Радість обітниці – Анна

Усюди було так тихо й добре. Глибоке нічне небо мерехтіло зірками понад химерними глибами гір і відлунювало далекою музикою. Анна сиділа поруч із чоловіком перед наметом, щаслива та заспокоєна. Нарешті він був удома. Він рвучко підвівся, щось пригадавши. Ляснув себе по чолі, запалив каганець і вийняв щось з-поміж складок свого дорожнього одягу. Анна тихо підвелася за ним – в її руках опинилася велетенська мушля.

– Тобі подобається? – Елкана дивився на дружину зачудовано, сподіваючись, що вона усміхнеться.

– Так, – просто відповіла Анна, погладжуючи мушлю. – Найбільше тому, що там, далеко, ти думав про мене.

Вона вмостилася поруч з Елканою і поклала голову йому на плече. Він перебирав її волосся, сміявся, розказував про те, як минула його мандрівка. Про небезпеки, які чигали на них дорогою, про маленькі буденні звитяги і прибутки.

«Я так поспішав додому, до тебе, що дорогою навіть не шукав купецьких караванів. Але ми обов’язково купимо тобі щось гарне, як будемо повертатися із Шіло», – додав після всього.

Анна здригнулася.

У сусідньому наметі запхинькало немовля. Воно плакало голосніше і голосніше. Анна знала, що Пеніна не візьме малюка на руки. Пеніна воліла, щоби Елкана чув той плач. Щоби покинув Анну і прийшов до її намету. Чи, принаймні, не міг більше про Анну зараз думати. Натомість, нарешті, думав про своїх дітей.

Коли батьки взяли Елкані другу дружину, виявивши, що перша – неплідна, Анна гірко побивалася, але нікому не виказувала свого жалю. Вона знала, що так було треба. Знала, що Елкана однаково любить її. Співчувала молоденькій Пеніні, що тій не довелося зазнати справжнього кохання.

Елкана навідувався до її намету не частіше, ніж того вимагали народні приписи, однак після його відвідин у Пеніни завжди знаходилося немовля. Її сини й доньки зростали, а живіт щоразу випучувався у відчайдушній спробі купити жінці трохи любові.

Анна несамовито мріяла про власну дитину, але їй болів і Пенінин жаль. Анна намагалася допомогти: готувала їй їжу, приносила замість неї воду з джерела. Та щоразу, коли простягала руки, щоби взяти заплакане немовля, Пеніна відвертала його від неї. «Ще впустиш», – казала в’їдливо. В її очах палахкотіла дивна суміш: перемоги, ненависті, заздрості, безконечного болю.

Минали роки, Пенінині діти росли. Усе частіше Елкана звіряв свої думки синам, натомість для Анни залишав хіба трохи поцілунків. Сини ділилися новинами з матір’ю, а вона хизувалася перед Анною, переказувала ласі шматочки оповідей так, як їй того хотілося, ловлячи Аннині розгублені погляди.

«Серце звіряють тим, кого люблять», – якось кинула Пеніна.

Щороку, коли родина вирушала до Шіло, Анна йшла позаду, щоби діти могли йти поруч зі своїм батьком. Пеніна обирала місце якнайближче до чоловіка, відтискаючи Анну на узбіччя. Елкана був настільки поглинутий побожними розмовами з синами, що навіть не шукав її поглядом.

«Безплідна… так, досі безплідна», – іноді чулося в паломницькому натовпі.

Анна старалася не зважати. Вона думала про Рахиль. Про Сару. Про Ревеку. Вона повторювала собі, що ці жінки також свого часу були неплідними. Однак яких мужів вони народили, вигодували й виростили!

Рахилі докучала суперниця, Сарі – служниця. Ревеку ці напасті оминули, але ж їй довелося знести сорок смутних років безпліддя! Та Бог однаково почув її молитви.

Нарешті маля притихло. Елкана був тут, поруч із Анною, цілував їй плечі. Вона не наважувалася повертатись до нього обличчям.

– Про що ти думаєш? – він нахилився, зазираючи їй у вічі.

Сльози.

– Ти все ще хочеш дитину?

Вона мовчала. Сльози котилися щоками.

– Невже я не кращий тобі за десятьох синів? – у його голосі чулося роздратування. Розчарування.

