Неперевершена Особистість

Ісус проповідує на судні, Джеймс Тіссо

Весна 27 р.

Спершу могло видатися, що проповідь Христова була лише продовженням місії Івана Хрестителя. Обидва говорили про близькість Царства Божого, обидва кликали народ до покаяння і прийняли як обряд хрещення водою. І все ж певна відмінність між обома вчителями відразу помічалася. Якщо Іван чекав, доки біля нього зберуться слухачі, то Ісус сам йшов до людей. Він обходив міста й селища; по суботах Його промови звучали в молитовних будинках, а в інші дні – десь на пагорбі чи біля моря просто неба. Іноді натовп був настільки численним, що Ісус ступав до човна й з нього звертався до людей, що розташувалися вздовж берега.

Перебуваючи в Галилеї, Учитель незмінно вставав рано і часто зустрічав схід сонця на самотніх вершинах. Там учні розшукували Його і просили продовжити бесіди з тими, хто прийшов. День Ісуса був заповнений напруженою працею: до самісінької темряви за Ним ходили хворі, сподіваючись на полегшення, віруючі жадібно ловили Його слова, скептики ставили безглузді питання або вступали з Ним у суперечки, книжники вимагали тлумачення важких місць Біблії. Деколи Ісусові та Його учням ніколи було й попоїсти. Але в Євангеліях тільки двічі говориться, що Вчитель дуже втомився (Мк. 4:38 і Ін. 4:6). Звичайно ж, ми бачимо Його невтомним і повним сили. «Моя їжа, – казав Він, – є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його» (Ін. 4:34).

Ми не повинні дивуватися, що не збереглося зображень Христа, зроблених Його сучасниками. В Юдеї взагалі не було прийнято зображувати людей. Першохристияни не зберегли згадок про зовнішні риси Ісуса; їм був дорогий насамперед духовний образ Сина Людського. «Коли й знали Христа за плоттю, – говорив апостол Павло, – то тепер уже не знаємо» (2 Кор. 5:16).

Найдавніші фрески, на яких образ Ісуса представлений таким, яким Він остаточно встановився в церковному мистецтві, відносять до ІІ чи ІІІ століття. Важко сказати, наскільки цей образ пов’язаний з усною традицією. Але, в усякому разі, Вчитель, який здійснював тривалі переходи під палючим сонцем Палестини, руки якого знали важку фізичну працю, навряд чи був схожий на Христа італійських майстрів. Він одягався не в античну тогу, а у звичайний одяг галилеян – довгий смугастий хітон та верхню накидку; голова Його, мабуть, була завжди вкрита білою хусткою з вовняною перев’язкою.

Христос, фрагмент картини Василя Полєнова “Христос і грішниця”

У російському живописі XІX століття найдостовірніший зовнішній образ Христа у В. Д. Полєнова, але його картини не передають тієї духовної сили, яку випромінював Син Людський. Саме її й увічнили євангелісти. У їхніх оповідях відчувається підкорюючий вплив Ісуса на дуже різних людей. Він майже блискавично оволодів серцями Своїх майбутніх апостолів. Храмова сторожа, яку послали затримати Назарянина, не змогла виконати наказ, вражена Його проповіддю.

Було в Ньому щось, що змушувало навіть ворогів говорити з Ним шанобливо. Книжники називали Його «Равві» – Наставник. У Пилата один вигляд і скупі слова Ісуса викликали проти волі таємну повагу.

Якась хвилююча загадка, невимовна привабливість створювали навколо Нього атмосферу любові, радості, віри. Але часто учнів поряд з Ісусом охоплював священний трепет, майже страх, як від близькості Незбагненного. При цьому в Ньому не було нічого жрецького, зверхнього. Він не вважав нижче Своєї гідності прийти на весілля чи розділити трапезу з митниками в домі Матфея, відвідати фарисея Симона, Лазаря. Найменше Він нагадував збайдужілого аскета або похмурого догматика. Святоші говорили про Нього: «Ось чоловік, Який любить їсти, пити вино» (Лк. 7:34). Розповідають, що один середньовічний чернець проїхав повз мальовниче озеро, не помітивши його. Ісус не такий. Його погляд не уникав навіть побутових дрібниць; серед людей Він, як удома.

