Чудеса Ісуса

Ісус заспокоює бурю, Джеймс Тіссо

Весна-літо 28 р.

Євангелісти свідчать, що народ «дивувався» вченню Ісуса; але не менше враження справляла Його сила, яка долала стихії і недуги. Про Нього розповідали передовсім як про Чудотворця. Згодом і християни частенько були готові бачити в чудесах головний доказ надлюдського походження Ісуса. Але сам Він недвозначно відхиляв подібну думку: «Майте віру Божу, бо істинно кажу вам, якщо хто скаже горі цій: посунься і кинься в море, і не сумніватиметься в серці своїм, а повірить, що станеться за його словом, – буде йому, що тільки скаже» (Мк. 11:23).

Цим Ісус давав зрозуміти, що влада над природою входить до Божого задуму про людину, відповідає її покликанню. Якщо вона досягає єднання з Духом, для неї «немає нічого неможливого».

Все-таки, чудо – це дещо більше, ніж звичайне порушення природного порядку. У ньому відкривається глибина речей, інший вимір, де подолані закони тлінного світу і панує свобода. Якщо люди стикаються з цим виміром, то, за словом Христа, «настало для них Царство Боже».

Справжніх Своїх учнів Ісус визволяє з рабства «тіла».

От знамення, які супроводжуватимуть навернених: «Іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мк. 16:17-18).

Це ніби завданість космічного масштабу, здійснення якої почалося в житті апостолів, а за ними – великих святих і містиків, хоча повністю мета здійсниться лише в Царстві Божому, коли людина нарешті стане справжнім вінцем творіння.

Є проповідники, які доводять, що слова Письма про чудеса слід розуміти не буквально, а в переносному значенні. Бували, звісно, випадки, коли біблійні метафори сприймалися як реальні факти. Але це аж ніяк не означає, що все, сказане у Старому і Новому Завітах про чудеса – вигадка або «символ». Якщо так думають прихильники догматичного матеріалізму («цього не може бути, бо не може бути ніколи»), дивуватися немає підстав, але дивно звучить така думка в устах деяких богословів, які прагнуть неодмінно бачити алегорію в усіх чудесах Євангелія.

От, нахилившись над тілом без ознак життя, Ісус промовляє: «Таліфа, кумі» (Мк. 5:41) (дівчинко, встань!), або, торкаючись вуха глухого, каже: «Єффафа» (відкрийся!) (Мк. 7:34). Перед нами не символ, а справжні арамейські слова Господа, які запам’яталися очевидцям.

Дочка Іаїра, Джеймс Тіссо

Той, хто хоче довести, що явища, які називають чудесами, неймовірні, не враховує, як мало ще відомо про таємниці буття. Але чому навіть люди, схильні вірити найдивовижнішим повідомленням про йогів, скептично ставляться до оповідей Нового Завіту? На це є духовна причина. Прийняття Євангелія вимагає внутрішнього рішення, вибору, зміни усіх життєвих установок.

Ісус називає Свої чудеса «знаменнями» – ознаками початку іншої епохи. Досконала Людина, Він долає закони світу, що гине, вказує шляхи боротьби з моральною і фізичною недосконалістю.

Часто Його влада ніби мимохідь, несподівано, лякаючи учнів, проявлялася в повсякденному житті. Якось, ще до покликання апостолів, коли Петро з друзями марно рибалили протягом ночі, Ісус вказав їм, де треба закинути невід і, усім на подив, він одразу ж наповнився. Великі скупчення риби завжди бувають у Галилейському морі; люди, які постійно виходять на промисел, знали про це (Лк. 5:3-11. Ці скупчення риби пояснюються тим, що з дна озера піднімається газ і витісняє її до поверхні). Але як міг Учитель визначити потрібне місце крізь товщу води? Симон був так вражений, що попросив Ісуса дозволу вийти з його човна. Він почувався грішником, не гідним того, щоб перебувати поруч з Господом…

Іншим разом, наприкінці дня, Ісус з учнями перепливав через озеро. Втомлений Ісус сів у човен «у чому був», залишивши на березі плащ і, розташувавшись на кормі, відразу заснув. Тим часом раптово налетів шквал. Але ні шум хвиль, ні хитавиця не розбудили Учителя. Тоді перелякані рибалки самі перервали Його сон: «Учителю, невже Тобі байдуже, що ми гинемо?» І, вставши, Він заборонив вітрові і сказав морю: умовкни, перестань. Усі відразу відчули, що вітер слабшає. Коли буря вщухла, Христос з докором запитав учнів: «Чого ви такі боязкі? Чому не маєте віри?» Але тепер їх лякала тиша, що настала: «Хто ж Цей, що і вітер, і море слухають Його?» (Мк. 4:38-41).

Однак найчастіше сила Ісуса проявлялася у впливі на людей. Його чудеса були актами милосердя. Тілесні хвороби і божевілля Він називав проявами влади диявола, яку Він має подолати. Людство, яке скорилося злу – це хворий, який чекає на зцілення. Зцілювати – означає йти проти диявольських сил. І у Своїх послідовниках Ісус хотів бачити співучасників великої битви, які простягають руку світові, що страждає. «Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить» (Ін. 14:12). Коли учні не спромоглися допомогти хворому, Він у глибокій скорботі назвав їх «родом невірним». Ісус нерідко вказував на тісний зв’язок між станом душі і тіла. Зціливши паралізованого, Він попередив його: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5:14).

Для Учителя однією з провідних умов одужання була віра хворого. Маловір’я перешкоджає перемозі над хворобою. Наочно переконатися в цьому учні змогли після того, як Ісус побував у Себе на батьківщині, у Назареті. Деякий час він уникав з’являтися в містечку, «де був вихований», але тепер, мабуть, вирішив, що настав час випробувати назарян.

Христос проповідує в синагозі, Маврикій Готліб

Була субота, і до молитовного будинку прийшло майже все населення Назарету. Коли, за звичаєм, настав час читати Біблію, Ісус піднявся на амвон – Йому простягли згорток Письма. Він розгорнув його і прочитав рядки з Книги Ісаї: «Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю, проповідувати літо Господнє сприятливе. І, згорнувши книгу і віддавши служителю, сів, і очі всіх у синагозі були звернені до Нього. І Він почав говорити їм: нині справдилося писання, яке ви почули» (Лк. 4:18-21).

Гомін пішов серед односельців. Коли це Він, який ще вчора виконував їхні замовлення, встиг стати учителем, рабином? Деякі зверхньо зводили брови: «Хіба не тесля Він, син Марії, брат Якова, Іосії, Іуди і Симона? Чи не тут, між нами, Його сестри» (Мк. 6:3).

Були й такі, що бажали перевірити чутки, які дійшли до Капернауму і запропонували Йому здійснити якесь чудо. Вони навіть привели хворих. Але зцілення не сталося. Сила Ісусова натрапила на глуху стіну невір’я. Він сам був вражений безнадійною черствістю цих людей.

«Не буває пророка без пошани, хіба тільки на батьківщині своїй, і серед родичів, і в домі своїм» (Мк. 6:4), – сказав Він, покидаючи Назарет.