П'ятниця 24 Травень 2024   Українська  /   Русский       Пошук    

У дні царя Ірода

Іродів храм, Джеймс Тіссо

4 р. до н. е.

Тепер подумки перенесімося до Юдеї останніх місяців Іродового правління.

Мешканці Єрусалиму, які звикли, що їх місто часто відвідують прочани з далеких країн, мабуть, не звернули увагу на караван чужоземців, який рухався вулицями взимку 750 року від заснування Риму. Але невдовзі про них заговорили, бо стало відомо, що мандрівники розшукують царя Юдеї, причому аж ніяк не Ірода, а іншого, який недавно народився. «Бо ми бачили зірку Його на сході і прийшли поклонитися Йому» (Мф. 2:2), – пояснювали вони. Виявилося, що це були східні мудреці, які знайшли на небі знак великого Володаря[*].

Те, що Його розшукувати вони прийшли до Єрусалиму, нікого здивувати не могло. Всі чули пророцтва про таємничу людину з Юдеї, якій належало підкорити світ.

«Де є народжений Цар Юдейський?» (Мф. 2:2) – запитували мудреці, але замість відповіді перелякані люди поспішно минали їх. Треба було хоч трохи знати про стан справ у Єрусалимі того часу, щоб збагнути, яким необережним видавалося це запитання. Але подорожні, що їхали здалеку, навряд чи здогадувалися про свою необачність. Мабуть, вони й не відали про те, що діялося в Юдеї за Ірода.

Життя цього монарха, прозваного підлесниками Великим, могло би дати сюжет для кількох Шекспірівських трагедій. Захопивши владу при підтримці римлян й проти волі народу, він марно намагався здобути популярність. За тридцять три роки його царювання, зовні блискучого, ворожість до Ірода тільки зросла.

Людина жорстока і честолюбна, яку постійно терзали пристрасті, Ірод був далеким від релігійних проблем, які хвилювали тоді юдеїв. Палацові інтриги та жінки, війни і будівництво цілковито поглинали його. За час його правління країна знову отримала автономію, Ірод вкрив її десятками фортець і спорудив у містах безліч будівель у західному стилі. Він з однаковим старанням займався спорудженням театрів, іподромів, святилищ на честь свого покровителя Августа, а також ремонтом Єрусалимського храму. Щоправда, останній був предметом особливих турбот царя. У своєму марнослів’ї Ірод намагався перевищити древнього Соломона. Він пишався храмом, у який вклав величезні кошти і який перетворив на одне з див світу. Але навіть цим він не здобув довіри підлеглих.

Батько Ірода був ідумейським сановником, а мати – арабського походження, тому законних прав на корону він не мав. Як усі узурпатори, цар страждав хворобливою підозрою, йому скрізь ввижалася зрада. Ірод найбільше побоювався хасмонеїв – нащадків скиненої ним династії, тому шукав приводу позбутися їх.

Ірод, Джеймс Тіссо

Фатальну роль у долі царя відіграла та обставина, що його дружина Маріамна (начебто, єдина істота, яку він щиро кохав) була княжною хасмонейського роду. У цій гордій і сміливій красуні жив дух воїнів, які боролися за незалежність країни. Вона не вміла приховувати своєї зверхності до чоловіка, а її мати Олександра, часто втручаючись в їхнє життя, пробуджувала тривогу й без того сповненого підозр Ірода.

Коли Олександра, використовуючи вплив єгипетської цариці Клеопатри, домоглася для свого сімнадцятирічного сина звання первосвященика, вона мимоволі штовхнула його на загибель. Ірод зауважив, що юнак користувався любов’ю в Єрусалимі, і не міг цього стерпіти. У 35 р. до н. е., під час свят, на очах у царя вночі втопили брата Маріамни. Його смерть потрактували як нещасний випадок, але сестра і мати добре розуміли, що сталося насправді.

У 30 році становище Ирода було міцним як ніколи. Після Актійської битви, яка принесла Октавіанові повноту влади, цар Юдеї дістав надійний політичний орієнтир. Довір’я і підтримка Августа забезпечували непорушність його трону. Але чим краще йшли дипломатичні справи Ірода, тим нестерпнішим ставало життя у його власному домі.

До 29 року сімейна драма досягла катастрофічного апогею. Ненависть Маріамни стала настільки відвертою, що цар запідозрив і її в причетності до змови. І якось підбурюваний ріднею Ірод у приступі шаленства виніс вирок тій, що була йому наймилішою. Слухняні судді притьмом погодилися з волею царя.

На страту Маріямна йшла, не просячи помилування, трималася з дивною гідністю. Мати ж з остраху за свою долю привселюдно ганьбила її. Ця сцена змусила здригнутися усіх свідків останніх хвилин цариці. Ірод ледве пережив фатальний день. Коли з усім було покінчено, він майже втратив свідомість. Його переслідувало видіння вбитої, він усе кликав Маріамну на ім’я, кричав, щоб її привели до нього, напивався до нестями, проводив ночі в оргіях, влаштовував скажені скачки, але привиди не полишали його. Здоров’я царя настільки підірвалося, що, здавалося, він на порозі смерті.

