За столом з Іллею: Вступ

Коди держава поділилася на дві – Південну, зі столицею в Єрусалимі, що отримала назву Юдея, й іншу, Північну, зі столицею у Самарії, що зберегла назву Ізраїль, – царі перестають бути безумовно центром влади, як це було у випадку Саула і, понад усе, Давида та його сина Соломона. Найбільш авторитетними персонажами стають деякі пророки, чиє навчання закликає Ізраїль до вірності Завіту.

Союз, встановлений між Богом та Ізраїлем, передбачав поклоніння Всевишньому разом із праведними ділами – любов’ю до Бога і до ближнього. У цей період існує тенденція розділення між цими двома аспектами: жертви у храмі приносять ті ж самі особи – насамперед царі і представники правлячих кіл, що «забувають» про діла справедливості й утискають слабких і бідних. Ось чому в центрі навчання пророків, починаючи від Амоса й Осії, перебуває сильна Божа декларація: «Бо Я милости хочу, а не жертви» (Ос. 6:6). Бог бажає любові до потребуючих, а не до пустих і далеких від життя ритуалів.

Однак вартісне не лише навчання пророків: саме життя цих Божих людей виявляє певні сторони Божого Лиця. Ілля, до прикладу, показує, як дбайливий Господь уміє щедро відплатити тому, хто зумів залишитися вірним Йому навіть у моменти нужди.

Місія його учня Єлисея встелена чудесами, аби продемонструвати той факт, що Бог благословляє діла тих, кого Він послав. І справді, ми бачимо, як пророк перетворює отруєну страву у смачну поживу і помножує невелику кількість їжі так, що можна влаштувати учту для всіх. Так виявляється спасительна доброта Самого Бога: Своїм синам Бог завжди дарує добро і ніколи – зло чи смерть; Своїм послідовникам Бог завжди дарує поживу і ніколи – страждання чи голод.

Пророки слухають Господа, аби потім передати людям Його волю, а також вчаться спостерігати за природою, суспільством, поведінкою людей і тварин. Все може послужити початком чи часом навіть приводом для пророцтва, висловленого у словах, зрозумілих і сповнених влади. Великий пророк Ісая, можливо, найбільш захоплюючий біблійний поет, показує, з якою увагою і турботою збирають покинені яйця у гнізді, що є прикладом того, з якою ніжністю і наполегливістю Бог скликає Свій народ і збирає його в єдине ціле.

Також і так звані «малі пророки», як у випадку Йоїла, сповняють місію, що їм була призначена в історії спасіння. Пророк у цьому випадку проголошує кінець часів, «день Господній», що зможе радикально змінити історію, що не здатна знаходити для себе нових поштовхів.

А що ж робить народ? Слухає, скоряється і навертається? Чи може ігнорує цими посланнями, сміється з них і далі вперто тримається хибного шляху? Важко дати однозначну для всіх випадків відповідь. Певним є те, що історія Ізраїлю позначена драматичною подією: вигнанням до Ніневії і Вавилону. Там євреї бояться, що закінчилася їхня історія і що заклики до Бога тепер уже залишаться без відповіді.

Але так не станеться: царський указ повертає народові його землю та Єрусалим; за спільним бажанням народ наново будує міські мури і понад усе – храм.

Проте досвід депортації у чужу землю залишатиме знак навіть у майбутньому. Насправді євреї в полоні, коли їх уперше змішали з іншими народами, відчувають потребу віднайти власне коріння й утвердити свою ідентичність, яка виражається у щоденних звичаях: дотриманні суботи, молитві, родинній трапезі.