Радість заспокоєння – Ноомі

Ноомі оглядалася всього двічі. Вперше – на трояндову арку навпроти вікна.

Тепер це були просто три шматки висохлого дерева у формі букви П, обвиті такими ж сухими колючими пагонами. Але ще минулої весни там буяли стигло-червоні пуп’янки й вилискувало зелене листя. Вечорами Ноомі незмінно вмощувалася в крісло-гойдалку й гортала збірник переписів. Або теревенила з приятелькою, яка інколи забігала в гості зі зграйкою своїх дітлахів.

Вдруге Ноомі обернулася на пагорбі, з якого можна було побачити будиночок подруги. Вона уявила його чисто вибілені стіни, горщики з геранями на підвіконнях і гірко всміхнулася. Від’їзд був таким несподіваним. Вона навіть не встигла зайти попрощатися. Ноомі шукала поглядом того будинку й не бачила: герані не цвіли, і жодна з брудно-жовтявих, давно небілених хатин не нагадував тієї, яку вона пам’ятала. Аж тут із дверей дому, який вона думала побачити інакшим, вибігла худа дівчина, заламуючи руки, і впала на коліна. За нею вийшов старший брат, тримаючи на руках двох малюків. Ноомі не чула їхнього плачу, але бачила, як звивалися маленькі тільця, намагаючись вирватися й побігти назад. До мами, якої – серце Ноомі заніміло від болю, коли вона це збагнула – вже не було.

Ноомі впала на кам’янисту стежку й розридалась. Хто тепер дбатиме про дітей? Чи дасть собі з ними раду їхній батько? Господи, ми так сильно завинили перед Тобою. Твоя рука знайшла нас.

Чоловікова рука співчутливо лягла їй на плече: «Ми мусимо йти».

Вона піднесла голову, запилюжене обличчя було перемащене потічками сліз.

«Мені дуже шкода», – прошепотів він і допоміг їй підвестися.

Більше вона не оглядалася.

Ночі в печерах, де вони зупинялися, були холодними. Ноомі накривала дітей ковдрою з верблюжої шерсті – єдиною, яку взяла зі собою. Пригорталася до чоловіка і провалювалася в короткий, неспокійний сон. Прокидалася, тремтячи, і намагалася пригадати собі дім у часи, коли всього було вдосталь. Вона шепотіла імена близьких, але в цій холодній, хрусткій темряві не могла згадати їхніх облич. Дім-яким-він-був-колись теж більше не зринав в її уяві. Пам’ять карала її за щось і раз у раз прокручувала перед її заплющеними очима лише страшний день від’їзду.

* * *

«Заплати їм стільки, скільки скажуть! Навіть більше!» – Ноомі благально дивилася на чоловіка, мимоволі піднявши руку до порожнього столу, за яким сиділо двоє хлопчиків. Але чоловік лише заперечно похитав головою і вийшов. Він не міг дивитися на голодних синів.

Вона наливала із глека воду маленькими порціями, давала синам і зволожувала собі уста. Хлопці тепер лягали спати рано – щоби менше страждати, марно намагаючись притлумити голод. Ноомі чекала чоловіка, дивлячись на далекі холодні зірки, які тільки-но з’являлися над містом, і не могла заснути. Нарешті Елімелех повернувся. Він тихо попросив її зібрати речі: завтра на світанку вони вирушать на чужину.

* * *

Коли дорогою почали з’являтися ринки – з барвистими ятками й догідливими продавцями, з різноманіттям овочів і фруктів, з невеликими вуличними кафе, де можна було замовити свіжотиснені соки та смажені каштани – Ноомі плакала. Вона думала про маленький затишний ринок неподалік їхнього дому, де вона щоранку (крім суботи) удосвіта купувала свіжу рибу й персики, халву й мед для цимесу. Тепер цей ринок – десь там далеко – порожній, обшарпаний, схожий на примару.

Та разом із появою цих придорожніх ринків її ночі перестали бути такими бездонними. Ноомі все ще часто прокидалася, інколи плакала уві сні, але більше не відчувала прірви за спиною. Вона провалювалася в сон – гуп! – тихо, боляче. Та, головне, вона більше не зависала в безконечному падінні. Під ногами, під її спиною тепер був шмат холодної вогкої землі.

Ноомі довго дивилася на зірки перед тим, як заснути. В їхніх відблисках вона могла пам’ятати дім й обличчя близьких. В їхніх відблисках її спогади оживали.

* * *

– Я так хочу, щоб у мене була донечка, – зізналася вона якось подрузі.

– Усі жінки мріють про синів, а ти завжди, як не всі, – сміялася у відповідь товаришка.

Ноомі уявляла, як заплітатиме коси, як мережатиме сорочечку, а відтак малесенькі сукні, як вони разом із донечкою збиратимуть польові букети до обіду.

Тоді в неї народився син. І ще один. І вона геть забула про свої дівочі мрії. Ноомі будувала з хлопцями будиночки з камінців і дерев’яних кубиків, бавилася в колісниці й коней, робила синам іграшкові списи й мечі. І шоломи теж.

