Радість підтвердження – Гедеон

Кожен удар ціпка по золотистих зернах віддавав гулом у голові.

«А… мені… набридло… їсти… зерна… з остяками… хай… Мідіян… подавиться… тою… пшеницею… як… Ізраїль… давиться… зараз… своїми… божками… Не навіки… покинув… нас… Бог… А поки… Він… зглянеться… я… однаково… не буду… їсти… зерна… з остяками… Я… не… буду!..»

Зерна було небагато – скільки тої пшениці засиплеш у старосвітське виноградне чавило. Зрештою, після навали кочівників її завжди лишалася хіба жменька. Гедеон не встиг ні втомитися, ні зігнати люті. Він був голодний і роздратований. Його люди знову, вкотре, забули свого Бога й тепер душилися слізьми, ковтаючи вбогий шмат чорного хліба по гірських печерах. Урожаї були пишні, худоба плодилася добре. Та до них вже давно внадилися мідіяни: толочили врожай, забирали корів і овець, реготали, дивлячись згори на зубожілих, худющих людей із великими очима, повними розпачу й ненависті.

Минав рік за роком, люди-з-великими-очима бідкалися, трусили спрацьованими кулаками в небо, нарікали на мідіянських баронів, але ні, не розкаювалися. Вони ж такі хороші, такі працьовиті. Божки, кажете? Та то ж данина культурі, подумаєш. Ми ж не варвари. Ми ж нікого не обібрали. Ми знаємо живого Бога, тільки Він нас чомусь не чує, поки ці триклятущі орки плюндрують нашу землю.

Поодинокі євреї вже запитували Всевишнього, куди Він подівся. Мідіян тиснув, і до горстки поодиноких приставало все більше ошелешених віруючих. «Де ти, Господи милосердний?» – запитували вони.

«Ти заступив його своїм божком», – бурчав Гедеон собі під ніс, ховаючи в складки одягу пригорщі пшениці, щоби згодом донести її до чавила.

Ці люди знали напам’ять імена й «родоводи» своїх ідолів, а фольклорні байки про їхні походеньки вражали розмаїттям. Однак, коли до Ізраїлю нарешті завітав Божий пророк, ніхто не поцікавився його іменем. Люди були надто голодними, надто втомленими й розгніваними, щоби перейматися такими «дрібницями».

Що він каже? Не боятися? Вивів із рабства? Хіба ж ми не раби мідіянам? Хоробрими тут можуть бути хіба невігласи!

Тим часом до Гедеона прийшов Янгол Господній:

– Господь із тобою, хоробрий муже.

– Пане после, а ви впевнені, що не помилилися адресою? Телеграми від Бога давно не приходять до нашого народу. І якби Він захотів говорити з кимось із нас, то точно не зі мною.

Янгол пильно дивився в колючі Гедеонові очі, що палахкотіли глибоко захованими мріями про звитяги. Ще поки він говорив, за звичкою обурено і скривджено, його серце м’якло від передсмаку Божого ведення, нової свободи й великих звершень.

– Дозволь мені пригостити тебе», – Гедеон знав, що мара не їстиме, а зникне, як тільки він сам відвернеться.

Та янгол чекав – і Гедеон приніс йому щедрий почастунок. Божий посланець зауважив подив в юнакових очах: «Він є! Він справжній! Бог справді послав його говорити зі мною!» – і подарував йому чудо. Вогонь поглинув м’ясо й опрісноки – а сам янгол зник з-перед очей новонаверненого.

Гедеон був готовий слухати Божого Голосу – і Голос із ним говорив.

– Я зроблю все так, як Ти скажеш, тільки дай мені знати, що це Ти, що це не моя хвора уява.

Гедеон перепитував, розстеляв руно, загадував Богові дивовижі, і кожного разу запитував: «Це ж Ти, скажи мені, Господи?», – і Бог відповідав. Він не гнівався. Він бачив, що зневірене серце вбирає Його слова, як спрагла земля – воду. Спершу ненаситно, жадібно. Та з кожною відповіддю Гедеон міцнів у відвазі, його земля насичувалася водою аж так, що могла її втримати на собі й віддати далі.

Він легко виконував усі Божі накази, його не лякало невідоме, він боявся лише одного: чи той Голос він чує? Бог йому усміхався, кивав головою і просив про незрозуміле.

«Як скажеш, Шефе, тільки тримай мене за руку!» – молився по думки Гедеон, підносячи до уст сурму.

Незабаром мала початися велика битва, і Гедеон міряв кроками табір, повторюючи з пам’яті кожне слово, яке чув від Бога.

«Зійди до ворожого табору й не будеш боятися», – сказав йому Господь, додавши, щоб взяв зі собою слугу.

Гедеон кивнув і покликав Пуру. Прокрастися до ворожого табору було не так складно, але те, що вони побачили, радше вселяло жах, аніж додавало сміливості. Гедеонові ноги затерпли від незручного сидіння в засідці. Він чув, як у темряві голосно гупає його серце. Гедеон пригадав день, коли його ціпок гупав так само лунко у виноградному чавилі. І як Янгол Господній дочекався його під дубом.

«Я знаю, що Ти мовчатимеш зараз, щоб не видати мене, – молився нечутно Гедеон. – Але я так би хотів почути Тебе, Господи».

І Бог промовив так, щоби чув Гедеон і його слуга: тривожні слова таборян про каральний меч Гедеона, що настиг їх у сні, враз поцілили в їхні вуха.

«Тепер нам час іти», – засурмив Гедеон, розбиваючи глека й вивільняючи полум’я смолоскипа.

Його серце палахкотіло радістю від усвідомлення, що Голос, який говорив із ним, насправді був Голосом Того-Хто-про-них-не-забув.

Попереду в Гедеона було ще багато звитяг і мирних років, коли в його народу всього було доста. Було там і бажання увіковічити перемогу золотим ефодом – щоби не сумніватися, не забути, не мати потреби щоразу перепитувати Бога, що це справді говорить Він. Той ефод став Гедеонові пасткою. Та щоразу, коли він, усе ж, наважувався запитати Всевишнього, чи то Він говорить, Господь усміхався йому й наповнював його серце радістю.

«Надійся на Господа, будь сильний, і хай буде міцне твоє серце, і надійся на Господа!» (Псалом 27:14)