Радість звільнення – Вартимей

Його рішення визріло вже давно. Залишалося тільки чекати.

Кожен день був схожим на інші. Він прокидався, снідав разом з усіма, тоді хтось із братів відводив його на роботу. Робота була нескладна, проте він ніколи не мав від неї радості. Та однак призвичаївся. Сидячи біля воріт гамірного міста, Вартимей просив милостиню і першим дізнавався всі новини. Він знав, у кого з торговців найкращий крам, чудово орієнтувався в політичній ситуації краю, напам’ять переказував домашнім кримінальну хроніку й уже напевне ніколи не проґавив жодної сенсації.

Втім історії про Ісуса не підпадали під жодну зі звичних категорій його новин. Ісус не продавав Свого вчення і Своїх чудес; Його називали Царем, та Він уперто не брав участі в місцевій політиці; фарисеї запекло боролися, щоб заклеймити Його як злочинця – та намарно; а Його поява не була типовою сенсацією: за нею стояла така незрима, потужна велич, яка, здавалося, сягала поза простір і час, не вміщалася в земному, торкалася небесного.

Ісус був Месією – Вартимей не мав у цьому жодного сумніву. Він точно знав, що Ісус може зцілити його, сліпого від народження. Це мало б стати месіянським чудом – й Ісус був на це спроможний. Хай-но тільки ті книжні лицеміри побачать його видючі очі.

Вони не раз зупинялися коло Вартимея, аби вивідати ласі шматочки недавніх подій. Вони знали його на ім’я. Любили похизуватися своєю святістю – сподіваючись, що сліпий Вартимей оспіває її у своїх байках. Тож коли Ісус зцілить його, вони не зможуть утекти, спекатися, зректися. Вони будуть змушені визнати Христа Месією. Іноді Вартимея огортало таке збудження та трепет, що він готовий був іти в сусіднє місто, щоб нарешті побачити Ісуса. Але хто тоді йому повірить удома? Ні, так діла не буде. Він мусив дочекатися Його тут.

Дні минали, а Ісус усе не йшов. Вартимей багато розмірковував про те, що його чекає в новому житті. Він перестане бути основним джерелом доходів стареньких батьків. Йому доведеться освоїти якесь нове ремесло. Ті, хто не повірить, – а таких, як завше, буде немало, – називатимуть його брехуном і нововченським посіпакою. Фарисеї не проґавлять такого чуда, але чи насміляться його визнати? Чи (ймовірніше) притягнуть його на центральну площу, щоби закидати камінням? Зрештою, це завжди було найзручнішим способом закрити очі на правду.

Він знав, що його чекає багато випробувань. Зміни. Небачене (у всіх можливих сенсах). Гіркі сльози матері на прощання. Насмішки. Черга за автографами – аби ж то він умів їх ставити. Але, найголовніше, він побачить Месію. І в нього – нарешті, Боже, нарешті! – з’явиться нагода піти за Ним.

Від кожного наближення юрби Вартимей полотнів.

– Хто там? То Ісус? – кричав Вартимей надривним голосом.

Уся тверезість його розмірковувань вивітрювалася, як тільки він чув човгання ніг на закуреній дорозі.

– Ти вже дістав усіх зі своїм Ісусом, – цитькали йому. – Припини!

Але він і далі кричав, і далі дослухався, те чекання пекло йому в грудях і бігало мурашками по шкірі.

– Це Ісус? Скажіть мені, це Ісус?

– Замовкни!

– Це Ісус?

Хтось пожбурив у нього пригоршнею піску.

– Мовчи вже!

Вони нічого йому не пояснювали, кудись поспішали, вони ловили кожне слово далекого мандрівника. Це Ісус, це мусить бути Він!

– «Ісусе! Ісусе!» – Вартимей кричав так, що охрип. Він не мав права Його пропустити.

– Ісусе! Сину Давидів! Помилуй мене!

Ще одна жменя піску. Лиховісне шипіння.

– Ісусе!..

До нього підбігло двоє чоловіків і допомогли підвестися.

– Учитель велів тебе привести. Не бійся.

Вартимей скинув із себе стару верету й побіг, уперше в житті.

– Icyce!

– Чого ти хочеш від Мене? – Ісусів голос був лагідним і владним водночас.

Він давав йому вибір. Він давав йому право ще раз все обдумати.

– Равуні! – Вартимей кричав голосно, знаючи, як заскрегочуть зараз зубами фарисеї, почувши таке звертання. – Хочу бачити!

– Іди, твоя віра спасла тебе.

І Вартимей побачив Його очі. Ісус йому всміхався.

Ох, як добре, що він скинув стару форму на своєму робочому місці. Тепер було б якось незручно. А так…

– Ісусе, ти вже йдеш? Зажди хвилинку, я з Тобою!

«Я радісно буду втішатися Господом, нехай звеселиться душа моя Богом моїм, бо Він зодягнув мене в шату спасіння, і в одежу праведности мене вбрав, немов молодому, поклав Він на мене вінця, і мов молоду, приоздобив красою мене!» (Ісая 61:10)