* * *

«Пам’ятаєте, як ми з вами ходили на риболовлю минулого літа?» – раптом запитав Елімелех синів, що принишкли біля вогнища.

Ноомі похолола – вони так давно не говорили вголос про те, що було колись. Вона знала, який день мав на увазі чоловік, пам’ятала найменші його подробиці. Коли хлопці повернулися, у домі пахло розмарином та свіжим перцем, і вони всі не лягали спати до півночі. Розповідали історії.

Сміх синів розбурхав Ноомі від спогадів. Це її діти сміялися? Вона відвикла від таких звуків. Глянула, стривожена, на Елімелеха – але він теж усміхався. І простягав їй коржика. З медом.

Дорогою Ноомі думала про країну, до якої вони прийшли. Ще кілька десятиліть тому між Ізраїлем і Моавом точилася війна. Біль спогадів досі не вгамувався. Упереджень між двома народами було надто багато. Ненависті – теж. «Аааа, біженці, ізраїльтяни», – цідив крізь зуби хтось їм у спину в першому ж місті, куди вони прийшли.

Ноомі боялася, що вони ніколи не зможуть прижитись тут. Коржики з медом гірчили жалем.

Але минав час, хлопці змужніли й одружилися. До весілля молодшого Ноомі навіть попросила чоловіка зробити трояндову арку біля будинку. Але так і не змогла посадити троянд. Це не був її дім, хай як вона намагалася прийняти його і прийнятись у ньому.

Горе прийшло раптово. Спочатку не стало Елімелеха. Потім – хлопців. Дві ще такі юні дівчинки, її невістки-донечки, стали вдовами в її спорожнілій оселі. Ноомі забула, ким вона була на батьківщині, забула власне ім’я.

Але настав час повертатися. Залишатись тут було би нестерпно.

– Я піду з тобою, – сказала Рут.

Ніжна, красива, завжди тиха й усміхнена.

Ноомі дуже любила її. Серце стиснулося.

– Я теж піду з тобою, – сказала Орпа.

Сміхотливе сонечко, хай трохи легковажна й безтурботна, ця дівчинка стала невід’ємною частиною їхнього маленького світу. В обох цих дівчат ще буде майбутнє, думала Ноомі. Мусить бути. У Ноомі ж не було нічого: ні дому, ні країни, ні сім’ї.

– Верніться до своєї рідні, – вмовляла вона їх.

Орпа заперечливо хитала головою, а тоді заглянула свекрусі у вічі. Там була пустка. Дівчинка відсахнулася, а тоді нахилилася знову й міцно поцілувала в щоку.

– Я ніколи тебе не забуду.

Вона йшла, не оглядаючись. Несхожа сама на себе, зсутулена й непевна. Ноомі проводжала її поглядом і молилася про добру долю для неї. А коли оглянулася, побачила поруч принишклу Рут.

– Я піду з тобою.

Ноомі похитала головою:

– Ні.

Рут впала їй на груди й міцно притиснулася до свекрухи. В її лагідності була велика сила, Ноомі завжди це бачила. Обидві мовчали. Але йшли разом, ділили воду й коржики, пригорталися одна до одної, щоб ночами зігрітися в холодних печерах. Вранці Ноомі заплітала Рут волосся.

«Моя донечка, – повторювала вона про себе. – Моя донечка».

* * *

Згори рідне місто виглядало не таким малим, як колись. Саме сходило сонце, вихоплюючи з темряви маленькі будинки. Ноомі побачила герані на вікнах дому, в якому колись мешкала її найкраща подруга.

– Арка, напевне, розпалася, – сказала вона тихо.

– Що, мамо? – запитала Рут.

Але Ноомі не відповіла.

Сусідка відчинила не одразу.

– Ноомі! Люба! Заходь, загрієшся! Ви повернулися! Де хлопці? Ми знали, що ви повернетеся. Я щодня заходила до тебе, прибирала. Іноді приймала там мандрівників. Але нічого не змінювала. Твій дім чекав тебе. Заходьте, заходьте! Де хлопці?

– Це Рут, – відповіла Ноомі. – Моя невістка. Вона єдина, кого я маю.

Сусідка притихла.

– Ноомі…

– Не називай мене так. Тепер маю інше ім’я. Тієї жінки, яка йшла звідси заможною – немає. Господня рука знайшла мене.

Рут прибирала в домі, була привітною і тихою. Полола бур’яни, ходила на поле, щоби зібрати трохи зерна на зиму.

– Чому ти прийшла з Ноомі? – запитала її якось сусідка: добра душа, яка, втім, не надто переймалася тактовністю.

– Я прийшла за нею до її Бога, – тихо відповіла дівчина.

І Бог Ноомі почув Рут.

Одного вечора дівчина повернулася додому з незвично важкою торбою.

– Де ти сьогодні збирала, донечко? – лагідно запитала Ноомі.