Але Ірод одужав і з подвоєною енергією продовжив вакханалію вбивств. Він стратив Олександру, стратив чоловіка своєї сестри та багатьох інших близьких та царедворців.

Синів від Маріамни, Олександра і Аристобула, що прибули з Рима після тривалої відсутності, Ірод спершу прийняв гостинно, але невдовзі і їх він запідозрив. Фальшиві листи, доноси, свідчення, вирвані не без допомоги слуг тортурами, – усе пішло в хід у страшній грі, яка закінчилася тим, що обох князів повісили в Самарії.

Останні дні життя Ірода були особливо похмурими. Хоча партія «іродіян» бачила в ньому ідеального монарха, ледь не Месію, він знав, що ненависть народу до нього лише зросла. Ці настрої в країні підтримували фарисеї, які бойкотували будь-які починання царя. Багатьох стратили за те, що провіщали швидкий кінець злочинного правління.

Легко уявити, яку збентеженість 70-річного царя викликала звістка, що якісь східні посли розпитують у місті про «народженого Царя Юдейського». Хто цей черговий претендент на престол? Які сили стоять за ним? Найнеприємнішим у цій звістці було для Ірода те, що він вперше чув про цю чергову змову.

Зустрівшись з іноземцями, Ірод з’ясував, що мова, очевидно, йде про Дитя, яке вважають майбутнім Месією. Такого роду зазіхання на свою владу цар вже зустрічав не раз і розумів, що тут потрібні швидкість і рішучість. Він почав випитувати у священиків, де очікувалося народження Месії і, коли йому назвали Вифлеєм, послав туди мудреців, попросивши їх сповістити подробиці про новоявленого Царя Юдейського. Найменше непокоїло Ірода здійснення біблійних пророцтв. Потьмарений розум старого вже планував нову розправу.

Волхви в домі Ірода, Джеймс Тіссо


[*] Стосовно «зорі мудреців» є такі думки: 1) це був надприродний феномен, 2) комета, 3) так звана «наднова» зірка, про виникнення якої у ті роки повідомляли китайські астрономи, 4) мудреці побачили віщий знак у зближенні «царських» планет Юпітера й Сатурна, яке відбулося за 7 років до н.е. Остання гіпотеза, вперше висунена в XІІ ст. астрономом Й. Кеплером, досі залишається найпопулярнішою. Деякі екзегети вважають всю розповідь про мудреців алегорією, що має засвідчити участь язичників у різдвяних подіях. Але незаперечних аргументів прихильники цієї думки не мають. У грецькому тексті Євангелія мудреці названі також магами. Так називали жреців іранського культу. За Ірода були часті контакти між Юдеєю і Парфією, яка тоді володіла Іраном.

Вифлеєм був розташований неподалік від столиці. Коли іноземці прибули до містечка, там уже давно знали про таємниче Дитятко, що народилося в овечій кошарі. Місцеві пастухи – перші, хто бачили Його, – оповідали про незвичайні знамення, які привели їх до печери.

Поклоніння пастухів, Джеймс Тіссо

Тесля Йосиф і Марія – батьки Дитятка, були вихідцями з Галилеї. Вони з’явилися у Вифлеємі років з півтора тому під час перепису, який проводився у зв’язку з присягою Августові[1].

Оповідали, що коли Мати прийшла з Дитятком в Єрусалим, щоб виконати обряди очищення і посвячення первістка, її Синові напророкували велике майбутнє. Віщий старець Симеон, узявши з рук юної Марії Дитятко, подякував Богові й сказав, що тепер він може вмерти спокійно, бо бачив Спасіння, яке Бог «приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля» (Лк. 2:31,32). Праведник благословив здивованих батьків і додав, звертаючись до Марії: «Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання, – і Тобі Самій душу пройме меч, – щоб відкрилися помисли багатьох сердець» (Лк. 2:34,35)[2].

Про це пророцтво почули багато тих, хто перебував у храмі. Ті, що чекали «утіхи Ізраїлевої» (Лк. 2:25), передавали його з уст в уста. Дійшло воно, звісно, й до Вифлеєму. Тому мудреці без зусиль розшукали Йосифа і Марію. Ввійшовши в дім, вони поклали біля ніг Дитятка свої дари і, вклонившись Йому, відійшли.

Поклоніння волхвів, Клавдій Лебедів

Ірод марно чекав вісток: мудреці обрали інший шлях на батьківщину, минаючи Єрусалим. Переконавшись, що його план провалився, цар вирішив одразу покінчити з очікуваною небезпекою. У Вифлеєм рушив загін солдатів з наказом убити там усіх немовлят, віком до двох років.

Невідомо, як було виконано наказ. Поза сумнівами, Ірод видав його дуже таємно. Йосип Флавій, що писав про ті часи, не згадує про вифлеємську трагедію. Хоча, в його очах вона могла бути незначною порівняно з численними звірствами Ірода. Як би там не було, Той, кого шукали вбивці, був уже далеко від міста. Галилейська сім’я зникла невдовзі після візиту мудреців. Йосиф знав, що найрозумніше залишити Іродові володіння – і попрямував до Єгипту – одного з найближчих осередків, де жили євреї «розсіяння».

