Радість відкуплення – Закхей

Він ненавидів своє життя і свою роботу. Ненавидів керівництво (окупанти!). Ненавидів підлеглих (колаборанти!). Зрештою, людей, із якими доводилося працювати, він теж ненавидів. Особливо за те, що власне через них усе склалося саме так.

Його ніхто ніколи не любив, скільки б він не пнувся з останніх сил. Він ріс без батька – і це чомусь було для всіх підставою з нього збиткуватись. Ще однією такою підставою був його зріст. І гаркавість. А втім, для цих людей геть усе було підставою його не любити.

Закхей, як міг, силкувався довести іншим, що він теж хороший, сильний, добрий, що він може подбати про свою сім’ю і хвору матір. Що він гідний любові й поваги.

Але з того завжди виходив пшик.

«О, карлик пішов, дивися, дивися, він знову вдягнув чорні шкарпетки під босоніжки. А на пальці – дірка! Цікаво, то у всіх гномів пальці на ногах ростуть так скоро, що дірявлять шкарпетки?»

Він знав їхні кпини напам’ять – вони завжди були такими передбачуваними. Сусідські хлопці вправлялися в дотепності, не маючи й найменшого натяку на почуття гумору. За це він їх ще дужче ненавидів.

Закхей мріяв стати істориком. Чи навіть равином. Сидіти за книжками, носити красивий одяг. Давати милостиню. Приймати в себе поважних гостей. Годувати голодних.

Натомість усе, що йому пропонували – ні, навіть не так, – єдина робота, на яку його (та й то з нехіттю!) погодилися прийняти, то прибиральник стаєнь. Прибиральник стаєнь? Ви жартуєте? Ні, краще вже митником. Там платять більше – а в нього ж стара мати. І купа дірявих шкарпеток, самі ж знаєте. А що митників усі ненавидять? Подумаєш, велика втрата. Для нього нічого тут не зміниться, ні на йоту.

Колись його зневажали – і нікому було заступитися. Тепер його зневажали – і платили за те п’ятикратно.

Він давно вже не зіщулювався, вислуховуючи прокльони на свою адресу. Та коли плакали жінки, пригортаючи малих дітей, серце йому розривалося від жалю. «А не треба було виходити заміж за такого бовдура», – виправдовував він себе. Закхеєві завжди подобалася музика, танці, веселощі. Та він настільки звик спостерігати за цим усім з-під сусідського паркану, що навіть зараз оминав будь-які публічні дійства. А коли випадало проходити повз, євреї, яких він скривдив (хвилиночку, це ще хто кого першим почав кривдити?), плювали йому в слід:

«Митник, тьху, покидьок римський».

Закхей не спав ночами, слухав стогони хворої матері, підносив їй води, їв сухі бублики, куплені в придорожньої торговки, проклинав себе. У такі ночі – зоряні, глибокі – він дуже різко, болісно усвідомлював, що вороття немає. Не можна просто взяти й почати все спочатку. Обрости щасливою родиною, друзями, спільнотою, хорошою освітою, гідною роботою. Не можна забути про старі діряві шкарпетки. Не можна розвіяти ненависті. Не можна не бачити голодних дитячих очей, яких він обікрав, і сліз їхніх вимучених матерів.

Його дім був великим, міцним, з добре оздобленим фасадом. І таким зовсім, зовсім порожнім всередині. Бо для кого було йому вибирати красиві меблі, розцяцьковувати стіни, замовляти оксамитові штори? Хто міг би гаптувати йому рушники, мережати вигадливі серветки? Закхей так мріяв про дерев’яного коника в дитинстві – ще тоді затявся, що подарує такого своєму синові. Та хто взагалі хотів би стати його сином? Він ж навіть дружини не має. Іноді на роботі він чув дивні чутки. Люди говорили про якогось Ісуса – Назорея. Він не пив вина, та був другом митникам. Він беріг Себе в чистоті – однак захищав повій. І Закхей запалився несамовитою ідеєю: погостити Ісуса у своєму домі.

Може, Його присутність наповнила би ці порожні стіни світлом. Може, Він міг би – якимось неземним чином – подарувати йому ще один шанс.

Уперше в житті Закхей замовив собі каталог із меблевої крамниці. Уже наступного дня до нього прийшли перші теслі. Мати скрушно хитала головою, гірко сміялася: «Та для кого ти робиш те, сину? Не стане тебе – розкрадуть всі твої добра твої ж ненависники».

Закхей відвертався, виходив надвір і, охоплений новизною цих відчуттів, замовляв ще і ще.

«А в цьому дзбанку я поставлю вино… А на цю тарелю викладу печену картоплю і рибу… Кажуть, серед Його учнів є рибалки, вони знаються на рибі. Я замовлю їм щонайкращої!»

Коли його помешкання стало віддалено нагадувати справжній дім, відчуття порожнечі тільки посилилося. Може, мати мала рацію. Звісно ж, Ісус ніколи сюди не прийде.

