Радість віри – Авраам

Сара спала. Авраам сидів поруч, не відводячи погляду від її лиця. Вона завжди спала ось так, як зараз: на спині, з ледь піднятою головою на делікатній подушці та з королівським виразом свого світлого обличчя.

Ох, Ваша Величносте.

У кожній її рисі було стільки нездоланної краси, відваги, сили, впертості. Коли Авраам вперше побачив її вже не малим і невиправно пустотливим босоногим дівчам, а майже дорослою панною, то подумав, що цій жінці пасуватимуть лише царські палати. І він звів для неї найбільший, найкрасивіший будинок у місті. Однак коли вони вирушили в далеку дорогу, залишаючи і місто, і красивий дім позаду, Авраам навіть не підозрював, що її врода матиме вдосталь сили, щоби перетворити вицвілий шматяний намет на царський палац.

* * *

Її характер, разом із красою, завжди чаїв у собі незворушність, яку годі було збагнути. Авраам ніколи не бачив її сліз. Сара вміла усміхатися навіть у найважчі миті. Але краще б вона того не робила. Господи, ця жінка вміла зводити з розуму!

Коли царський посланець їхньої транзитної зони наблизився до намету, Сара мовчки послухала Авраамових вказівок. Коли це сталося вдруге, вона – а помітила його ще здалеку – швидко зникла в наметі й вийшла з нього ще разюче вродливішою, ніж будь-коли.

– Ну, який маю вигляд? – повільно покрутилася перед Авраамом.

– Capo… Ти що? Що ти робиш?

– Ну, якщо мені знову доведеться змінити свіжість пустелі на тісноту кам’яних стін, я б воліла, щоби то був царський дім, а не скромна вілла якогось вельможі.

– Саро!..

– Не хвилюйся, коханий. На твою жінку чужі можуть тільки дивитися.

Посланець уже оголошував царський наказ, і Сара, мостячись на верблюді, голосно гукнула чоловікові:

– Не сумуй, братику! Сподіваюся, скоро побачимось! – Й усміхнулася.

Жінко!

Вона була незламною. Коли в її довгому чорному волоссі з’явилися сріблясті пасма, Сара вкладала їх у такі вигадливі зачіски, що вони не свідчили про наближення старості, ні. Лише про новий рівень її жіночої майстерності.

Вона вислуховувала довгі Авраамові монологи, кивала, погоджувалася, чинила за його словом. Натомість пускати його у своє серце не спішила. Тільки двічі він зміг зчитати якісь зміни у виразі її обличчя. І вперше йому довелося її запитати, що це означало.

Якось її обличчя, не затьмарене й раніше жодними смутками, засяяло особливою тихою радістю. Авраам подовгу сидів поруч із дружиною після того, як вона засинала, намагаючись розшифрувати ребус світла в кутиках її уст. Утім дарма.

– Саро, ти світишся.

Знову цей усміх.

– Розкажеш мені, чому?

– Напевне, твій великий Бог почув мої молитви. І твої також.

– Він завжди їх чує.

– Знаю. Але мені дав відповідь аж тепер, – вона витягла із зачіски сиве пасмо і взялася перебирати його своїми тонкими пальцями. – Тепер, коли я сива, а чужоземні володарі перестали заглядатися на мене.

– Capo, ти…

– Звичайне жіноче в мене було ще два місяці тому.

Тепер Авраам знав причину її радості. Вечорами, після того, як вона засинала, він сидів і вбирав усім своїм єством світло її усміху. Тоді йшов надвір і говорив із Богом.

Однак минали дні, тижні, місяць-другий, і радість потроху вивітрювалася із Сариного лиця. Натомість з’являлося дивне сум’яття, і страх, і розпач, і гіркота. Минув рік, звичайного жіночого так і не було. Але це не принесло подружжю жодної втіленої мрії.