Глибоколюдяним змальовують Христа євангелісти. На Його очах бачили сльози, бачили, як Він сумує, дивується, радіє, обнімає дітей, милується квітами. Його мова дихає поблажливістю до слабкостей людини, але Своїх вимог Він ніколи не пом’якшує. Він може розмовляти з чуйною добротою, а може бути суворим, навіть різким. Іноді в Його словах з’являється гірка іронія («відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте» Мф. 23:24). Зазвичай тихий і терплячий, Ісус нещадний до ханжів; Він виганяє з храму торговців, таврує Ірода Антипу і законників, докоряє за маловір’я учням. Він – спокійний і стриманий, іноді ж буває охоплений священним гнівом. Усе ж внутрішній розлад Йому не властивий. Ісус завжди залишається самим собою. За винятком кількох трагічних моментів, ясність духу ніколи не полишає Христа. Перебуваючи у вирі життя, Він одночасно ніби перебуває в іншому світі, у єднанні з Отцем. Близькі люди бачили у Ньому Людину, яка бажає лише одного: «Творити волю Того, Хто послав Мене».

Христос далекий від безтямного фанатизму, властивих багатьом подвижникам і засновникам релігій. Просвітлена тверезість – одна з провідних рис Його характеру. Коли Він говорить про речі незвичайні, коли кличе до важких звершень і мужності, то робить це без зайвого пафосу чи надриву. Він міг просто балакати з людьми біля криниці чи за святковим столом і при цьому вимовити слова, які усіх вразили: «Я є хліб життя» (Ін. 6:48). Він говорить про випробування та боротьбу і водночас повсюдно несе світло, благословляючи і перетворюючи життя.

Письменникам ніколи не щастило створити переконливий образ героя, якщо його портрет не відтінювали вади. Винятком є євангелісти, і не тому, що були неперевершеними майстрами слова, а тому, що вони зображували неперевершену Особистість.

Не можна не погодитися з Руссо, який стверджував, що вигадати євангельську історію було неможливо. На думку Ґете, «усі чотири Євангелія – істинні, бо на всіх чотирьох лежить відблиск тієї духовної висоти, джерелом якої була особистість Христа і яка є божественною більше, ніж будь-що інше на землі».

Всупереч самітникам Кумрану, Ісус не відвертався від світу, не ховав від нього скарбів духу, а щедро віддавав їх людям. «І не запалюють світильник, – говорив Він, – щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить всім у домі» (Мф. 5:15). Слово Боже має «проповідуватися на дахах», – така Його воля. Давньоєврейська мова тоді вживалася частіше від літературної. При розмові ж звичайно користувалися арамейським діалектом. Саме його вживав Христос, розмовляючи з народом. Про це свідчать арамейські слова і вирази, що збереглися у Новому Завіті[*].

У проповіді Ісус звертався до традиційних форм священної біблійної поезії. Його слова нерідко звучали величним речитативом, нагадуючи гімни древніх пророків. Він користувався прийомами книжників: висловлювався афоризмами, запитував, не відкидав логічних доказів. Особливо любив Ісус приклади із повсякдення – притчі. У них найповніше передане Його вчення.

Притчі здавна були відомі в Ізраїлі, але Ісус зробив їх основним засобом висловлювання Своїх думок. Він звертався не лише до інтелекту, а прагнув охопити всю сутність людини. Змальовуючи людям знайомі картини природи і побуту, Христос часто дозволяв Своїм слухачам самим робити висновки з Його оповідань. Так, уникаючи абстрактні слова про людське братство, Він розповідає про випадок на єрихонському шляху, коли потерпілому від розбійників юдеєві допомагає іновірець-самарянин. Такі історії западали в душу і давали кращий результат, ніж будь-які розмірковування.

[*] Див., напр., пасха, мамона, епфатах (ефафа), таліта кум (таліфа кумі), Авва, корван, бар, рака. Передсмертний вигук Ісуса є арамейським варіантом рядка з Пс. 21. Необхідність навчати віри арамейською мовою усвідомили вже книжники, які арамейською перекладали Біблію. Про Гилеля сказано, що він «говорить мовою простого люду» (Талмуд, Баба Меція, 104а). А втім, усе це не означає, що давньоєврейська була забута. Її вчили всі, хто здобував освіту й читав Біблію. Нею продовжували писати книги і складати молитви.