Хтось із підлеглих переказав Закхеєві, що Великий Учитель наближається до їхнього міста.

«Я мушу Його побачити, бодай побачити!» – бурмотів Закхей собі під ніс. Він дріботів туди й назад, щось плануючи. Але нічого путнього не спадало на думку. Зрештою, за вікнами почувся шум. Натовп наближався, отже, Ісус був десь близько!

Закхей підбіг до вікон: ні, звідси він точно Його не побачить! Поспішив до юрби, підстрибував і розштовхував довколишніх, але люди тиснули його, не зважали на нього: його для них не існувало. Як завжди. Але сьогодні це не мало жодного значення. Закхей помчав бічними вулицями, шпортаючись і ледь дихаючи. Байдуже, що жінки крутили пальцями біля скронь. Байдуже, що діти реготали з того, як підстрибував його живіт під розкішним одягом. Нарешті він обігнав натовп. Ісус точно йтиме сюди. Та попереду було стільки народу! Як, ну як йому побачити Назарянина?

Закхей крутився довкола власної осі, йому паморочилося в голові. Фігове дерево! Яка дурна затія. Ні, він не міг просто взяти й вилізти на нього. Йому ж не дев’ять років! Ото буде ганьба! Та натовп наближався, часу на роздуми не було. Закхей обійняв товстий стовбур і спробував підтягтися. Даремно. Дорога накидка луснула. Ну й нехай собі. Закхей спробував знову. Він кректав і червонів, підтягувався і видихав, прислухався до шуму юрмища і знову притискався тілом до стовбура. Ще трошки. Ось так. Лиш би Його побачити.

Заледве влаштувавшись, Закхей голосно засміявся: колись його прабатьки, Адам з Євою, затуляли свою наготу фіговим листям. Зараз і він не ліпший за них: старий гладкий дурень, митник і грішник, вибрався на фігове дерево, щоби заховатися від людей і побачити втраченого в раю Бога.

Та Бог також його бачив: «Закхею, зійди зараз додолу, бо сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм!»

Закхей роззирнувся. Тут більше не було нічого, з чого можна було спуститися, крім його фіги. І вже точно не могло бути двох Закхеїв на цьому єдиному дереві!

Опецькуватий коротун поспішав злізти з дерева на очах у всієї юрби. А люди, які його ненавиділи, з жахом дивилися на Ісуса: до цього грішника? Додому? Ти?

Ніхто не сміявся. Глядачі затамували подих. Закхей стояв поруч з Ісусом, дивився на Нього знизу догори, усміхався, наче дитя. Як добре, що він замовив той каталог! Він біг перед Ісусом, дорогою заглядаючи в найкращі ресторанчики. Принесіть мені риби! І салатів! І закусок! Швиденько! Заплачу втричі дорожче! Зробіть усе якнайкраще!

Ісус сидів у його світлиці, усміхався його хворій матері, розказував притчі – і він, Закхей, їх розумів. Його дім здавався світлим і теплим, і настільки наповненим, що йому хотілося ділитися ним з іншими. Закхей не хотів перебивати розмови, що снувалася за його столом, але не міг більше стримуватися:

– Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив чимось, верну вчетверо! – випалив на одному подихові, дивлячись у чисті Ісусові очі.

Ісус теж дивився йому у вічі, та промовляв до всіх:

– Сьогодні на дім цей спасіння прийшло, бо й він – син Авраамів. Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло!

Закхей плакав, без сорому втирав рукавом сльози, дивився на стару матір – вона теж плакала й усміхалася до нього.

Ісус їв за його столом. Ісус пробачив йому. Ісус дав йому шанс, на який той не міг і сподіватися.

Кухарчата з міських ресторанчиків приносили нові наїдки, Закхей відсипав їм щедрі чайові й без угаву повторював: «Ісус сьогодні в мене обідає. У мій дім прийшло справжнє життя».

Люди перешіптувалися, та він більше не гнівався. Діставши новісіньку тацю, він розносив наїдки до найдальших кутів своєї світлиці, і навіть надвір. Усюди стояли подорожні, усім потрібен був Ісус. І Закхей – уперше в житті! – міг комусь послужити. Він почувався потрібним і прийнятим, попри всі несхвальні погляди фарисеїв, що так і не зайшли до його домівки, але причаїлись зграйкою поодаль. Попри підозрілі погляди сусідів. Попри всі свої болючі спогади. Тепер то все стало таким далеким, вицвілим, непотрібним.

У нього ж обідав Ісус.

«Дай почути мені втіху й радість, – і радітимуть кості, що Ти покрутив. Обличчя Своє заховай від гріхів моїх, і всі беззаконня мої позагладжуй. Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови. Не відкинь мене від Свого лиця, й не бери Свого Духа Святого від мене. Верни мені радість спасіння Твого, і з лагідним духом підтримай мене.» (Псалом 51:10-14)