Радість спілкування – Адам і Єва

Єва скрадалася камінням, стурбовано поправляючи сполотнілими руками незвичне шкіряне вбрання на стегнах і грудях. До потічка було кілька кроків, та ноги її не слухалися: жінці здавалося, що звідусіль на неї чигає небезпека. Ще вранці вона стрибала коло схожих струмків, наче лань, бо не відала, що таке страх. У саду її Батька їй нічого не загрожувало.

У горлі пересохло, вона присіла на камінець і долонями зачерпнула води. Красиві різьблені горнятка, які зробив для неї Адам, залишилися в Саду. Єва боязко оглядалася, похапцем вбирала в себе картину свого нового світу. Він був дивовижно красивим, як і все, що робив її Творець, але геть порожнім. Світові бракувало Світла, яке освітлювало Сад. Бракувало Присутності. Любові. Радості. Безпеки.

До цієї миті Єва не знала, як воно – остерігатися випадкового зла. Зіщулюватися від пекучого почуття провини. Боятися зазирати в майбутнє. Боятися оглядатися. Ще до сьогодні її ніколи не виганяли, не принижували, не покидали. На неї ніколи не гнівалися. Усе, що вона знала – то любов. Радість спілкування, радість щоденних відкриттів, дружба й замилування, сміх і постійна присутність чуда – таким було її життя ще зовсім недавно.

Надходив вечір, довкола лягали глибокі тіні. Раніше Єва і не здогадувалася, що бувають тіні. Світло Господньої присутності заповнювало весь простір Саду.

* * *

Адам сів трохи поодаль, повернувшись до дружини спиною. Йому було боляче дивитися на неї: тендітну і крихку в цьому великому незнаному світі, незахищену, розгублену, зламану. Йому було соромно, що він оскаржив її перед Богом. Що не захистив від змія. Що не послухав Всевишнього, що дозволив їй оступитись і втратити все, що вони мали. Назавжди.

Земля довкола виглядала ворожою. Бог прокляв її через Адамів непослух. Скоро ці красиві квіти й колоски зів’януть, і на їхньому місті виростуть терни. Він буде їх викорчовувати, щоби обробити землю і прогодувати себе та Єву. І дітей, яких вона народить у болях.

* * *

Єва дивилася на чоловікову спину благальним поглядом і боялася гукнути. Перші гіркі почуття накотилися на неї лавиною, вона не вміла під ними дихати, вона задихалася. Він покинув її? Він теж прожене її? Вона й не знала, що це буде так боляче: втратити його дружбу і власний спокій. Замість звичної цілісності з’явилась невпевненість, розділеність, внутрішнє розпорошення. Тим часом мороку довкола ставало дедалі більше. Разом із ним землею розповзався холод. Їй так хотілося повернутися додому. Так хотілося загорнутися в чоловікові обійми й разом дивитися на зірки, як колись – як завжди, скільки вона себе пам’ятала.

Але зірок не було, чоловік не хотів її бачити, і дорога додому була закрита назавше.

Адам підвівся, мовчки підійшов до Єви і простягнув їй руку. Коли вона вперше побачила його, її обличчя світилося зачудуванням і сміхом. Зараз там були недовіра та страх.

«Нам треба знайти місце для сну», – тихо проказав він.

Єва боязко ступала поруч із ним, розгубивши всю свою грацію дорогою з Раю. Вони знову йшли на пошуки, розвідували місцевість довкола себе – як і тисячі разів до того. Однак у них не було і крихти радості від нових відкриттів. Їм не хотілося робити наступного кроку, вони не знали, що їх чекало – і тепер це лякало.

* * *

Адам згадував, як прибігав до Бога з усіма своїми знахідками, переповідав Йому, як почуваються левенята і росте збіжжя, розпитував про таємниці гір та зірок і вражено слухав Його відповіді.

Єва згадувала, як прогулювалася вечоровим Садом у передсмаку зустрічі з Творцем. Інколи вона теж розпитувала Його про все на світі, інколи переповідала Йому свої радості, а інколи просто мовчала й насолоджувалося теплом і світлом.

«Заночуємо тут», – безбарвним голосом сказав Адам, постеливши трохи листя в неглибокій печері.

Спершу вони мовчали. Потім плакали, міцно обійнявшись. Потім говорили. Вони почергово переказували Божі вироки, які Він промовив їм сьогодні. Втративши Його, вони не хотіли забути Його слів, навіть тих, що боліли найдужче.

– Адаме, ти помітив, що Його покарання криють у собі й надію? – прошепотіла Єва. – Він сказав, що я в болях народжуватиму. Але то також означає, що ми матимемо дітей?

– І Він сказав, що твоє насіння зітре голову насінню змія.

Обоє задрімали десь аж над ранок, але навіть у сні їх не полишало відчуття великої втрати.

Прокинувшись, Єва ще довго чіплялася за власні спогади з Раю: за безтурботність, любленість, прийняття. Вона знала, що не зможе відвести своїх дітей до Саду, навіть на коротку екскурсію, але глибоко всередині відчувала, що Бог сам подбає про них. Вона боялася, що більше ніколи не почує Його голосу, але чомусь знала, що Він завжди чутиме її.

Адам боявся, що не впорається сам – але Господь був і з ним, залишався вірним Своїй любові навіть попри Адамову невірність. Бог говорив з його дітьми і вів їх за руку. Він передбачив шлях, яким люди могли повернутися в місце, приготоване для них із такою турботою.

І завжди-завжди залишався поруч, на відстані однієї молитви – хоча тоді, того першого ранку поза Садом, ні Адам, ні Єва про те не насмілювалися навіть просити.

Бог дивився на них із любов’ю – вигнаних, незахищених – і думав про Великий План, складений ще задовго до їхнього створення. Він наперед знав, що вони оступляться, проте не здавався. Він не відмовився від задуму створити людину за Своїм образом. Натомість наперед готував їм шлях додому.

Його Син ще до закладин світу вирішив, що й сам стане людиною, помре на хресті і приведе вибраних до Отця. Люди не лише не знатимуть про існування зла – вони відкинуть його, переможуть і свідомо виберуть свого Творця. Бог накаже Своєму янголові, той опустить меча – і людям відкриється шлях до загубленого Раю.

Бог думав про те все й посилав Адамові та Єві розкішні світанки та заходи сонця. Він говорив до них через Своє творіння, навідував через янголів, підморгував зірками. Він ніколи не переставав їх любити. Адам і Єва відчували це й не втрачали надії – з усіх своїх земних сил намагалися її не втратити.

«Усяка кара в теперішній час не здається потіхою, але смутком, та згодом для навчених нею приносить мирний плід праведности! Тому то «опущені руки й коліна знеможені випростуйте», і«чиніть прості стежки ногам вашим», щоб кульгаве не збочило, але краще виправилось. Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа.» (До Євреїв 12:11-14)