Радість послуху – Йона

Усе своє життя Йона був добрим і чуйним чоловіком. Послух Богові був його єдиною життєвою позицією, скільки він себе пам’ятав. Він виконував усі приписи й постанови – не тому, що мусив. Це завжди приносило чоловікові радість.

Його робота полягала в тому, щоби настановляти людей свого народу на Божий шлях. І він завжди робив це віддано. Завжди. Коли вони чинили негідно, він ставив їх на одну дошку з ніневитянами і пророкував.

«Ось побачите, – скрушно хитав Йона головою. – Довго те місто не протягне. Воно почало загнивати вже давно. Ще трошки – і воно розділить сумну долю Содому й Гоморри».

Він ненавидів бруд Ніневії, її занепад і занечищення. Усі її хизування власними нечистотами. Її показову наготу. Ніневія не тільки пропагувала свою культуру, вона її нав’язувала, збиткуючись із тих, хто наважувався їй протистояти. Вона не визнавала супротивників. І відбирала життя в тих, хто відмовлявся толерувати її звичаї.

А тепер Бог посилав його прямісінько туди?! Ні, Він не міг йому такого вчинити. Після усіх цих років відданого служіння! Після всього лиха, що вони накоїли! Господи, Ти серйозно? Серйозно?! Вибач, але я не можу.

Йона звільнився з роботи за власним бажанням (навіть не дочекавшись підпису Шефа) і вирішив податися світ за очі. Він, звісно, чудово знав, що Бог володіє не лише його життям, але й небом, морем і суходолом. Однак вчепився за соломинку надії, що Він знайде собі когось іншого.

Проте в Божих очах саме Йона – чомусь – був незамінним. Тож корабель, на якому Йона тікав від призначення, змінив курс, Йонині співподорожні змінили життя, вручивши його Господеві, а сам Йона змінив робоче місце. Замість затишного суходолу тепер він спілкувався із Шефом з черева великої риби.

Лише Вічний Бог нічого не змінював: велика риба доправила Божого працівника до суші, і Господь вдруге повторив йому Своє прохання.

Йона більше не вагався. Він піде, оголосить присуд цьому нікчемному містові, а тоді сяде й буде дивитися, як воно горить вогнем. Його завжди найдужче цікавив момент великого спалаху з оповідей про Содом і Гоморру.

Натомість місто стало ошаліло каятися у своїх гріхах і стверджувати, що Йонин Бог – тепер і їхній Господар. Йона пирхав: ну-ну, я все життя Йому служу, а за один не той поворот Він мене запроторив до риб’ячого черева на три дні, а ви ж ні слухом ні духом, як воно – вести праведне життя.

Місто плакало, покривало наготу веретами й посипало голову попелом, стирало до крові коліна, здіймало догори запорошені руки. Ну-ну, – Йона посміхався у вуса, начисто вибілені ферментами риб’ячого шлунка.

Ці шість днів – три в рибі та три в Ніневії – були найгіршими в його житті. Нарешті настав час обтрусити дорожню пилюку із сандалів (теж безповоротно вибілених шлунковими ферментами великої риби) й покинути огидні йому міські мури. У носі лоскотав передсмак диму, який скоро мав здійматися з цих груд каміння.

Йона облюбував собі гарний оглядовий майданчик і облаштував там куреня. У серці була радість добре зробленої справи. Ну і ще крихта праведного гніву. Нарешті цей день настав. Тим часом Милосердний Шеф подарував йому чудесну нагороду: куща, що затулив його вапняно-білу голову (матінко, на сердешному тілі пророка після цієї риби не залишилося і цятки пігменту!) від сонця та співав при кожному подуві вітру.

– Сюди б ще форшмаку й виноградного соку, – подумав Йона.

– Я змилувався над цим народом, – відказав йому Шеф.

* * *

Чоловік обурювався і кричав. Інколи він абсолютно не міг зрозуміти Бога.

Раз так, то краще б він умер собі в тому рибищі! Йона так виснажився від сварок й образ, що міцно заснув – та пекуче східне сонце його розбудило.

– Де мій кущ? – заволав він, завваживши, що від його останньої радості, його ніжного прихистку, не було й сліду.

– Ти шкодуєш за кущем, який виріс за одну ніч, – відповів пророкові Милосердний Бог, – то ж як би Я не змилосердився над усім містом?

Йоні в уяві промайнули очі розгублених дітей, які бавилися на курних вулицях Ніневії, безпорадного царя, що впав навколішки перед Богом, благаючи про помилування. Жінок, що виносили найцінніші прикраси й шовкові хустки, щоби скласти жертву Господеві. Він згадував чоловіків, що, не соромлячись нікого, плакали, вклякнувши коло своїх порогів. Згадував катів, що відчиняли ворота в’язниць. Поганських священиків, що зривали з себе шати, топчучи їх ногами.

Милосердний Бог мовчав. Йона ж дивився на місто й усміхався. Цей послух дався йому дорогою ціною – та вартував кожного її атома. Йона підняв до очей крейдяні руки й раптом подумав, що готовий був би стати заради них чорним, фіолетовим, знову білим, хоч смугастим, як зебра. Аби лише вони жили. Аби лише його Шеф міг ним тішитися.

«Дорогу життя Ти покажеш мені: радість велика з Тобою, завжди блаженство в правиці Твоїй!» (Псалом 16:11)