Радість дивацтва за Його словом – Ной

Він завжди був трохи дивним: не брав того, що йому не належало, не впивався виглядом жорстокості в місцевих театрах, не кепкував із переможених, жінку собі взяв тиху і благочестиву, з Богом говорив радісно.

Поки його друзі навідувалися до розбещених Каїнових доньок, гнобили знедолених і шаленіли від смаку крові у своїх бійцівських клубах, Ной різьбив човники й будиночки для малих синів, вів із ними нотатники природничих спостережень, обробляв свій клапоть землі, ростив виноградники й розводив голубів.

З нього кепкували – він не зважав. Йому дорікали – знизував плечима.

Його не надто цікавили ярмарки марнославства, які щедро облягли його дім надівкола. Зрештою, не лише його дім. Ной любив мандрувати, але так і не знайшов місця, де б тих ярмарків не було.

«Збудуй ковчега», – сказав йому Бог.

Ной уже збудував багато дрібних човнів, якими бавилися його діти. Тепер Бог просив його збудувати великий.

Він не сперечався, лише тихо робив те, що доручив йому Господь. Нікому нічого не доводив, не переконував, не зважав на жодні кпини. Зрештою, як завжди. Це давно стало його звичкою.

Правда, раніше він слухався Бога в дрібницях. Тепер Бог просив великого.

Час минав, сусіди зводили чергову вежу у своїх замках, будували басейни, відкривали кав’ярні, готелі, амфітеатри. А Ной усе клопотався коло свого ковчега. Замовляв кругляк, старанно обтісував, креслив, міряв, знову обтісував, знову міряв, переробляв. Сусідські діти прибігали подивитися на його роботу. Спершу їм було дуже цікаво. Вони навіть допомагали Ноєві. Але коли він розказав їм, що будує великий човен, вони підняли його на сміх: Човен? На суші? Як ти допхаєш його до води? Ще ж навіть колесо ніхто не домислив зробити!

Ной не зважав – вони дратувалися, приводили дорослих, кидали камінці, розтягували за ніч дошки й інструменти. Ной супив брови, розводив руками, хитав головою. Знаходив дошки, точив інструменти, міряв, обтісував, замовляв ще деревину. Деревини треба було багато, Ной робив нове замовлення, але цього разу черга була надто довгою.

«Знаю одного дядька, даси йому трохи грошей, він тебе пропустить без черги», – сказав йому знайомий.

Ной відмовився, нічого не пояснюючи.

З нього знову збиткувалися, називали дурником, святенником, вузьколобим, невдахою.

Ной не брав собі того до голови. Він знайшов іншого постачальника, замовив нову партію деревини і далі робив свою справу.

Він ніколи не мав друзів, а тепер узагалі залишилися тільки вороги.

Бог не давав йому нових вказівок, тож Ной смиренно перечитував свої записи. Літа були спекотними – літери швидко вицвітали, тому Ной переписував їх знову і знову. Ще трохи – і ковчег буде готовий. Сини заготовляли їжу для тварин, дружина робила закрутки, сусідські діти насміхалися, дорослі погрожували.

Та коли почав падати дощ, до ковчега стали сходитися тварини; залітали барвисті пташки й метелики, усі віталися з Ноєм, віддаючи йому майже військову честь: «Ми на місці, капітане!»

Дощ не вщухав сорок днів і ночей.

А доки стихія бушувала, Ной у затишній каюті переказував своїм синам та їхнім дружинам давні оповіді, розносив їжу тваринам, вигадував для всієї родини настільні ігри. Він майже постійно щось майстрував – просто, бо вже звик майструвати; слухав, як співає його дружина, тримаючи на колінах малих ягнят. Він ходив ковчегом і згадував шістсот років, які, здавалося, промайнули швидше, ніж вирувала ця стихія. Йому було безмежно шкода людей, що загинули під нестримними водами, але – чоловік виснував то з гіркотою – він зовсім не сумував за їхнім товариством.

* * *

Коли вода спала, а ковчег заскреготів, сівши днищем на горі Арарат, Ной вивів на сушу свою родину й став випускати назовні усіх тварин та птахів допотопної фауни. Він прощався з кожним із них – усі вони стали йому друзями. А тоді заходився шукати місця, де посадити виноградинка і звести дім, та навіть не намагався розгледіти на новому місці залишків старої цивілізації: не мав жодного наміру її відтворювати, ставити пам’ятники її славі, записувати її легенди. Він мав свого Бога, мав свій світ, який Господь обіцяв більше не нищити з провини людей, була веселка – як вічне нагадування, були найдорожчі, навчені ходити Господніми шляхами.

І цього йому було достатньо для радості.

«Переможець зодягнеться в білу одежу, а ймення його Я не змию із книги життя, і ймення його визнаю перед Отцем Своїм і перед Його Анголами» (Об’явлення 3:5)