Дванадцять апостолів

Посвячення дванадцяти апостолів, Джеймс Тіссо

Осінь 28 р. – весна 29 р.

Якщо не враховувати коротких подорожей до Юдеї, Ісус протягом року не залишав Генісаретської області, проповідуючи у селищах на північно-західному боці озера. У Тиверіаді, столиці Ірода Антипи, де жили переважно погани, Він не з’являвся. Біля Гадари Його зустріли вороже. Єдиним містом на східному березі, де Він учив без перешкод, була Вифсаїда. Проте вже від самого початку Христос почав готувати учнів до думки щодо ширшої проповіді євангелія. «Зведіть очі ваші, – говорив Він, – і погляньте на ниви, як вони пополовіли і готові до жнив… Жниво велике, а женців мало» (Ін. 4:35; Лк. 10:2). Із відданих слухачів учні мали стати «ловцями людей», діяльними сподвижниками свого Учителя. Саме для цієї мети й були обрані Дванадцять.

У старозавітній Церкві були «шелухім» – посланці, грецькою мовою – апостоли. Вони представляли общини, розвозили листи, вирішували суперечливі питання, збирали пожертви, сповіщали про дні свят. Посланці парами ходили з міста до міста, налагоджуючи взаємини між розсіяними осередками Ізраїлю. Новозаповітній Церкві теж належало мати таких апостолів.

Напередодні їх обрання Ісус молився всю ніч, усамітнившись на горі, а вранці зібрав учнів, щоб поіменно назвати Дванадцять і розтлумачити їм їхню місію. Він говорив про Царство Боже, про нове життя, яке воно несе, про блаженство покликаних. Того дня справді було закладено Церкву-благовісницю. Вона мала оправдати сподівання світу.

Євангеліст Матфей пише, що незадовго до покликання Дванадцяти Ісус, сповнений співчуттям, дивився на юрби, які «були зморені й розпорошені, як вівці, що не мають пастиря» (Мф. 9:36).

Апостоли підуть до цих спраглих, несучи їм духовне і тілесне зцілення. Кожен їх день і кожен крок віднині належав лише Богові і людям. Вони стануть вільними мандрівниками, і житимуть, як птахи небесні, ні про що не піклуючись. Їм не треба брати із собою ані грошей, ані запасів, ані зайвого одягу. Притулок і хліб їм дасть той, хто прийме посланців, «бо той, хто трудиться, достойний нагороди своєї» (Мф. 10:10).

Місіонерський похід апостоли мали почати з народу Господнього. Час для навернення світу ще попереду; а поки що Ісус заповідає: «На путь до язичників не ходіть і в місто самарянське не входьте; а йдіть краще до овець загиблих дому Ізраїлевого» (Мф. 10:5-6).

Навіть Себе Він обмежує. Ізраїльтянам першим був даний Завіт через Мойсея та пророків, тому вони перші мали стати перед вибором: прийняти благовіщення чи відкинути його?

Учням не слід думати, що їм доручили легку справу. Багато хто з радістю зустріне їх, але ще більше буде у них противників.

Настанова апостолам, Джеймс Тіссо

«Ось Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отже, будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби. Остерігайтеся ж людей: бо вони видаватимуть вас на судилища і в своїх синагогах битимуть вас, і поведуть вас до правителів і царів заради Мене на свідчення їм та язичникам. Коли ж видаватимуть вас, не турбуйтеся, як або що говорити; бо в той час дано буде вам, що сказати, бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого говоритиме у вас. Видасть же брат брата на смерть і батько сина; і повстануть діти на батьків і уб’ють їх; і будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє; а хто витерпить до кінця, той спасенний буде….

І не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; але бійтесь більше Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні. Чи не дві малі пташки продаються за один асарій? І жодна з них не впаде на землю без волі Отця вашого; у вас же і волосся на голові все полічено; не бійтеся ж: ви дорожчі за багатьох малих пташок» (Мф. 10:16-22,28-31).

Ті, що довірилися Ісусові, визволяються з рабства «цього світу». Господь завжди з ними, Він зробив їх Своїми «друзями» відтоді, як вони пішли за Ним. Царство, яке вони мають провіщати, є Царством Сина Людського. Вірити Богові – означає вірити Христові.

«Отже, кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним. А хто зречеться Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним» (Мф. 10:32,33).

Нерідко буває справедливою приповідка: «Вороги чоловікові – домашні його!». Нехай навіть найближчі люди відвертатимуть апостолів від їхнього служіння, вони завжди мають пам’ятати, що знайшли інше, вище поріднення і йому, насамперед, повинні бути вірні. «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10:37). Ці суворі слова змусили здригнутися навіть наймужніших з апостолів, але вони спромоглися збагнути їх суть, зрозуміти, що Учитель говорить лише про те, наскільки повним і остаточним має бути їхній вибір.

Якщо посланці проникнуться духом Ісусовим, Він сам діятиме через них і в них. «Хто вас приймає, той Мене приймає, а хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене» (Мф. 10:40). Апостоли Христові матимуть владу мирити душі з Богом.

«Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас… Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться… Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Ін. 20:21,23; Мф. 18:18).

За образом Сина Людського учні Його стануть сіячами слова і цілителями. Віднині їхнє життя віддане служінню, як життя їхнього Наставника і Господа. Згодом апостол Павло, хоч він і не був одним із Дванадцяти, засвідчив це таїнство «Преображення в Ісуса». «І живу вже не я живу, а живе в мені Христос, – говорив він. – Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1Кор. 11:1; Гал. 2:20). І це були не слова прославлення, а заклик віддавати себе Богові і світові, як віддав себе Ісус Назарянин.