Радість гостинності – Марта

Відповідальність, що лежала на Мартиних плечах, ніколи не видавалася їй непосильною ношею. Марті подобалося бути старшою сестрою: турбуватися про Лазаря й Марію, господарювати. Їй подобалося ділитися, віддавати. Кожну полицю в оселі вона витирала двічі, підлогу вимітала тричі, а їжі готувала вдосталь, щоби нагодувати й випадкового приходька, коли доведеться.

Труднощі не могли заскочити Марти зненацька: навіть не маючи власних чоловіка й дітей, Марта бездоганно відповідала образові Супержінки з Приповідок. У домівці, яку вона турботливо вигніздувала, завжди витав доброзичливий дух прийняття та затишку. Подорожнім не хотілося звідтіля йти. І якби в Юдеї давали нагороди за гостинність, Мартин дім неодмінно посів би перше місце.

Коли в житті родини з’явився Ісус, Його одразу прийняли як годиться: Марта, Марія і Лазар не просто любили Його як найдорожчого друга, але й шанували як Месію.

«Мій дім завжди відкритий для тебе, Ісусе, – сказала Марта, даючи Ісусові чималу торбину з перекусом у дорогу. – Він належить Тобі».

Ісус знав, що ці слова не були цитатою із кодексу Мартиної гостинності. Її дім насправді був і Його домом. Домом, куди Він міг прийти, щоб відпочити, посмакувати гарячим обідом, відчути Себе найбажанішим Гостем на планеті. Тут були відверті розмови далеко за північ, сміх і щирість, повільні ранки, відкриті серця. Кожен, хто приходив до цієї оселі разом з Ісусом, отримував однаково щедру порцію затишку й турботи. Мартина молодша сестра – Марія – була її найвідданішою помічницею. Без її допомоги Марті хтозна чи вдалося б мати таке бездоганне господарство й накривати такі розкішні столи. Марія була справжнім світильником у домі: її дзвінкий сміх, легкість, з якою вона виконувала кожне завдання, що їй давала Марта, її безпосередність, незмінна дитяча радість, з якою та чекала гостей (особливо Ісуса!) додавали оселі того сріблистого, дзвінкого відчуття, яке зазвичай з’являється напередодні свята. Марія й сама була святом – і хай часом Марта журила дівчину за цю її цілковиту безтурботність (як-не-як, такий уже обов’язок старшої сестри), всередині неї завжди засвічувалося щось тепле і тремке, як тільки Марія починала свою ранкову пісню. Разом вони були дивовижною командою, і Марта не уявляла, що б трапилося з домом, якби одного дня Марія випала з їхнього механізму. Цок-цок, цок-цок, – казав він, і Марта дуже цінувала розміреність його стукоту.

Однак у ці дні вона не раз зауважувала, як щось непокоїть її сестру, пісня якої частіше обривалася, а в стравах бракувало то солі, то цукру.

– Що з тобою, Марійко?

– Думаю про всяке…

– Про що, рідна?

– Про Царство Месії. Про фарисеїв, що не розпізнали найважливішого… Того, про що читають щодня. Ох, про стільки всього хочеться розпитати в Ісуса!

– Він скоро прийде. Тільки, Марійко, дай Йому поспати. Він утомлений з дороги, а ще довкола юрмляться всі люди, які приходять почути Його… І як тільки вони, нарешті, розійдуться, а Він ледве тримає голову, приходиш ти зі своїми питаннями.

– Але…

– Знаю, знаю, ти любиш Його. Я теж дуже Його люблю. Але любов і полягає в турботі, хіба ні? Підмостити подушку під Його голову, нагодувати, вмити ноги, принести холодної води, подбати про Його гостей, дати виспатися…

– Тоді я запитаю Його про все, доки люди ще не розійшлися!

– Жінкам не личить сидіти разом із чоловіками і просто слухати. Чи втручатися в розмову зі своїми запитаннями. Ти й так багато чуєш, поки обслуговуєш гостей. Ти хоч уявляєш, яка то честь і радість, що Він обрав наш дім?

Марія нічого не відповіла. Вона працювала ще відданіше, ніж завжди. Натирала долівку, прасувала фіранки. Вона пильнувала, щоб сестрі ні про що не доводилося нагадувати їй двічі. Ще трохи – і прийде Ісус.

Коли все було готове, а галаслива юрба почала заповнювати їхній дім, Марія тихо вислизнула з кухні в горницю. Протиснулася між натовпом, сіла біля Ісусових ніг.

«Учителю…», – в її голосі вчувалося благання.

Він усміхнувся до неї, вислухав її питання, благословив її присутність та довго й захопливо відповідав їй. Тим часом брудного посуду на кухні ставало щораз більше, холодна вода закінчувалася, люди підходили одне за одним, просячи прихистити і їх на ніч.