Як тільки Сара остаточно переконалася, що відповідь на її молитви – «Ні», в її сон і на її обличчя знову повернулася незворушність. Авраам уже не міг читати з її уст, що коїлося в її душі. Проте не запитував.

Інколи вона здригалася, почувши, як він називає її Сарою. Значення цього нового імені видавалося їй тепер гіркою насмішкою. Тож він усе рідше називав її так, вигадуючи сотні інших пестливих звертань.

Удень вона незмінно усміхалася, була привітною, впевненою у своїй ролі, у своїй невичерпній жіночій силі. Уночі ж виглядала такою малою, крихкою, беззахисною. Та однак – такою вперто красивою. Він дивився на неї і знав, що нізащо не зміг би їй ні в чому відмовити. Хоч би про яку дурницю вона його просила.

«Ліпше добре стеж за своїми проханнями, люба, – прошепотів їй, – заради нашого ж блага».

* * *

Авраам за звичкою вийшов надвір і довго-довго йшов, аж до пагорба, з якого удень видно було простору зелену долину й вервечку гір на обрії. Уночі ж там западала непроглядна темрява, над якою міріадами срібних дзвоників перекочувалися мелодії глибокого зоряного неба.

– Привіт, Боже, – сказав Авраам. – А таки добре, що Ти нас покликав у дорогу. Я і не уявляв, живучи в тісному місті, як сильно моє серце прагнуло цього простору. Цієї непідкореної краси.

Сьогодні Бог мовчав, але тріпотіли вогники зірок, і Авраам знав, що Він його слухає.

– Але… Ох, Боже, якби Ти тільки знав, як мені бракує спілкування. Звичайного людського спілкування. Я б нізащо не повернувся до міста… І не хотів би, звісно, припнути коло себе Лота… Та лише Ти знаєш мої мрії, і те, як я хочу, щоби довкола мене були люди – багато інших людей, з якими можна було б розділити радість Твоєї присутності. Я маю Сару і слуг – найдивовижнішу жінку та найвірніших помічників, – але я хотів би когось рівного собі. Сина, наприклад. Багато синів.

– Подивися на зірки, – відказав йому Бог. – Візьмешся рахувати?

Тепер зірки палахкотіли щирим сміхом.

– Боже, Ти добре знаєш, з мене таки некепський математик. Але Ти вимагаєш неможливого.

– Твоє потомство буде численним, як ці зірки.

– О, Боже, – Авраам обвів поглядом просторе небо, – я старий. І Сара… Ти знаєш, тепер її вік виказує не лише сиве волосся і ниточки під очима. Ти обіцяєш неможливе…

– Однак Я обіцяю.

По Авраамовій спині пробіг холодок. Він ніяк не міг позбутися звички сперечатися з Богом. І завжди казав Йому та собі: «Ще тільки цього разу». Авраам прислухався. У лункій тиші, що запала довкола, вчувалася така безмежність. Така влада. Така всемогутність.

– Ти ніколи не обманюєш, Господи. Вірю Тобі.

Почуття, яке розгорялося в Авраамовому серці, не було подібне на жодне з відомих йому раніше. Воно було сильним і могутнім, воно відкривало майбутнє та перекреслювало теперішнє – те, що не відповідало Божому слову.

Авраам дивився на зорі й бачив обличчя мільярдів людей, яких Бог уже виткав у Своєму світі, у Своїх мріях, Своїм словом. Він згадував тихе й розчароване обличчя Сари тієї миті, коли вона зрозуміла, що затримка місячних – ніяка не затримка, а їхнє безповоротне зникнення. І бачив у його міміці біль народження і найсвітлішу радість матері немовлятка. Він торкався своїх зморщених долонь і відчував у них міць.

«Вірю Тобі, Господи, – тільки й міг повторювати Авраам. – Вірю Тобі. Вірю Тобі. Господи, вірю Тобі».

«Душа моя буде хвалитися Господом, – хай це почують слухняні, і нехай звеселяться!» (Псалом 34:3)