Радість цілісності – Тавита

Усі жінки навколо перебували в безконечних перегонах, головна винагорода яких – чоловік. Бути біля чоловіка, стояти за ним – у цьому вважалося найбільше щастя. Зрештою, інакше в цьому суспільстві бути й не могло. Статус жінки залежав спершу від статусу її батька, тоді – від наявності в неї чоловіка, здатності народжувати, особливо синів, ще пізніше – статусу тих синів…

Незаміжня дівчина була тягарем і соромом для родини. Як і неплідна жінка. Чи та, сини котрої виявилися непутящими. Усім було байдуже до її серця: хто перейматиметься терзаннями неповноцінної істоти? Тавита змалечку опиралася такому укладу. Якщо Господь дав жінці духа, душу й розум, нічим не гірші за чоловічі, чому все своє життя довколишні жінки поневірялися в погонях за чоловіками? Чому ніколи не почувалися цілісними?

Вона швидко навчилася шити і брала перші замовлення в сусідок. Згодом до неї стали вчащати всі знані модниці міста, а в курортний сезон – і поготів. Містечко, в якому виросла й досі мешкала Тавита, розляглося на середземноморському узбережжі. Тож як тільки минала зима, у домі дівчини не залишалося вільного місця: замовниці обсідали простору вітальню і безперестанку щебетали. У кожної з відвідувачок була одна мета: сподобатися якомусь чоловікові. Вони міряли одна одну поглядами, уточнювали кількість синів, переказували міські плітки.

Тавиту інколи нудило від їхнього товариства, але якраз воно було чи не єдиним способом протиставитися звиклому ладу: вони приходили за насолодою для чоловічих очей, вона ж заробляла собі на безбідне життя. І їй, на відміну від них, не потрібно було ні від кого залежати.

Проте цілісність однаково не приходила. На безконечні й неминучі запитання Тавита ніколи не соромилася відповідати, що ні, вона не має чоловіка. І синів теж не має. І навіть батько помер давно. Однак від цього не ставало легше. Не ставало більше себе всередині. Натомість було так порожньо й гулко в усьому тому вільному просторі.

Вона б нізащо не насмілилася в тому зізнатися, та їй також дуже потрібен був хтось, хто міг би той простір заповнити.

Перші слухи про Ісуса Назарянина Тавита почула з уст своїх заможних клієнток. А вони почули їх від своїх чоловіків – мандрівних торговців. Усі ті чутки про Ісуса видавалися геть незбагненними, сенсаційними. І Тавиті стало цікаво. Але їхати за тридев’ять земель, щоби послухати якогось чоловіка, хай навіть і пророка?! Ні, цього вона не робитиме. Утім чутки перетворилися на історії, історії – на свідчення, свідчення – на змінені життя. Він зцілював хворих, благовістив про Царство, воскрешав мертвих.

Історія про дівчинку, яку Він «розбудив», зачепила її так, як не зачіпала жодна з почутих до того. Тавита намалювала табличку «Повернуся за місяць» і почепила її на дверях свого будинку. Настав час вирушати.

Вона йшла за Ісусом з міста до міста, і світло Його слів наповнювало її. Вона відчувала, що втрачає себе й розчиняється в Ньому. Але то була приємна втрата: зникали її страхи, її бажання самоствердитися, її амбіції, потреба комусь щось доводити, потреба в перегонах. Натомість у серці оселялися мир, відвага, усвідомлення своєї цінності в Його очах. І тієї цілісності, якої вона завжди так прагнула. Він був відповіддю на її проблеми та її порожнечу. Тавита стала Христовою ученицею – єдиною з жінок, про яку так відгукувалися Його апостоли. Табличка на її дверях давно вицвіла, клієнтки знайшли собі іншого модельєра. Про її професійні досягнення вже ніхто й не пам’ятав. Натомість її життя здобуло значно вищу цінність і наповнилося щоденним сенсом.

Тавита знала: Учитель подарував їй не лише внутрішнє наповнення: Його любові в її серці було так багато, що вона переливалася через вінця. Коли Христос воскрес, а обітниця Святого Духа сповнилася в єрусалимській горниці, дівчина повернулася до свого дому. Дістала із комори сувої тканин і запросила в гості найбідніших жінок міста. Знімаючи з них мірки, малюючи викрійки, вона подавала їм горнятка чаю/кави/какао, частувала тістечками й розказувала про Ісуса. На місці розкішних модних каталогів тепер лежали записані історії Його чуд і Його вчення: більшість жінок не вміла читати, тож Тавита читала їм уголос.

Дівчина не залишала часу для себе: у щоденній праці вона догоджала Йому. А проходячись щоранку босоніж морським піском – це був її спосіб усамітнення, коли солоний вітер у пасмах її волосся, що вибивалися з-під накидки, нагадував про далекі дороги, пройдені за її Учителем – вона не відразу зауважила, як обважніло її тіло й утруднилося дихання.

А одного дня вона заснула вдень і не чула, як голосили вдови її міста, готуючи їй останню купіль. Перед нею були очі її Учителя, за якими вона встигла так сильно затужити.

* * *

– Тавито, вставай, – чийсь знайомий голос пробудив її зі сну. Жінка сіла на ліжку й побачила Петра, одного з апостолів. Він подав їй руку, а тоді гукнув жінок, що несамовитими зойками побивалися за стінами її спальні. У кімнату влетів вихор заплаканих, згорьованих постатей, які не йняли віри, що їхня покровителька знову буде з ними.

– Залишишся на вечерю? – запитала Тавита Петра, підводячись із ліжка.

Він кивнув, жінки допомогли прибрати вітальню й накрити на стіл.

– Петре, ти був там, – звернулася Тавита до апостола. – Розкажи нам, будь ласка, про воскресіння доньки Яіра.

І Петро розказав. Жінки плакали. Тавита усміхалась:

– Ця історія колись привела мене до Господа.

– Тепер і твоя історія приведе багатьох, – відповів їй Петро.

Споночіло, гості розійшлися. Апостол ночував у знайомого кожум’яки. Тавита знову була сама. Вона вийшла на дах будинку, з якого видно було щедрі розсипи зірок і таємничу місячну доріжку на синіх морських хвилях. Силкуючись згадати вираз святих очей, вона тихо дякувала. Небесний світ був затулений від земного лише легкою пеленою – тепер вона це знала.

«А всі, хто надію на Тебе складають, хай тішаться, – будуть вічно співати вони, і Ти їх охорониш, і будуть радіти Тобою, хто любить ім’я Твоє!» (Псалом 5:12)