Суд у Каяфи

Суд над Христом, Джеймс Тіссо

Мабуть, трибунал одночасно хотів створити видимість законності і дискредитувати Ісуса в очах юдеїв. Коли б Він виявився винним лише перед римською владою, це привабило б до Нього симпатії народу.

Розгляд розпочали з допиту свідків. Але тут синедріон зазнав невдачі. Були потрібні узгоджені свідчення хоча б двох осіб, але саме цього не відразу вдалося домогтися. Мабуть, поспішність арешту все ж завадила ретельній підготовці сценарію суду. Лише одне звинувачення визнали доведеним: Ісус обіцяв зруйнувати “храм цей рукотворний” (Мк.14:58). Але цих слів було надто мало для осуду, тим більше, для клопотання перед Пилатом про страту[1]. Каяфа сподівався, що Звинувачуваний, захищаючись, мимоволі дасть докази проти Себе. Але Ісус не вимовив ні слова. Тоді первосвященик вийшов посеред зали й запитав:

– Чому ж нічого не відповідаєш, що вони проти Тебе свідчать? (Мф. 26:62)

Ісус мовчав.

Чекати далі Каяфа не міг.

– Заклинаю Тебе Богом Живим, – вигукнув він, – скажи нам, чи Ти Христос, Син Божий? (Мф. 26:63).

– Ти сказав, – була ствердна відповідь. – Але скажу вам: віднині побачите Сина Людського, Який сидить праворуч Сили і гряде на хмарах небесних. (Мф. 26:64).

Це було безприкладне свідчення. Мало коли Ісус так відверто говорив про Своє месіанство. Він навіть приховував його в ті дні, коли народ був готовий вінчати Його царем. Але зараз, у цю страшну мить, зв’язаний, принижений – жертва неправдивого судилища, Він відверто проголосив про неземне торжество Сина Людського, якого спокутувальні страждання зведуть на престол…

Каяфа, як і всі садукеї, не дуже вірив у месіанські пророцтва, та й взагалі не можна було звинувачувати людину лише за те, що вона проголошує себе Месією. Але привід для вироку було знайдено. Підсудний вимовив сокровенне ім’я Господнє – «Я Є». Та хто він такий? Невідомий простолюдин, бунтівник, огудник храму, який відповідає перед Законом! І він зазіхає на божественну владу! Чи це ж не насмішка над святими сподіваннями народу?

– Чи Ти Син Божий? – запитав Каяфа.

– Ви говорите, що Я. (Лк. 22:70).

Називати Месію Сином Божим дозволялося, але первосвященикові і цих слів було достатньо, щоб звинуватити Ісуса[2]. Роздерши одяг, як було прийнято це робити при жалібній звістці чи богозневазі, Каяфа закричав з лицемірним жахом:

– Для чого ще нам свідки? Ви чули богохульство? Як вам здається? (Мк. 14:63,64)

– Повинен смерті, (Мф.26:66) – вирішили члени Синедріону.

“Повинен смерті!”, Джеймс Тіссо

Таким чином, вирок садукеїв було підведено під параграф про богозневагу. Винного належало побити камінням, але архієрейська Рада не мала права страчувати будь-кого. За римськими законами, залишалося передати Ісуса Пилатові для суду. У цей час Петро не полишав двору. Але марно він сподівався залишитися в тіні: служник, що приходив до Гефсиманії із загоном, впізнав Його.

– Чи я не бачив тебе з Ним у саду? (Ін. 18:26).

– Та й справді ти з них, – підтвердили ті, що стояли поряд, – бо ти галилеянин, і мова твоя схожа. (Мк. 14:70).

Жах охопив Симона. “Він почав божитися і клястися: не знаю Чоловіка Цього, про Якого говорите” (Мк. 14:71).  У цю мить верхньою галереєю вели Ісуса. Його очі зустрілися з очима Кифи. Сором і біль вразили апостола. Ледь стримуючи ридання, він вибіг на вулицю…

Серед людей, які чекали біля воріт, був ще один із Дванадцятьох. Що пережив він, коли побачив справу рук своїх? Усе було скінчене. Холодна злість відступника перетворилася на справжній відчай. Нехай Юда і помилився у своїх очікуваннях, але ж чи заслужив Ісус такі страждання, які чекають на Нього, чи заслужив смерть? Можливо, Юда потай чекав, що прихильники визволять Ісуса, а чи Він сам дивом вирветься від ворогів. Але нічого такого не сталося. Слуги переповіли колишньому учневі вирок, міг він бачити, як зв’язаного Вчителя повели до резиденції прокуратора. Не витримавши цього, Юда пішов до тих, хто заплатив йому, маючи намір повернути гроші.

– Згрішив я, зрадивши кров невинну, – сказав він, і почув у відповідь байдужі слова:

– Що нам до того? Гляди сам. (Мф. 27:4).

Іуда, кинувши гроші в Храмі, вийшов і повісився.

[1] Зруйнування Храму віщувало багато пророків. У 64 р. Ісус бен Ханан ходив по Єрусалиму, пророкуючи загибель міста і храму. Прокуратор допитав його і відпустив (Й. Флавій, Війна, VІ 5:2). Есеї теж вірили, що на місці попереднього Бог зведе новий храм.

[2] Жоден із лжемесій тієї доби не піддавався юдейському суду, а Бар-Кохбу (бл. 130 р.) визнав Месією такий видатний рабин, як Акиба. У зв’язку з цим виникає запитання: на якій підставі винесено вирок Ісусові Христі? З Євангелія можна зробити висновок, що Його звинувачували не за проголошення Себе Месією, а ствердження, що Він – «Син Божий» (Ін. 19:7). Титул цей юдеї могли тлумачити подвійно: як царський або такий, що вказує на надлюдську природу Месії (про біблійне поняття Син Божий див.: роз. 10, Син Божий). Перше тлумачення ще не вважалося злочинним, але в очах синедріону лжевчитель не міг претендувати на роль Месії. Друге тлумачення могли легко потрактувати як релігійний злочин. Хоча в юдейському праві таких прецедентів не було, Каяфа побудував усе звинувачення на словах Ісуса, Який визнав Себе Сином Божим. В ситуації ворожості цього було достатньо. Слід пам’ятати, що долю Підсудного вирішили заздалегідь і вранці 14 нісана відбувся не об’єктивний суд, а здійснювалося справжнє юридичне вбивство.