Наставить вас на всяку істину

У день Воскресіння Христового, увечері, апостоли отримують Святого Духа від воскреслого Ісуса. “Він дихнув і говорить їм: прийміть Духа Святого” (Ін. 20:22). Вони нічого не відчули, нічого не побачили. Як можна радіти тому, що не бачиш і не відчуваєш?

Тому того вечора вони і не раділи Святому Духові. Вони раділи Ісусу. Він повертався до них після смертних мук цілим і здоровим, хоч і зі слідами ран. Повертався після смерті живим. Ніби все, що навалилося в попередній тиждень на Нього і на них, було тільки поганим сном. “Ученики зраділи, побачивши Господа” – записав літописець тих подій Іоанн (Ін. 20:20).

Святий Дух принесе апостолам радість тільки в день П’ятидесятниці. Вони упиватимуться нею, ніби молодим вином. Вони тут же вибіжать зі світлиці на вулицю, немов п’яні, і прокричать усім, які вони сьогодні щасливі. Проте цікаво, що в цей пам’ятний день слова “Святий Дух” з їх вуст прозвучать лише раз-другий, майже побіжно і мимохідь. Проте вони будуть багато, голосно і переконливо говорити про Ісуса. Який був розіп’ятий і воскрес. Який зараз сидить праворуч Отця. Це Йому вони вербуватимуть сповідників. Його місію тлумачити. Його ім’я славити.

Чи завжди Святий Дух висуває на перший план Христа? За Біблією виходить, що так.

Святий Дух не приходить у світ з власною програмою спасіння. Не намагається приголомшити і навернути нас на свою сторону якоюсь новою, досі не чуваною доктриною. Не кличе на шлях до Бога, що відрізняється від того, що пропонує Євангеліє. Сходячі в день П’ятидесятниці на апостолів, Він дійсно бере на себе керівництво цією громадою, що осиротіла після вознесіння Христового, але не затуляє Собою їх першого Учителя. Навпаки, тільки Він і показує Його в усій повноті.

Вечором Страсного Четверга, обіцяючи учням Духа Утішителя, Ісус говорив: “Він прославить Мене, бо від Мого візьме і звістить вам” (Ін. 16:14). “Бо не від Себе говоритиме” (Ін. 16:13). “Він буде свідчити про Мене” (Ін. 15:26). Святий Дух у точності виконає все, передбачене Ісусом. Будучи, як Бог, рівний Отцю і Сину, Він все ж служить здійсненій Ісусом справі спокутування, тим самим засвідчуючи, що це справа всієї Пресвятої Трійці.

Але приймаючи справу Ісуса і як свою “особисту” справу, Святий Дух діє по-своєму. Творчо. Його місією буде не лише збереження віри і передача її подальшим вікам у первозданному виді. Святий Дух потурбується про те, що істини, які містяться в Євангелії, все ширше розкривали перед віруючими свою спасительну суть і все яскравіше проявляли приховану в них думку Божу. У певному значенні вони під Його опікою ростимуть і як би збагачуватимуться, таким чином відкриваючи віруючим доступ до повноти істини.

Тут самий час здивуватися. Як це? Хіба почата Ісусом справа ще не закінчена? Хіба істина, яку Він явив світу, ще не була повною? Хіба Він пішов від нас, так і на сказавши всього, чим хотів з нами поділитися? Ми здавна звикли дивитися на Євангеліє, на Церкву, на нашу власну віру, як на щось готове, здійснене і закінчене в усіх деталях. І це не потрібно вже ні поправляти, ні доповнювати, а тільки зберігати як можна обережніше і сміливо втілювати в життя. Як свідчить історія, кожне проголошення нового догмату, а таке не раз відбувалося впродовж століть, викликало в багатьох віруючих справжній шок, що нерідко завершувався їх виходом з Церкви.

Ми любимо визначеність і непорушність. Нам так набагато зручніше, нам навіть лестить, коли справа йде саме так. Інші ще вимушені шукати – а ми вже знайшли. Інші тільки будують – посеред тривог, стикаючись з невдачами і помиляючись – а в нас вже все готове. Хтось неспокійно кидається від питань до сумнівів – а нам вже сказали все. Але цю пихату самовпевненість людей Церкви, яким здається, що вони отримали від Бога повну і до найдрібніших деталей закінчену істину, збивають слова Ісуса, сказані учням у Страсний Четвер: “Ще багато чого маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину” (Ін. 16:12,13).