Святе сімейство у Фивах, Едвін Лонгсден Лонг

Отже, ми бачимо, що з перших днів світ зустрів Месію ненавистю і погрозами. Але це був не весь світ. Той, хто вірив і чекав, хто був чистий серцем і повен надії, зустрів Христа по-іншому. Вифлеємські пастухи, старий Симеон та східні мудреці визнали в Ньому майбутнього Царя.

Весною того ж року тяжка хвороба прикувала Ірода до ліжка. Його все мучили страхи, він усе вислуховував донощиків, кілька разів змінював заповіт. Царя непокоїла думка, що народ з нетерпінням чекає його кінця. Дізнавшись, що якісь юнаки, підбурювані рабинами, розбили на храмі позолоченого орла, емблему Риму, він звелів їх негайно заарештувати й судити з усією суворістю. Незважаючи на хворобу, Ірод знайшов сили, щоб бути на процесі. Звинувачуваних засудили до спалення на вогнищі, що викликало обурення в Єрусалимі.

Вмираючого царя повезли до Єрихону, де намагалися лікувати водами. Була хвилина, коли біль ледь не призвів Ірода до самогубства. Його ледве врятували. Галас і крики челяді почув старший син царя, який перебував під сторожею, то й вирішив, що батько вмер і просив тюремника звільнити його. Але охоронець доніс про це Іродові, і той у гніві наказав негайно умертвити князя. Та через п’ять днів смерть спіткала й самого монарха.

Його агонія була жахливою, він сипав прокляття, марив новими стратами. Кажуть, ніби він звелів перерізати групу знатних заложників, аби хоч таким чином позбавити народ радості й змусити його плакати. День смерті Ірода згодом став національним святом євреїв.

Сім’я царя влаштувала йому пишний похорон. Але не встигли замовкнути наймані плакальниці, як між спадкоємцями почалася боротьба за владу. Згідно із заповітом, Йорданська область та Галилея належатимуть Антипові, земля на північ від них – Пилипові, а єрусалимський трон, Юдея та Самарія – Архелаєві. Проте для затвердження розподілу треба було їхати до Рима. Перед від’їздом царської сім’ї в місті спалахнув безлад: народ вимагав покарання співучасників злочинів Ірода. Архелай відкинув усі петиції і виїхав, доручивши Єрусалим римському командуванню, яке жорстоко розправилося з повсталими. Країна вирувала, а до імператора поїхали делегати з проханням повністю усунути ненависну династію. Август ухвалив заповіт Ірода. Кожен з трьох його синів одержав свою частку спадщини. Але Архелай усупереч сподіванням повернувся додому без царського титулу. Кесар дав йому лише звання «етнарха» – правителя народу, хоча при цьому обіцяв, що зробить його царем згодом, якщо він доведе сенату свою лояльність.


[1] Лк. 2:1-2. Й. Флавій вказує на 6000 фарисеїв, які відмовилися присягати Августові в останні роки правління Ірода (Арх. XVІІ. 2,3). Отже, тоді відбувався якийсь перепис населення під контролем римлян. Його й міг мати на увазі св. Лука. Стосовно способу перепису, вказаного ним, Лука говорить, що в часі різдво збіглося з правлінням Квиринія в Сирії. Квириній був легатом у Сирії в перші роки н. е., але написи в Тиволі і Антиохії Писидійській засвідчують, що він контролював Сирію також за кілька років до н. е. Через відсутність у давньому світі загального календаря, точна дата різдва була невідома. У VІ ст. монах Діонісій Малий розрахував, що різдво припало на 754 рік від заснування Риму. Ця дата й прийнята для обчислення «нової ери». Але подальші дослідження довели, що Діонісій помилився на кілька років. Згідно з Мф. 2:1; Лк. 1:5, Ісус народився незадовго до смерті Ірода Великого. Тим часом астрономічні обчислення з’ясували, що затемнення Місяця, яке сталося перед смертю цього царя, відбулося у березні 4 р. до н. е. В Ін. 2:20 противники Ісуса кажуть Йому, що храм зводився 46 років. Початок його перебудови віднесено до 20 р. до н. е. Отже, ці слова могли бути висловлені не раніше 26-27 pp. н. е. Лука (3:23) говорить, що тоді Ісусові було «років тридцять», а імператор Тиберій правив уже 15 років (3:1). За східним літочисленням 15-й рік Тиберія припадав на проміжок між осінню 27 р. і осінню 28 р. За Лк. 3:2 у 15-ий рік Тиберія тетрархом Авіли або Авілінеї був Лисаній. Напис, який знайшов Р. Пококк, свідчить, що він був тетрархом між 14-м і 29-м роками. Усі ці непрямі дані спонукають істориків до висновку, що Ісус народився приблизно в 7-6 р. до н. е.

[2] Слова «падіння» і «піднесення» вказують на тих, хто прийме чи відкине Месію. «Знак сперечання» означає диво, явище, яке спричинить суперечки.