Під покровом крил

Хто живе під дахом Всевишнього
під покровом Всемогутнього, спочиває...
(Псалми 90:1)

Гримить десь на околиці, пахне гаром і пилом. Під вікном розбита гойдалка, зламана вишня. Щось лякаюче, схоплююче дихання підходить до горла і починає душити жалістю та невідворотністю, завдаючи біль у грудях. Краще закрити штори. Плотніше.

«Притулок мій і захист мій, Бог мій, на Якого я надіюсь!», - ворушаться уста. Тиша та спокій.

«…бо Своїм ангелам заповідає про тебе — охороняти тебе на всіх шляхах твоїх…». Не доводилося бачити Ангела, - посміхаючись, погладила сухою долонею по корінці Біблії.

Як там мої рідні? І не подзвонити. Телефон кілька днів не працює. Бережи їх Господи.

«За те, що він полюбив Мене, визволю його; захищу його, бо він пізнав ім'я Моє…»

Ой, батечко рідний! Невже телефон заробив?

Тільки до коридору добралася, як хату труснуло. Та так струснуло, що знесилена присіла. Телефон озвався коротенькими гудками.

А улюблене крісло біля віконця з геранню засипане штукатурною крихтою. Уламки цеглин збили карниз і крізь рваний край пробоїни в стіні видно димне, що пахло війною і горем, сіре небо.

Крізь припорошені пилом проступають дорогі серця рядки «Бо ти сказав: «Господь — надія моя»; Всевишнього вибрав ти притулком твоїм; не станеться тобі зло…»