Анна поцілувала чоловіка й закуталася в його обійми.

– Я дуже хочу дитину. І вірю, що Бог мені її пошле.

* * *

Дні минали, і Аннина туга зростала. В її вухах лунав плач немовлят, Пеніна збиткувалася, а сама Анна, здавалося, втрачала віру: «Я ж не Рахиль. І не Сара. І не Ревека. Я забута донька свого народу з-поміж Єфремових гір».

Життя видавалося беззмістовним. Що з її ніжності, якщо вона не може пестити немовля? Що з її чистого голосу, якщо їй нікому співати колискову? Що з її вроди, якщо вона не має доньки? Що з того, що вона смачно готує? Пеніна дає собі раду незгірш, і ще в неї підростають дівчата. Що з того, що батько навчив її слів Закону, коли вона не має кому передати все те, що пам’ятала з дитинства?!

Дорога до Шіло була довгою і гіркою. Елкана, як завше, залишив їй подвійну частку. Пеніна, як завше, ще гостріше ненавиділа суперницю: «Що тобі з того м’яса? Ти однаково марнієш. У твоїх грудях нема молока, навіщо тобі стільки їсти?»

Перешіптування раз у раз врізалися Анні в спину. Елкана сміявся десь поодаль.

«Господи милосердний, зглянься над Своєю рабою».

Пеніна говорила щось ущипливе, люди все ще шепотіли за її спиною, але Анна нічого з того не чула. Вона бігла до Храму, щоби зустрітися з Володарем своїх мрій. Тільки там вона могла виплакати біль, який більше не був болем, а став передсмаком великої слави.

Її уста ворушилися беззвучно, швидко. Анні здавалося, що й вічності забракне, щоби розповісти Йому все.

– Ти п’яна, – підійшов до неї первосвященик.

– Ні, пане мій, я засмучена жінка – і Господь прийняв мій біль.

На обличчі первосвященика зненацька з’явилася усмішка – відгомін тієї радості, яка колись осявала його щоразу, коли він говорив із Всевишнім. Ілій відчув, що його дух торкнувся чуда.

– Він почув тебе. І сповнить твою мрію.

Анна сміялася. Вона знала, твердо знала, що Всевишній її почув. Він говорив із її серцем, Він огортав її радістю обітниці.

«Я чую Твій голос, – шепотіла Йому, – раба Твоя слухає». Й у відповідь на Господню обітницю вона залишила Йому свою:

«Дитину, яку Ти даси мені, я віддам Тобі».

* * *

Горами перекочувалася луна: малюк сміявся в Анни на колінах.

«Чи знаєш ти, малесенький, що твоє народження – моя відповідь від Господа? Тепер ти назавжди належиш лише Йому».

Анна пригортала сина до грудей, плакала, сміялася, молилася безмовно й уголос, співала малюкові й розповідала йому про Володаря мрій. Зірки на небі підморгували їм, витворюючи небесні колискові.

Анна вклала малого в кошик й увійшла до намету, щоби взяти коцика і, накривши дитя, ще посидіти з ним у прохолодному нічному світлі. Її погляд упав на мушлю, яку колись Елкана привіз їй з мандрівки. Сьогодні її чоловік знову був далеко, але Анна знала: він думає про неї.

Вона усміхнулася, а тоді сіла поруч із кошиком і звела очі вгору:

«Всевишній, Володарю моїх мрій, дякую, що Ти думаєш про нас щомиті», – прошепотіла.

* * *

Тоді Анна навіть не здогадувалася, що її маленький син стане суддею ізраїльського народу й великим пророком. Не знала, що Бог пошле їй ще синів і донечок. Не знала, що її вдячна молитва стане пророчою. Не знала, що історія їхнього з Елканою кохання стане відомою для незліченної кількості поколінь у всьому великому світі. Але радість в її серці – радість сповненої обіцянки та близькості з великим Богом – однаково була міцною і беззастережною.

«Звеселилося Господом серце моє, мій ріг став високим у Господі! Розкрилися уста мої на моїх ворогів, бо радію з спасіння Твого! Немає святого, подібного Господу, немає нікого, крім Тебе, і скелі немає, як Бог наш!» (1 Самуїлова 2:1-2)