Не звужуватимемо цю знаменну обіцянку, відносячи її виключно до апостолів. Вона вічна. Ми – члени Церкви, яка, володіючи істиною, повинна знову і знову вчитися їй, знову і знову наполегливо поглиблювати, пізнавати повніше і все більш переконливо показувати. Такою хотів бачити Свою Церкву Ісус, для цього і віддав її під водійство Святого Духа.

Цей Дух виконуватиме в Церкві безліч різноманітних функцій. Зараз не поглиблюватимемося в цю широку тему. Зосередимося тільки на одному із завдань Святого Духа, яке Ісус сформулював словами: “Наставить вас на всяку істину” (Ін. 16:13). Які способи застосує святий Дух, чим скористається для того, щоб наставити ввірену Його піклуванню Церкву “на всяку істину”? Про це Ісус теж говорив: “Навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я говорив вам” (Ін. 14:26). Начебто не багато. Але чи так це?

“Навчить вас усього”. За цим словом “навчить” стоїть цілий ліс значень.

“Вчитися” – це, передусім, здобувати знання, поширювати їх і поглиблювати. Якщо поставити поруч усе, у що вірили ті, хто жив у першому столітті після Різдва Христового, і те, у що пропонує нам вірити Церква XXІ століття, то можна з легкістю сказати, що про Бога, Христа, Церкву чи про багато інших таємниць віри ми знаємо набагато більше, ніж наші попередники. Може, ми самі, як захотілося, придумали собі ці істини? Чисто для краси надбудували їх над доктриною Євангелія? Ні, не в такому напрямі йшов розвиток. Ми навчилися їм, поглиблюючись у вчення Христове. Ми тільки звільнили джерело, що потаємно жило там в очікуванні можливості розлитися бурхливою річкою. Зробили висновки з основних тез, як це робиться при будь-якому навчанні. А направляв цю роботу Святий Дух.

“Навчитися” – це придбати упевненість. Знання – це не просто туманні припущення чи чиясь там думка. Ісус Христос довірив Святому Духу “учити” Церкву істині, тим самим залишивши Його тут як гаранта правильності вчення, що сповідується цією Церквою. І тепер кожен з нас може, не боячись помилок в області віри, вважати істиною ті твердження, які підносяться Церквою в обов’язковому порядку, як Одкровення, що входять до числа істин. Адже за думкою такого роду стоїть такий авторитетний Учитель віри, як Святий Дух.

Упродовж довгої історії Церкви постійно з’являються все нові і нові “мудреці”, навіть з числа священиків і богословів, і по-вченому пояснюють нам своє альтернативне бачення церковних догматів і біблійних істин. Замість того, щоб відразу падати ниць перед висловами таких “геніїв”, які, живучи на початку XXІ століття, у точності знають, що думав і планував Ісус, краще спокійно звернемося до віри тих перших свідків і очевидців, які під керівництвом не людини, а Найсвятішого Духа осягали таємниці віри і під Його водійством зводили фундамент християнської доктрини і церковних структур.

Нарешті, “навчитися” – це (щоб вже більше не вдаватися до смислових нюансів слова “вчитися”) зробити істину, що відкривається нам, своїм надбанням. Адже те, чому вчив Христос, зовсім не є матеріалом для теоретичного вивчення, нехай навіть найуважнішого. Суть Євангелія треба як би прийняти в себе і зробити своєю особистою власністю, за яку я стою всією своєю сутністю, тобто розумом, волею і серцем. Тобто “знаю” тут означає не просто “ознайомився” або навіть “розумію”, а “приймаю як істину, що накладає на мене певні зобов’язання”. А оскільки євангельська доктрина – це, власне, не стільки слово Христове, скільки Він сам, то навчитися Євангелію – це навчитися Христу. Це навчитися мислити, діяти, дивитися на Бога, людину і світ так, як Він. А якщо, як стверджував Павло, навіть для такого елементарного сповідання віри, як “назвати Ісуса Господом” (1 Кор. 12:3), нам потрібна допомога Святого Духа, то як же тісно і як сильно нам слід з’єднатися з цим Духом, якщо ми хочемо навчитися не лише вустами, але самими собою славити Христа.