«Маріє? Маріє, де ти?» – Марта, зауваживши довгу відсутність сестри, вийшла на подвір’я, звідкіля виднілася криниця, з якої Марія завжди черпала воду. Сестри ніде не було. Марта заглянула в горницю, але за спинами юрби, що тіснилася довкола Ісуса, Марії не побачила. У серце закралася тривога. Але що могло б з нею трапитися – тут же Месія. Тоді визріло невдоволення. Невже знову замріялася, розглядаючи зірки? Враз почула знайомий тихий голос, що звучав у дивній лункій тиші переповненої горниці.

«Маріє?!»

Марта визирнула надвір, де, чекаючи на обіцяну вечерю, примостилися втомлені жінки та сонні діти. Зайшла на кухню, знову заглянула до горниці. Ісус саме брав горнятко. Марта принесла Йому свіжої води і прошепотіла на вухо:

– Господи, чи Тобі байдуже, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла.

Ісус підвів погляд на Марту, торкнувся її руки:

– Марто, Марто, турбуєшся і журишся ти про багато чого, а потрібно одне. Марія ж обрала найкращу частку, якої не відберуть від неї…

Тієї ночі Марта довго не могла заснути, роздумуючи над тим, що сказав їй Месія. Вона дослухалась до рівного дихання сестри, що всміхнено спала, наче немовля. Виходила дивитися на зірки. Запалювала каганця в кухні – перевірити, чи все на своїх місцях, чисто і прибрано. Поверталася в ліжко. Думала знову.

Вона так звикла віддавати, що навіть не встигла засмакувати, як воно – просто зупинятися. Не піклуватися про чиїсь потреби, а дозволити комусь потурбуватися про себе. Вона так хотіла, щоб Учителеві було зручно та ситно, що й забула: Він прийшов, аби подбати про її безсмертну душу.

«Господи, навчи мене приймати Твої дари, – прошепотіла вона. – Дай мені смиренне серце, щоби Тобі було легко дбати про мене. Так, як хочеш Ти сам».

Та ніч промайнула, і життя Марти й надалі текло розмірено й тихо. Стосики вовняної пряжі на зиму готувала ще влітку. Комори наповнювала за графіком. Трави на чаї збирала саме в ті дні, що годиться. І навіть коли Лазар так несподівано занедужав, Марта не хвилювалася: вона мала запаси усілякого зілля та вміла виходжувати хворих.

Лазарю ставало гірше, і жінка все частіше вибігала на стежку: чи не йде до них Ісус? Але Ісус не приходив. Марта саме тримала брата за руку, коли та востаннє здригнулася і стала холонути.

«Ісусе?»…

Ісус не прийшов і на похорон. Почалися дні жалоби – безколірні й туманні, але Ісуса так і не було.

«Марто, – торкнулася одного дня її плеча сусідка. – Ісус іде до міста».

Марта вибігла з дому й поспішила Йому назустріч.

– Ох, Ісусе…

У Його погляді було стільки любові, що її серце боляче стиснулося.

– Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат.

Вона дивилася на Вчителя втомленими очима, та в її голосі не чути було жодного докору.

– Та й тепер, знаю я, що чого тільки в Бога попросиш, то дасть тобі Бог.

– Твій брат воскресне, – сказав їй Ісус.

– Знаю, – Марта майже усміхнулася. – Він воскресне останнього дня.

– Я – воскресіння й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре. Ти віриш?

– Так, Господи!

Втомлена днями турбот і сліз Марта несподівано для себе відчула, що її давня молитва здійснилася. В її серці було вдосталь смирення, щоби дозволити Месії потурбуватися про неї. Незалежно від того, що трапилося в її маленькому світі. Чи що трапиться. Він – Той, кому належала вічність. І хоча зараз Він прийшов, щоб зупинитися в неї, у вічності саме вона є Його гостею, а Він – турботливим господарем.

– Я вірую, що Ти – Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ.

Марта побігла по сестру. Ці дні Марія була сама не своя. Лише зустріч зі Спасителем могла повернути їй втрачене світло.

Ісус залишився чекати. Ще трохи – і Він підійде до гробу й покличе Лазаря. Ще трохи – і велике чудо змінить їхнє життя: поверне сестрам брата й поставить під загрозу земне Ісусове життя.

Однак Марта більше нікуди не поспішала. Вона відійшла вбік, за лаштунки, щоби спостерігати за величчю Царя, Який кілька хвилин тому запросив її до Свого вічного дому. З її плечей непомітно скотилися всі страхи й турботи. Бо хіба можна боятися чи турбуватися, коли ти – подруга й гостя самого Володаря вічності, переможця смерті?

– Лазарю, вийди!

Марта кинулася першою, щоб допомогти братові скинути непотрібні пов’язки. Оглянулася на Ісуса через плече. Він ледь помітно кивнув їй і усміхнувся.

Сьогодні в її домі буде особлива вечеря. Де Він буде господарем, а вона… ні, вони всі – Його гостями.

«Ти перемінив мені плач мій на радість, жалобу мою розв’язав, і підперезав мене радістю, щоб славу співала людина Тобі й не замовкла! Господи, Боже мій, – повік славити буду Тебе!» (Псалом 30:12-13)