Що робити?

Він ішов у задумі тротуаром, розмовляв подумки з Богом, перебуваючи перед Ним з оголеним серцем. Було тихо, ніщо не відволікало від думок, душа була в тихому блаженному стані.

Крізь молитовну тишу увірвався несамовитий крик переляканої жінки. Вона бігла назустріч з божевільним виразом на обличчі, розпатлана, в очах плескався жах.

- Допоможіть, - кинулась вона до нього, схопивши за рукав куртки, - чоловік із ножем женеться. П'яний.

Спокій не залишив його:
- Молись, - тільки й встиг сказати.

У нестримному пориві вона пробігла ще метрів десять, поки сенс єдиного такого потрібного слова досяг її розуму.

Спокій обійняло її. Зупинилась. Повернулась і сказала:

- Дякую.

Не було вже жаху в очах. Вона згадала, Хто захисник наш у будь-яких ситуаціях.

Що може старий? Як може він протистояти обійнятому гнівному чоловікові, охопленому несамовитим бажанням показати дружині "де раки зимують"?

Лише вчасно сказане слово і надія на Його захист від будь-якої напасті змогли відігнати ту хвилю жаху, яка гнала її невідомо кудись уздовж вулиці, що заходить у крику про біду, що насувається.

Він тихо стояв біля розлогої верби.

— Не молитеся,— повторював з трепетом у серці.

Згадала сестричка, яка розповідала свій сон. Як приходив до неї сатана. Прочинить двері. а вона молиться. Він закриє її. Відійде. Через деякий час знову скрип дверей і лукава фізіономія у двері. вона молиться. Закриє. Піде. Втретє двері, що рипнули, підказали про непроханого гостя. А сестра на колінах у молитві стоїть. Стукнув лукавий дверима в обуренні пішов.

Не виявилось йому місця в душі цієї сестри. Вона була поглинута розмовою з Богом. Немає часу на спокуси, на спокуси.

Немає місця в серці. воно належить Господу.