Проте перейдемо до другої частини обіцянки, даної Ісусом у Страсний Четвер. У ній сказано, як ми пам’ятаємо, що Святий Дух не лише навчить апостолів, але і нагадає їм усе, про що говорив Ісус. У часи, коли не було стенографії, і вже тим більше магнітофонних записів і комп’ютерів, це було вкрай необхідно. Якщо учні і через роки повинні були сповіщати сказане Ісусом, не упускаючи і не переінакшуючи того, що важливо, то для цього їм потрібна була допомога і тут допоміг Святий Дух. Але хіба зараз, коли євангельське вчення ми знаходимо записаним, представленим і розвиненим у стількох книгах, коли нам кожної неділі проповідують його з амвонів і кафедр, і навіть по радіо і телебаченню, потрібен ще Святий Дух для нагадувань?

Зішесття Духа Святого, Дуччо ді Буонінсенья

Потрібно усвідомити, що найбільш плідна пам’ять, яка стосується не звучання слів, а прихованого в них змісту. Чи так дійсно ми завжди пам’ятаємо про те, чому вчив нас Ісус?

Зараз не час поглиблюватися в історію Церкви. Але кожен знає, що вона часто дозволяла залучити себе в справи, у принципі чужі Євангелію і духу Христовому. Багатовікова згода з рабством, насадження чи захист віри силою, збагачення і боротьба за владу, війни, що вважалися “святими”, які благословляла, а то і організувала церква. А скільки в кожному столітті було хибних тверджень, що стосувалися віри чи моралі, скільки спотворень у баченні самої себе і помилок в оцінках змін, що відбуваються у світі! Будь-яка інша організація давно б вже шию скрутила посеред стількох небезпек. А Церква вистояла. У ній завжди хтось – одного разу єпископат або священство, другого разу святі мужі чи святі діви  – кричав: “Не так! Не туди наш шлях! Ісус не цьому вчив!” І Церква робила реформи. Згадувала справжнє вчення Христове і дух Євангелія.

Оновлювалася!

Те, що може підтвердити будь-який неупереджений спостерігач, схиляючись над історією Церкви, можна побачити і в моєму власному житті. Мені відоме вчення Христове. Мені не чужі Його бажання. Можливо, я навіть довгі роки жив усім цим. І раптом приходять дні затьмарення. Якесь небезпечне більмо з’являється на очах. Я знову йду, потураючи примхам тіла і крові, зневажаю інших, щоб прославити себе, поводжуся так, ніби після земного життя нічого немає. Хто тоді підіймає в моєму серці тривогу? Хто не дає спокою ні вдень, ні вночі? Хто молиться про мене “зітханнями невимовними” (Рим. 8:26)? Поки я не зрозумію, що йду не туди, і що потрібно повернути. – “Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє, навчить вас усього і нагадає вам усе, що Я говорив вам” (Ін 14:26).

Сьогодні ми відмічаємо пам’ятний день зішесття цього Духа на апостолів у світлиці. То був початок. У життя Церкви і до життів окремих людських сердець увійшов “Параклетос”, щоб залишитися з ними вже назавжди. Нам дуже зручно перекладати це грецьке іменування Святого Духа як “Утішитель”. Але воно в першу чергу означає “захисник у суді”. Адвокат. Цей Адвокат колись захищатиме нас перед Божим судом. Але до цього, вже зараз, Він ще енергійніше і рішучіше стає на захист прав Бога в Церкві Христовій і в серці кожного з нас. Як істинний вогонь, яким він теж являється, Він випалює тут сміття, яке життя накопичує знову і знову. Поки не віддасть його Отцю “славною Церквою, яка не має плями‚ чи вади, чи чогось подібного, але щоб вона була свята і непорочна” (Еф.5:27). Поки і з нас не викорчує гріх, сліпу прихильність до земного, себелюбство і гординю і не прищепить у наших серцях щось піднесене з того, чому по волі Христовій повинен навчити нас і про що постійно нам нагадувати.

Давайте щиро попросимо сьогодні Святого Духа, щоб зробив у нас це. І щоб не розчарувався в нас! Усі учителі знають, що вчити інших – це нести свою надію по вузькій межі над прірвою розчарування і навіть відчаю. Але Бог могутній! Вже кого взяв на Свої крила, того донесе.

Автор: о. Станіслав Підгурський