Рут розповіла свекрусі про чоловіка, який був таким добрим до неї сьогодні.

– Він сказав мені приходити на його поле до кінця жнив.

– Це добре, – тихо проказала Ноомі, наливаючи теплого шипшинового чаю для Рут. Бідолашна була такою втомленою, що заснула просто біля столу. Вечірні сутінки заповзали в дім вогкою прохолодою, і Ноомі накрила невістку ковдрою. А тоді присіла поруч і заплакала.

Перед її очима стояв Елімелех, такий молодий, такий закоханий. Він вдивлявся в її обличчя, торкаючись поглядом її вій, уст, грайливої ямочки на щоці. Це була просто традиція – молодий мусив «дослідити» обличчя нареченої, аби не повторити сумної помилки Якова – патріархові замість коханої Рахилі дісталася Лія. Але Елімелех розглядав наречену уважно, мовби справді ніколи не бачив її раніше, мовби справді боявся, що на місці жінки, яку він так до безтями любив, могла опинитися чужа.

Гості сміялися, щось вигукували, музики готові були вшкварити будь-якої миті, а Ноомі чула, як земля вислизає їй з-під ніг. Вона не могла більше витримувати цього погляду. Змилуйся, Елімелеху. Дай мені руку, інакше я впаду в твої обійми просто тут, і всі побачать, що я геть втратила голову від твого кохання.

Нарешті він кивнув – його очі виблискували сльозами радості – і опустив вуаль Ноомі на очі. Смички злетіли, наче сполохані метелики, повітря сколихнулося і взялося гойдати присутніх хвилями. Усі танцювали, Ноомі нічого не бачила, але рука Елімелеха була такою сильною, такою гарячою, що їй було байдуже.

Їй дали вина – і перед очима трохи розвиднілося. Крізь тонку вуаль вона дивилася на гостей, на танці та сміх, на Вооза – юнака, який найкраще співав і танцював.

– Елімелеху, чуєш, – гукнув він її нареченому, коли опинився неподалік під час танцю, – коли я одружуватимуся, моя наречена буде такою ж гарною, як твоя Ноомі! Ти ж співатимеш тоді на моєму весіллі так, як я співаю для тебе сьогодні?

– Можеш не сумніватися! – сміявся Елімелех, відпускаючи руку Ноомі й ідучи до танцю з Воозом.

Наступного вечора Ноомі сиділа у своєму домі – ось тут, на кухні, де й зараз – і розглядала подарунки. Воозова мама подарувала їм ковдру з верблюжої шерсті.

Ось цю.

Тепер Ноомі не мала нічого, про що мріялося того дивовижного дня. Не було міцної Елімелехової руки і його закоханих очей, не було хлопців, а дім був сумним і порожнім.

І тільки Рут, її незаслужена донечка, спала, зморена, на долівці.

«Боже, прошу тебе, віддяч цій дитині за те, що вона зробила для мене».

Бог дивився на двох сумних жінок у давно небіленому будинку і слухав цю молитву.

А щойно закінчилися жнива, Рут взялася перешивати свою весільну сукню. Відтоді вона дуже схудла. Їй хотілося додати до візерунків кілька нових квітів. На пам’ять про сина Ноомі, який теж колись так сильно її любив. Він більше ніколи не зможе взяти її за руку, але діти, яких народить Рут, матимуть його ім’я.

На пишній весільній гостині Ноомі стояла трохи збоку, не так, як годиться матері нареченої. Вона дивилася, як сяяли очі її тендітної, тихої Рут. Бачила, як захоплено дивився на неї Вооз, вивчаючи м’які лінії її ніжного лиця.

«Воозе, змилуйся, – шепотіла Ноомі. Вона ж зараз упаде. Опусти її вуаль і візьми за руку».

Коли наступного вечора щаслива Рут розбирала подарунки на власній – просторій та ошатній – кухні, вона знайшла важку, красиво загорнену ковдру з верблюжої шерсті. Знадвору зайшла Ноомі й усміхнулася:

– Я хотіла купити тобі щось гарне з тих грошей, які заплатив Вооз за моє поле. Колись мама твого чоловіка подарувала мені таку ж.

Жінки плакали, обійнявшись, бо кожна з них згадувала свої ночі під тією старою, поточеною міллю, ковдрою з верблюжої шерсті.

– Бог почув нас, і змінив наш плач на радість, – втішала Рут Ноомі й витирала їй сльози.

Висаджуючи троянди під своїм вікном, Рут дякувала Тому, хто припровадив її аж сюди. Щоби послати їй чоловіка й дім, любов і захист.

А Ноомі Він послав онука.

«Я думала, що розівчилася сміятися, – зізналася Ноомі Рут, тримаючи на руках сонного малюка. – Але Його рука знову знайшла мене. І потішила великою радістю».

«Хто ж надію свою покладає на Господа, – того милість оточує! Веселітесь у Господі, і тіштеся, праведні, і співайте із радістю, всі щиросерді!» (Псалом 32:10,11)