога», який повинен виконувати всі бажання людини та служити їй, незважаючи ні на що. Чого варта наша віра, якщо вона не здатна пройти випробування вогнем, якщо там же у вогні вона згорає, як солома? Чого варта віра, яка при першому сильному вітру руйнується і відрікається від Бога і Спасителя? Хіба ми не повинні дякувати Богові за те, що Він допускає такі вітри і такий вогонь у нашому житті? Це стається, щоб ми, врешті-решт, побачили, наскільки слабка наша віра, наскільки мало ми знаємо Бога, якщо в час випробування ми линемо не до Нього, не на Нього надіємось, а шукаємо допомоги на стороні.

Коли апостол Павло писав: «За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Ісусі», він звертався до людей, які увірували та почали вважати себе християнами. Цей вислів для багатьох повинен стати лакмусовим папірцем, для того щоб мати можливість перевірити себе: чи у вірі я?

Той, хто реально належить Христу, може крізь сльози і біль свого єства щиро сказати Богові: «Мені боляче, але я знаю, що через цю біль Ти даєш мені те, що я ніколи б не зміг зрозуміти та прийняти по-іншому, тому я вдячний Тобі».

Хочу зрештою застерегти, що досягнення подібного стану вимагає неабияких зусиль, наполегливості та духовних вправ. Апостол Павло навіть говорить, що цьому ми маємо навчатися.

«Бо я навчився бути задоволеним тим, що в мене є, умію жити і в злиднях, вмію жити і в достатку; вчився всього і в усьому, насичуватись і терпіти голод, бути і в достатку, і в нестатках» (Флп. 4:11-12).

Що могло бути основою для такої життєвої позиції? Зрозуміло, правильна постановка пріоритетів. Для Павла  повнота духовного життя переважала над другорядними речами, які мали суто фізичну або тілесну основу. Так, такий світогляд дається не легко. Його потрібно виховувати, формувати в собі, наполегливо працюючи над собою; поглиблювати відносини з Богом до такої міри, щоб можна було сказати, як сказав далі апостол: «Усе можу в Ісусі Христі, Який мене зміцнює» (Флп. 4:13).

На жаль, сьогодні, як і дві тисячі років тому, статистика вдячності досить невтішна. Пам’ятаєте зцілення Христом десятьох прокажених, і наскільки вони виявилися вдячними? «Йдучи до Єрусалима, Він проходив між Самарією та Галилеєю. І коли входив Він в одне село, зустріли Його десять чоловік прокажених, які зупинилися віддалік. І вони гучним голосом говорили: Ісусе, Наставнику, помилуй нас. Побачивши їх, Він сказав їм: підіть покажіться священикам. І коли вони йшли, очистилися. Один же з них, побачивши, що зцілився, повернувся, гучним голосом прославляючи Бога, і припав лицем до ніг Його, віддаючи Йому хвалу; і це був самарянин. Тоді Ісус сказав: чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей? І сказав йому: встань, іди; віра твоя спасла тебе (Лк. 17:12-19).

Христос зціляє прокаженого, Дозе Мельхіор

Не факт, що інші дев’ять зцілених були гіршими за їхнього товариша по нещастю. Це вказує на те, що невдячність, виявляється, є рисою людського серця. Що воно вимагає цілковитого задовільнення лише своїх егоїстичних потреб, увага усіх має бути спрямована тільки на них. Гріховна природа – це природа також і невдячності.

Та Христос продемонстрував зразок найвищого милосердя. Безумовно, що Ісус знав, що дев’ятеро зцілених  виявляться невдячними, тим не менше, він уздоровив їх. Тим паче, на Голгофі Він віддав Своє життя за нас грішних і невдячних! Саме Його жертва милосердя зробила все для того, щоб дати нам нове життя і нове серце, як сказано через пророка Єзекиїля (11:19).

Є ще одна особливість людської природи – це сприймати всі благодіяння Божі як належне. Людина швидко звикає до того, що нею хтось опікується, і в разі її відсутності, у кращому випадку, це викликає в неї подив, а то й обурення. Ось така егоїстична природа тілесної людини. У центрі такої природи стоїть оте «я», принципом якого є «я – і ніхто інший, мені – і нікому іншому». І таким чином, засади християнської моралі, складовою якої є вдячність, відверто нівелюються. Та це позиція егоїстичного серця щодо доброго, а що відбувається з таким серцем, коли нас спіткає якась скорбота, переживання?  Апостол Павло закликає нас подяку складати за все. Це воля Божа про нас у Христі Ісусі. Це природа відродженої людини.

Отже,  оновлене серце набуває нової властивості – вдячності Богу і бажання прославляти Його. «Буду вихваляти Тебе, Господи, Боже мій, всім серцем моїм і прославлятиму ім’я Твоє повіки. Бо велика милість Твоя наді мною» (Пс. 85:12,13).